|
|
Статті
Жива українська правда проти міфів великодержавного імперіалізму
 Журналістські думки навіяні офіцерською тривогою Гірку правду, діаметрально відмінну від тої, про яку писали в газетах, викладали на лекціях у політехніці, про війну Гітлера зі Сталіним я почув ще у далекі студентські роки. Розповіді про напування людей перед боєм спиртом та про каральні загони НКВД, які йшли за першою лавою і стріляли у спину тим, хто хоча б спробував сповільнити «двіженіє вперіод» важко вписувалися у вже закарбовані (школою та пропагандою) образи війни. Коли те ж саме згодом розповідав батько дружини, який пройшов шляхами другої світової війти від Смоленська до Берліна, то вже не було підстав для якихось сумнівів. Він усі розповіді про час війни закінчував риторичним запитання не лише до себе, а перш за все до прийдешніх поколінь: «За що ж ти, Іване, воював? Поляк, який воював поряд із тобою, має свою державу, хоч вона й залежна, проте зі своїм орлом та зі своїм в прапором й мовою. Тобі обіцяли свободу, а маєш колгоспне рабство з суцільною брехнею, виривають з корінням з душ твоїх дітей рідну мову»… Тут хочу зупинитися лише на одному аспекті згаданої батьком дружини брехні. Хоч він й пройшов фронтовими дорогами до від Смоленська до Берліна, йому, чомусь, «забули» оформити документи і належні фронтовикам привілеї. «Недогляд» помітили і виправили щойно у час незалежності України. Очевидно, що батька, як учасника війни ніхто і ніколи не запрошував розповідати учням про фронтові дні. На обліку в Жидачівському районному комітету комуністичної партії були штатні розповідачі про війну. І поки вони розповідали про неї лише школярам, усе йшло як і планувалося. Проте, коли одному з таких розповідачів наказали виступити перед дорослою аудиторією, то вийшов великий конфуз. Виявилося, що людина, яка «спеціалізувалося» у розповідях про битву на Курській дузі не має поняття, де ж знаходиться Курськ. Розповідач став щось мимрити, мовляв, то десь під Москвою… Для мене (коли я про це дізнався, вже працював на журналістській ниві) цей, на перший погляд анекдотичний, а насправді ганебний і водночас трагічний випадок, посилений батьковими розповідями, став моментом, коли я почав критично ставитися до більшовицько-шовіністичної пропаганди та фабрикованих нею міфів про війну. Однак, це був ще скиданий час, коли багато хто беззастережно ці міфи сприймав за істину. І навіть наша тітка з Черкаського краю, в присутності якої я висловив свої «радикальні» погляди, обізвала мене «паразітніком»… Згадую про цей суто особистий момент, щоб показати, як важко було пробиватися правді з під шару міфів та пропаганди. Нині, у час Януковича-Табачника знов запускаються міфи, на поширення яких вони віддають офіційні циркуляри чи то у формі Януковичевого підпису під провокаційним законом про червоний прапор, чи то у формі Табачникових рекомендацій вчителям, щоб у виховному процесі про другу світову війни вживати термін лише велика вітчизняна війна. Серед тих, хто занепокоєний нинішніми «новими» тенденціями у трактуванні подій німецько-радянської війни є Спілка офіцерів України — українська громадська патріотична організація. Тож не дивно, що вона 18 червня 2011 р. у Києві (у приміщенні Будинку офіцерів) проводила круглий стіл на тему: «70-річчя від початку війни нацистської Німеччини проти Радянського Союзу: уроки історії та український рахунок». Дізнавшись про цей захід, незважаючи на творчу зайнятість, я вирішив побувати на розмові про війну людей у пагонах. Тим паче, що по журналістській лінії я знайомий з керівниками Спілки, як з людьми принциповими та непохитними у плані українського патріотизму. Тому візьму на себе сміливість поставити їх в один ряд з генералом Скоропадським. З іншого боку на моєму журналістському шляху часто доводиться мати справу з людьми з офіцерськими і з навіть генеральськими званнями, які є уособленням радянського, себто російського патріотизму. Як показав у книзі «Геноциди Сталіна» професор Норман М. Наймарк, ще з 30-их років 20-го сторіччя, як і у царські часи, кожен проявив патріотизму, відмінного від російського, вважався злочином. Яскравий приклад таких сил — полковник Олег Калашніков з його «Загальновійськовим союзом України» та їхні «орли»-провокатори, яких Україна мала змогу бачити в дії 24 та 25 червня на київському Хрещатику. На вже згаданому круглому столі СОУ позицій, які відстоювали б концепцію радянського погляду а відтак російського патріотизму не було. Хоч, як я зрозумів з реплік голови Спілки