Через низку причин — як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру — воєнно-історична наука в Україні так і не спромоглася вийти із зародкового стану. Відсутня національна концепція воєнної історії, немає координації воєнно-історичних досліджень, окремі наукові осередки розпорошені по різних установах і військових навчальних закладах, а наукові дослідження зводяться лише до вузівських аспірантур та нечисельних ад’юнктур військових ВНЗ, що не може вирішувати надскладних проблем у галузі воєнної історії, а їхня наукова ефективність не відповідає сучасним потребам.

Аксіомою є, що без знання минулого не може бути майбутнього. Саме з воєнно-історичного минулого потрібно вишукувати зерна мудрості, щоб добре озброєний воїн-патріот свідомо боронив Батьківщину. Бо «Івани непам’ятущі» Україну боронити не будуть. А реалії щодо готовності українського війська збройно захищати свою країну не вельми втішні для суспільства.

Воєнна історія покликана створювати підѓрунтя для осмислення сутності сучасних явищ у воєнній справі. Знаннями воєнного минулого народу виховується національна самосвідомість тих, хто тримає в руках зброю. Саме культ героїки свого народу розбуджує і культивує приспані вояцькі чесноти, сприяє формуванню патріотичних почуттів, виховує в людині кращі риси — моральність, честь, гідність, вірність військовій клятві. Професіоналізм військовика тільки тоді матиме сенс, коли, крім стратегічних, оперативно-тактичних знань та досконалого володіння військовою спеціальністю, він відбудеться як громадянин.

Сергій ЛИТВИН, доктор історичних наук, професор, головний редактор журналу «Воєнна історія», Перший заступник Голови Спілки Офіцерів України, полковник

Читати повністю статтю Хто підставив міністра Цушка?