У травні відзначають День Героїв , переважно на Західній Україні та в українській діаспорі. День Героїв – це пам’ять про тих, хто загинув за волю України. У травні вбито Євгена Коновальця та Симона Петлюру і ще сотні та тисячі борців склали свої голови у буремні дні навесні. Саме тому, небайдужі українці у ці дні віддають шану полеглим, тим, хто загинув, виборюючи (а не отримавши задарма) українську незалежність.
Вони мали тільки одну місію — боротися за звільнення своєї Батьківщини, яку було окуповано в 20-роки минулого століття. Вони вірили в Бога і в майбутнє своєї України, урочисто присягались, що здобудуть українську державу, або згинуть в боротьбі за неї. Україна майже все ХХ століття вела війну за Незалежність. Вони дозволяли собі не тільки говорити про гідність та велич України, але й відстоювати її навіть тоді, коли країна була окупована, а багато з них було в концтаборах та тюрмах. Вони почувалися вільними українцями… Вони вірили,що навіть програвши битву, не програли війну за Україну і прийде той день, коли Україна поверне собі свободу і велич…
Жодна нація не складається й не може складатися виключно з героїв. Повсякденне життя — в його безкінечному змісті — творять пересічні громадяни. І саме вони — найголовніша рушійна сила будь-якого суспільства, цивілізаційного поступу взагалі. Однак, коли виникає загроза існування самої нації, то всі інші питання тимчасово потрібно відкласти на другий план. В такі історичні моменти національне існування уможливлюється лише за умови жертовності та героїчного чину воїна (часто за духом воїна, а не тільки за професійною ознакою), того, хто свідомо піднявся на боротьбу за незалежність своєї країни. Тут ніяк не оминеш парадигми, заданої Христом – «смертію смерть поправ».
Для усвідомлення членами однієї національної спільноти своєї ідентичності та усталеності, свого місця у цьому світі та подальшої перспективи національного буття- необхідною умовою є наявність ще і героїчного минулого, яке солідарно визнається та усвідомлюється більшістю громадян держави. Очевидним є те, що найкращим віддзеркаленням цього минулого є окремі особистості - видатні діячі, всі ті, що підтримували та боролись за ідею української державності, особливо в умовах бездержавності. Не було б таких постатей - не існувало б і самої України. Отже, для того, щоб залишатись українською нацією, потрібно вибудувати свій національний Пантеон памяті зі своїми національними героями, перемогами та пам'ятними місцями. Це зафіксує в історичній памяті українців національну історичну спадщину, «своє місце в історії». Це місце окреслюється, зокрема і в основному, як героїчні чини певної нації, спектакулярні військові звитяги. Історія національних спільнот, зазвичай, подається виключно як мілітарна історія того чи іншого народу через символ національного героя. Таким чином формується «пантеон національних героїв», який уможливлює національне позиціювання у часі та місці в історії.
Пантеон національних героїв, у будь-якій країні, має в основному сталий вигляд. Деякі винятки трапляються у державах, де пронісся кривавий буревій громадянської війни. А також, якщо нація віками перебувала у стані невільниці, а всілякі «зайди» наполегливо втокмачували свої — чи то імперські за духом — «цінності» під маркою загальнолюдських.
«Пантеон національних героїв» об'єктивно виконує функцію системи опірних точок, на якій монтується, моделюється, твориться будь- яка нація. Ними вони обґрунтовують право на життя, право на територію, право на домінування тієї чи іншої національної спільноти, тієї чи іншої політичної нації, як вони її розуміють. Творення політичної нації - це великий суспільний процес. Однак без цих окремих осіб чи груп осіб він не може відбутися. Це є так зване «місце особи чи групи осіб у історії».
Для українців - це пантеон князів, королів, гетьманів, як правило військових діячів УНР, ЗУНР, Карпатської України, УПА. «Пантеон національних героїв» насамперед відображає народна творчість, формують історики, письменники, поети, кінорежисери, мультиплікатори і т.д. Цей процес творення –постійний.
Спільна трагічна доля також консолідує. Спільними можуть подаватися як перемоги, які персоніфікуються у національних героях, так і поразки, які мають своїх героїв, яких називають мучениками чи подвижниками. Хоча в українській історії, вони, як правило, можуть бути одними і тими ж особами.
І хоча на сьогодні , окрім національно-демократичного погляду на цю проблему існує ще і радянсько-колоніальний погляд на події та постаті минулого, що є джерелом соціального напруження в суспільстві та використовується(підігрівається) в політичній боротьбі, за активної позиції держави можна і потрібно зберігати і актуалізувати пам'ять про визначних діячів, які зробили неоціненний вклад у розвиток української нації та української державності.
Спроби, не пориваючи з совєтським стилем мислення, наслідувати розвинені західні країни, обертаються розгубленістю, втратою власної ідентичності. Звідси й апатичність, нездатність самостійно робити вибір, пасивність, капітуляція перед випробуваннями, неспроможність аналізувати і критично сприймати інформацію, навіть довго концентруватися на якійсь темі. На сьогодні примиренню (порозумінню) у суспільстві на заваді культивування радянської ностальгії. Йде наступальна реінкарнація імперських героїв, колаборантів. З іншого боку є намагання знищення пам'яті або морального знищення героїв національно-визвольної боротьби… Друга світова, на жаль, ще триває в наших головах.