офіцерів України полковника Білоуса, у середовищі Спілки такі люди начебто також є. Переш ніж більш детально зупинюся на тому, про що говорилося на круглому столі, хочу, навести одну думку, почуту в кулуарах, яка є органічним продовженням сказаного про міфи у вступі. Її висловив літній громадський діяч з Київщини, мешканець Гребінок Васильківського району Микола Таран: «Нині, як у і радянські часи, нас, тих хто є очевидцями тих часів, ніхто не запрошує до шкіл чи інших аудиторій на зустрічі з молоддю, а йдуть ті, хто розповідає міфи та продовжує вбивати українській молоді в голову поняття радянського патріотизму». У цих словах був і докір, і біль від всюдисущої неправди. Звичайно що наукове осмислення подій німецько-радянської війни є цікавими та важливим, проте об’єми газетної статті не дозволяють повністю віддзеркалити провідні думки, які звучали на круглому столі в СОУ. Тому в першу чергу хочу зосередитися на спогадах очевидців, бо вони є рівноцінними з архівними джерелами. Один з очевидців, вище згаданий М. Таран, у своєму виступі-спогаді наголосив, що по нинішній день комуністичні ідеологи та усі ті, хто перебуває у полоні їхнього міфу, твердять, що під проводом КРПС було здобуто велику перемогу. Очевидець подій 70-річної усі розмови про це називає великою брехнею. За його словами, між людьми ще далеко до 22 червня 1941 року велися розмови, що Гітлер нападатиме на СРСР. Називалася точна дата, коли це станеться і навіть приблизна година нападу. Проте влада на всіх рівнях заперечувала ці припущення. Сталін продовжував велику війну з українським народом, почату ще у час колективізації. Будучи засліпленим параноїдальною ненавистю до українців, саме їх вважав основним ворогом. Сталін ніяк не хотів бачити, що на кордоні з СРСР зосереджується тримільйонна армія. А коли вже Гітлер ринув на СРСР, то цивільне населення було залишене напризволяще. І хоч була дана директива евакуюватися цивільному населенню, проте ніхто не давав йому ніякої допомоги. Тому лише часина пішла за цим закликом. Південна частина Київщини мала евакуюватися у районі Ржищева. Проте на переправі не було ніякої охорони. Німці бомбили переправу скільки їм забаглося. Тому і люди, і худоба топилися у Дніпрі. Як наслідок такого розвитку подій, більшість з тих, хто записався на евакуацію, повернулися додому. В тому числі й голови колгоспів. Вони сподівалися, що зможуть виконували директиви Гітлера, так як вони до війни виконували вони директиви Сталіна. Оскільки головами колгоспів були ті, хто в 1932-33 роках розкуркулювали народ, в 1937 складав списки для репресій, то люди видавали їх німецькій владі як комуністичних активістів. Після війни почалася поширюватися пропаганда, що ці люди були спеціально залишені в тилу для боротьби з окупантами, а їхні імена згодом були викарбувані на обелісках слави, хоч усі люди знали, що все це — велика брехня, що цей контингент людей був у першій шерензі піти на службу до німецького загарбника. Комуністи, наголошував очевидець подій М. Таран, намагалися приписати собі народну ініціативу та народну самопосвяту. І водночас ті, хто у час війни проповідував ідею, що після її закінчення Україна повинна домагатися самостійності, хоч і воював зі зброєю в руках проти німецького загарбника, після приходу з фронту були арештовані КНВС, запроторені в концентраційні табори і там слід по них пропав. Отже, додам від себе, окупація України продовжилася. Інший учасник війни — полковник у відставці Григорій Чепкий також свідчив: У тому, що нині розповідають про війну є багато неправди. І хоч він перших місяців війни не знає безпосередньо, бо за три дні до нараду Гітлера на Сталіна його забрали до військового училища, однак про той час він може судити із проповідей інших, та на основі того, що вже сам побачив коли, як лейтенанта кинули у вир війни. Його доля так склалася, що він був офіцером постачання. А тому міг більше їздити і більше бачити, ніж це було дозволено кожному іншому молодому офіцеру, його ровеснику. Він, як офіцер постачання міг навіть виходити поза контрольно-пропускні пункти встановлені НКВС. Полковник Чепкий розповідає: «Я бачив дуже важке життя простого солдата. Бачив страшні страждання поранених солдатів, від згадки про й нині стає моторошно. Бачив я солдатську взаємодопомогу та виручку. Однак, поряд з ініціативними командирами було багато й таких, котрі, як кажуть у народі, не варті навіть зламаного слова. Це через їхню некомпетентність та впертість багато народу змушено було платити