|
|
ВИСТУП ГОЛОВИ СОУ ПІД ЧАС ПАРЛАМЕНТСЬКИХ СЛУХАНЬ 23.05.2012.
У категорії матеріалів: 6
Показано матеріалів: 1-6 |
|
Сортувати по:
Даті ·
Назві ·
Рейтингу ·
Коментарям ·
Переглядам
 Журналістські думки навіяні офіцерською тривогою
У ході круглого крутого столу часто наголошувалося, що основною причиною нападу Німеччини на СРСР ніяк не був антикомунізм Гітлера, а його бажання заволодіти українською землею як базою для формування нового «світового» порядку і життєвого простору для «вибраної» раси. Коли б йшлося лише про повалення комуністичного режиму, то вистачило б дозволити на проголошення самостійності України і за лічені тижні сталінського режиму не стало б. Оскілки цього не було зроблено, то у нікого немає сумніву, що йшлося про українську землю. Нині знов ведеться війна за заволодіння українською землею. Нинішня війна — холодна. У ній зброєю є закони там президентські укази...
|
 ...Про суперечливу радянську партизанку написано за останні два десятиліття предостатньо. Скелетів у радянських шафах історії НКВС-КДБ-КПРС більш ніж удосталь.
Та вступати у полеміку з тими, хто протягнув на догоду Кремлеві цю промосковсько-проросійську постанову з метою продовження новітньої окупації пам’яті молодого покоління українців, наразі не будемо. Вдамося до конкретики.
Чи знають, приміром, високі львівські достойники про трагедію села Нивиці Радехівського району на Львівщині, знищеного радянськими партизанами-медведєвцями наприкінці січня 1944 року? До речі, вперше про цей злочин написала львівська молодіжна газета «Молода Галичина» ще 1990 року... |
 Якогось дня нашу команду переписали, з’ясувавши, які між нами є спеціалісти. Повантажили у вагон і повезли на південний захід. Чим далі ми віддалялися на захід, тим відчутнішим ставав подих весни. Снігу на полях уже не було.
Перша зупинка – станція Шторгард. Вдалині виднілися високі сірі будинки. Довго тут не стояли. За кілька годин через щілини у вагоні ми побачили велике місто, безліч портових кранів над водною гладдю. Вирішили, що це якийсь порт. Так воно і було. Нас привезли на товарну станцію міста Штетін (Щецін). |
Щоденно табір поповнювався новими й новими партіями полонених. Кожну з них поміщали в окрему «кліть». Жодних відомостей із зовнішнього світу не просочувалось. Але, судячи з того, що кожного дня прибуває багато військовополонених, можна було дійти висновку, що справи в Красної Армії на фронтах кепські. Серед полонених було чимало поранених. Страшно було дивитися, як мучаться бідолахи, але нічим допомогти їм не могли. |
Липень 41-го видався по-особливому сухим і гарячим. Нагріта за день земля не встигала охолонути до ранку, аби дати змореним солдатам таку цілющу й жадану прохолоду. Навіть річка, яка протікала неподалік, не додавала свіжості. |
Нарешті йдуть до читача воєнні спогади мого батька Костянтина Іоновича Романчука. Запізніло йдуть. На жаль. Багато чого залишилось «за кадром» – не все ветеран довірив паперові. Та попри це, тепер, коли збігло 65 років по страшній війні й десять літ минуло як пішов на вічний спочинок колишній солдат совєтської армії, ці нотатки сприймаються як один із присудів злочинній комуністичній системі, яка все ще порядкує у здавалось би незалежній Україні.
Та не лише мій батько чудом уцілів, переживши німецький полон. І моя мама, лікар-кардіолог Катерина Микитівна Самченко (Горбаченко), а влітку 1941-го – військовий фельдшер операційного відділення 134-го медсанбату 28-ї гірськострілецької дивізії, опинилась у неволі разом із пораненими бійцями, яких лікувала. 21 вересня медсанбат був оточений і захоплений в полон у селі Борщі поблизу Переяслава, що на Київщині. Затим поневіряння по концтаборах Борисполя й Дарниці… З полону пізньої осени маму визволив земляк, який приїхав забирати свого родича з табірного лазарету, – німці тоді ще поблажливо ставилися до полонених українців і коли зголошувався хтось із близьких чи добрих знайомих, то відпускали. Про ці житейські перипетії я довідався лише за кілька місяців до маминої смерті (тему свого перебуваннея в полоні вона ніколи не порушувала) – ще одне звинувачення комунічтичній системі, котра ніяк не хоче забратися геть з нашої землі.
Тож хай стане публікація цих спогадів письмовою даниною пам’яті моїх славних батьків.
Олег РОМАНЧУК
(Це передмова до першої публікації цих спогадів у 2010 році [Портал СОУ])
|
|
"Спілка офіцерів України (СОУ) є всеукраїнською неприбутковою громадською організацією військово-патріотичного спрямування, яка об'єднує на добровільних засадах громадян України: військовослужбовців-офіцерів, прапорщиків і мічманів кадру, зарахованих до Збройних Сил України до запровадження військової служби за контрактом, ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, курсантів (слухачів) випускних курсів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, що здійснюють підготовку спеціалістів для військових формувань України, військової служби за контрактом, за призовом, запасу і у відставці Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, Міністерства з надзвичайних ситуацій, військовослужбовців які проходять службу у резерві (надалі - Збройних Сил України), а також громадян офіцерів (старшин) - ветеранів військових формувань, які брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України..."
ОФІС ВГО СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