Небезпечними сьогодні є недомовки з цієї проблеми. Наскільки досяжним у принципі є примирення в Україні? У такій постановці проблеми на перше місце сама по собі висувається необхідність уточнення, а, швидше, навіть прояснення і розуміння найголовнішого: про примирення кого, з ким і на яких підставах ітиметься?
Нашою свідомістю постійно намагаються маніпулювати.Мовляв, кожен в праві вибирати собі героїв… Культивування символів тоталітаризму у середовищі розсудливих людей, що вивчають історію не з шкільних підручників, викликає низку запитань. Зокрема, а чи дотримано право українців знати про те, як НКВД розстрілювало своїх власних солдатів на полях битв, як при звільненні десятків міст насильно забирали мирних жителів і кидали їх на вірну смерть під танки, озброївши цеглою. Не залишилося тих, хто став гарматним м'ясом у Другій Світовій, хто розповів би, що вони думають про Сталіна, за наказом якого і відбувалися всі ці злочини. Вони мертві. Коли ми говоримо про жертв Другої світової війни, то серед українців їх найбільше не тільки через те, що на фронті гинуло найбільше наших українців, воїнів Радянської армії, по яких стріляли і з ворожих окопів, і з тилу, де на них чатували загони СМЕРШу. Чимало наших земляків стали жертвами комуністичної пропаганди, отруєні її міфами. До смерті вони були певні, що захищали свою Батьківщину, що лише СРСР врятував світ від нацизму. Образ тирана Сталіна лишався для деяких ветеранів знаменом перемоги. Таким чином аморальні політики намагалися й намагаються ними маніпулювати.
Але національна пам'ять закарбовувала історичні події, зокрема Другу світову війну з українського погляду. Суть цієї історичної пам’яті полягає в тому, що, по-перше, Україна брала активну участь у розгромі німецького нацизму; по-друге, війна мала інший бік – визвольний, де українці воювали проти більшовизму, за українську незалежність. Для українців Друга світова розпочалася у1939р.з окупації незалежної Карпатської України та тривали до середини 1950-х років, допоки підпілля воювало проти радянського режиму. Під час Другої світової українці де-факто не мали власної держави і опинились між двох тоталітарних режимів-СРСР та Третього Рейху. Україна в радянсько-німецькій війні була об'єктом зазіхань, окупантів, а не самостійною силою, що могла відстоювати інтереси власного народу. Тому мала місце перемога одного режиму над іншим, а не перемога України. Більшість вояків Червоної Армії захищали свої домівки, а не воювали за радянський лад та його керівну верхівку, яка внаслідок аґресивної політики і допровадила до Другої світової війни, Їхня жертва не лишилася марною, а стала застереженням для наступних поколінь. Наразі влада пропонує ототожнювати подвиг вояків з "подвигом" тоталітарного режиму. Реінкарнатори імперських героїв, і чути не хочуть, що є інша правда, й інший погляд на історію, відмінний від того, що нав'язувалося суспільству довгі роки. Це все для спадкоємців НКВД абсолютно не важливо. Вони і досі йдуть в атаку за Сталіна…
Має бути національна гідність. Українці мають свою державу. У цій державі діє Конституція, у держави є свій прапор. Чи вдумуємося ми проголошуючи гасло Слава Україні- Героям Слава , що без відродженя , а я б сказав культу українських героїв –не відродиться і у всій повноті Слава України. Без героїв українських не було б і України як такої.
Допоки не переймемся українським розумінням історії-доти ми не зможемо зробити глибокого аналізу минулого та відповідні висновки для сучасності…
Тепер в українському суспільстві існує потреба донести історичну правду про українську історію, її найскладніших періодів. Cьогодні нам дуже потрібна правда про українську історію. Східній Україні необхідна правда про національно-визвольну боротьбу ОУН-УПА, а українцям в Західній Україні – правда про боротьбу в 1918-1922 роках у Східній Україні. Правда про боротьбу з окупантами за свою Незалежність об’єднає Україну.
Нація без героїв приречена на духовне "рабство". Викреслюючи з національної пам'яті мілітарну українську еліту, еліту здатну на чин, пацифікатори України, свідомо чи ні, наш народ зводять до об'єкту історії в найближчому майбутньому і викреслюють з творців свого майбутнього.
Стадію національного становлення на відміну від України европейські країни вже пройшли. Сучасний процес глобалізації, нові засоби комунікації ставлять нас перед необхідністю відновлення , збереження та захисту своєї національної пам'яті. А у нас йде боротьба за душі людей, за майбутнє .
Герої керувались не розрахунком, а сумлінням, почуттям справедливості. Воїни ставали на шлях боротьби за свободу українського народу . Це гіднісний вчинок. Сьогодні людей з такою мотивацією- "Здобудеш Україну –або згинеш в боротьбі за неї"…-обмаль. Тому і тупцюємо у державному будівництві на місці…
Чин Героїв підтримує зв'язок поколінь, духовну та мілітарну тяглість української нації та допомагає ідентифікуватись українцям. Дослідження донедавна відкритих і знову закритих недонищених архівів повертає нам національну пам'яті й усвідомлення суті нашого українського Я.. Ставши складовою нашої національної гідності відновлена національна пам'ять допоможе нам повернутись до себе і здобути таки справжню Україну - сильну і щасливу, за яку боролись Герої.
Петро Костюк - голова Львівської обласної організації
Спілки офіцерів України,член Центрального Проводу, полковник
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