життям. Прикро й образливо, що саме вони найчастіше ставали героями, а не ті, хто насправді робили геройські вчинки. На війні я бачив також зраду. Дуже багато зради, хоч це був вже 1942 рік». Звичайно, що питання зради завжди є складним. А особливо складним воно у контексті другої світової війни, коли багато хто генерала Власова та його армію нині старається відносити до кола героїв. А якщо Сталін до часу нападу на СРСР одними з ворогів вважав український народ, то чи відмова українців служити режимові Сталіна має вважаться зрадою, чи ні? Тим паче, що Україна, будучи головною ареною війни на сході Європи ніколи не була її суб’єктом, — говорилося у багатьох виступах на круглому столі СОУ. І саме на Україну випадає найбільша кількість людських жертв та матеріальних втрат, хоч Путіну це ніяк не подобається. Нині українцям апологети «русского міра» доводять, що вони після всього, що було українцям зроблено в 1918-1941 роках більшовицькими, з піснею на устах йшли добровольцями під німецькі кулі «за родіну, за Сталіна». Проте, як було сказано на круглому столі, ця добровільність, яку нині розкручують ревізіоністи, насправді була глибоко примусовою. Одному із тих, хто посмів запитати, а що буде, коли хтось не захоче записатися добровольцем, відповіли: все одно мобілізують, але вже до штрафного батальйону… На цьому круглому столі, хоч і не прямим текстом, прозвучав докір і собі, себто Спілці, і частково пресі, що досі мало уваги приділялося збору свічень про правду, про ті часи. Тими об’ємами та можливостями збору історичної правди, які нині є у нас, не просто протистояти спробам втягнути Україну у тенета «русского міра» з його міфами. Нашою, українською зброєю у протистоянні «мірові» є лише слово. Протилежна сторона, окрім слова, має величезні організаційні можливості (не випадково ж нинішня влада все частіше називається окупаційною) та людей здатних брехати не моргнувши оком. Спогади людей, котрі виступали на круглому столі СОУ є повністю співзвучними з тим, джерелами, на які посилалися інші учасники круглого столу. Найголовнішою його думкою була констатація, що пропагандистські міфи про події другої світової війни не мають нічого спільного з страшною правдою. Тут я вперше зустрівся з думкою, що після ультиматуму Леніна та його неправду на УНР в 1918 році не було акту про закінчення війни. З точки зору міжнародного права агресія Росії проти України триває до нинішнього дня. На круглому столі відзначалося також, що військова наука не знає такого терміну як, велика вітчизняна війна. Це сталінський політично-пропагандистський штамп. І змушувати вчителів послуговуватися тим штампом є, м’яко кажучи, класичним прикладом некомпетентності. Майже п’ятигодинна розмова у Спілці офіцерів України закінчилася одностайним (не беру до уваги зауваження стилістичного плану ) прийняттям заяви круглого столу. Проте мало є надій, що нинішні посадовці глибоко візьмуть до серця викарбуване у документі. Справа в тому, що не всі з запрошених прибули на стіл. Не було представників Міністерства оборони, Національного університету оборони України, Інституту історії України НАН України. Очевидно, що і в Міністерстві оборони, і Національному університеті оборони, знали, яку «крамолу» (з точи зору нинішньої «генеральної лінії») будуть там нести, тому, смію припускати, що ніхто не хотів без зайвої на це потреби наражатися. Хоч нічого «крамольного» там не прозвучало. Правда, в окремих репліках лунали домагання називати речі своїми іменами, визнання що статус Радянської армії на території України — був статусом окупаційної армії. Проте цього не було зроблено. Керівники СОУ дотримуються народного вчення, що невчасно сказана істина має руйнівну силу. Тут не стану аналізувати, чи у загальнонаціональному масштабі для оприлюднення цієї істини ще не настав час, чи може ми вже запізнилися. Багато хто і нині ніяк не сприймає того, що наукою кваліфіковане як колабораціонізм, тих то мешканців України, котрі були втілені до лав Червової армії, бо ж воювала вона за інтереси сталінської метрополії. Більше того, основна маса ветеранів пізнішого часу, говорилося в кулуарах круглого столу — афганської окупації не вважає себе окупантами, а визволителями-інтернаціоналістами. А що стосується Інституту історії України, то мені вже не один раз доводилося мати справу з дивними випадками, коли історики професіонали з неприхованою легковажністю ставляться до тих, хто пише про історію, без диплому історика. Чи і тут спрацювала зверхність? Не беруся судити, хоч участь у круглому столі СОУ докторів історичних наук, професорів — полковника Сергія Литвина та Анатолія Русначенка достатньо вагомий аргумент, для констатації, що це була що це була розмова професіоналів. І не просто це була розмова професіоналів, а велася вона на канві, де провідним було словосполучення національні інтереси України. І була для дуже багатьох ще незвична констатація: Україна ввійшла у Другу світову війну в статусі колонії й вийшла з неї так само в статусі колонії. Оскільки вона не змогла позбутися колоніальної залежності, то усі розмови про якусь перемогу України є щонайменше недоречними. І хоч з цього приводу може піднятися великий крик, проте, коли такі думки лунають у середовищі людей у пагонах, то це свідчення, що українська нація має патріотичну військову еліту. А чи має її діюча нині армія? Саме так ставити питання змушує мене почуте на круглому столі. Для мене особисто він був цікавий також тим, що на ньому було піднято ряд, дотичних до основної теми, проте болючих нині, проблем. Вони наче віддзеркалення подій 70 річної давності. При згадках про знищення Сталіними напередодні німецько-радянської війни вищого корпусу, що було однією з причини великої мілітарної катастрофи, наголошувалося, що й нині українській армії є генералітет, є молодший офіцерський корпус. І практично майже немає майорів та полковників. Їх змусили піти з лав збройних сил, хоч у кожній армії світу саме вони є найціннішим її потенціалом. Тут від себе хочу поставити риторичне запитання, чи дійсно цей стан — наслідок економічної кризи, як це часто пояснюється, чи може куди складніше явище. Коли в листопаді 2004 року до Києва приїжджав президент Польщі Олександр Кваснєвський «мирити» Ющенка з Януковичем, то журналістам стало відоме одне його здивування: «Я і гадки не мав, що Україна аж так глибоко начинена російською резидентурою». Якщо так, то чи не зробила вона усього від неї залежного, щоб українська армія, формально будучи одним з атрибутів незалежності України, не змогла стати надійними інструментом захисту держави та нації? У ході круглого крутого столу часто наголошувалося, що основною причиною нападу Німеччини на СРСР ніяк не був антикомунізм Гітлера, а його бажання заволодіти українською землею як базою для формування нового «світового» порядку і життєвого простору для «вибраної» раси. Коли б йшлося лише про повалення комуністичного режиму, то вистачило б дозволити на проголошення самостійності України і за лічені тижні сталінського режиму не стало б. Оскілки цього не було зроблено, то у нікого немає сумніву, що йшлося про українську землю. Нині знов ведеться війна за заволодіння українською землею. Нинішня війна — холодна. У ній зброєю є закони там президентські укази. Що у такій ситуації маємо робити? — лунало риторичне запитання: І була відповідь без відповіді (у кожному разі я, цивільна особа, її не побачив): «Думаймо, панове офіцери!». Панове офіцери, як багато і українських громадських організацій заявляють, що вони проти продажу землі. Проте, чи ці заяви будуть почуті, чи й про їх авторів, як і про журналістів насмішкувато заявлятимуть, що вони йому, себто особі, яка президентствує в Україні, «не по зубах»?... Мирослав Левицький, журналіст, інформаційно-аналітичний відділ НРУ для порталу СОУ.
|
| Категорія: ДО 70-РОКОВИН ПОЧАТКУ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ | Додав: PORTAL_SOU (18.07.2011)
|
| Переглядів: 798
| Рейтинг: 5.0/2 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
|
"Спілка офіцерів України (СОУ) є всеукраїнською неприбутковою громадською організацією військово-патріотичного спрямування, яка об'єднує на добровільних засадах громадян України: військовослужбовців-офіцерів, прапорщиків і мічманів кадру, зарахованих до Збройних Сил України до запровадження військової служби за контрактом, ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, курсантів (слухачів) випускних курсів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, що здійснюють підготовку спеціалістів для військових формувань України, військової служби за контрактом, за призовом, запасу і у відставці Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, Міністерства з надзвичайних ситуацій, військовослужбовців які проходять службу у резерві (надалі - Збройних Сил України), а також громадян офіцерів (старшин) - ветеранів військових формувань, які брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України..."
ОФІС ВГО СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
