» 2014 » Січень » 23 » Від антиутопії до реальності, або Сафарі не для двох

---

19:09 Від антиутопії до реальності, або Сафарі не для двох

З ким себе ототожнює "Беркут”? "Не знаю, який шмат життя відміряла мені доля, але весняні дні позаминулого року будуть стояти в мене перед очима до самої смерті, це точно. Істерика у Верховній Раді з приводу "бєдствуєщєго пролєтаріата”, безпорадність і нерішучість Президента перед нахабною лавиною червоних провокацій, сплюндровані міські квартали – від Софії до Золотих Воріт…  Кільканадцять сп’янілих від крові недолюдків із червоними пов’язками витягували за ноги через розбиту вітрину дівчаток-офіціанток з приватного кафе на Хрещатику. Остовпілий шокований натовп спаралізувало страхом, ховалися за спинами людей міліціонери з бігаючими очима, офіціантки захлиналися кров’ю у конаючому крику, а садисти з пов’язками впивалися власною безкарністю: "Хватіт вам, сукі! Кончілось ваше врємя!” А з протилежного боку Хрещатика, навпроти, долинало ревище – "радянці” здирали синьо-жовтий прапор з міськради: пузатий агітатор із сивою шевелюрою кричав з порогу щось у мегафон і розпалював пристрасті в розперезаному і злому натовпі. З дзвоном посипалося віконе скло на третьому поверсі, щось там у глибині завирувало і раптом звідти з криком вилетіла людська постать. Пролетівши над головами юрми, тіло глухо гепнуло об асфальт і завмерло, а двоє розхристаних – з новенькими автоматами – підійшли, похитуючись від горілки, і шарахнули в нього, мертвого, кілька коротких черг. Від площі Толстого, де вже горів пасаж "Правекс”, почулися міліцейські сирени, люди на тротуарах кунулися туди очима – звідти швидко наближалося кілька беркутівських "тойот”, але з їх вікон стирчали і розвівалися червоні прапори.  Вже пізніше я дізнався, що саме цей, на "тойотах”, загін бойовиків узяв штурмом будинок Верховної Ради і спалив його. Під руїнами залишилися лежати кільканадцять депутатів, і серед них – парламентський Голова, який марно намагався словом зупинити заколотників. Бандюги затягнули його на купу потрощених крісел у залі засідань і розпалили багаття книжковими пачками "Конституції”…  Двері Володимирського собору, на диво, були відченені, але людей перед храмом не було: у протилежних кутках порожнього дворика стояли два міліцейські "уазики”, дверцята були повідкривані навстіж, всередині напівлежали "менти” і сонно слухали музику. Троє похмурих чоловіків з неприхованими кобурами під розстебнутими піджаками про щось розпитували священника, притиснувши його до чавунної візерунчастої огорожі собору”.  Це уривок із повісті-бойовика Андрія Куліша "Сафарі на двох”, яку мені довелося редагувати далекого 2002 року. Тоді цей пригодницький твір, своєрідна антиутопія, чомусь не привернув увагу рецензентів. А шкода. Можливо, не довелось би спостерігати за тим, що діється нині в Києві на вулиці Грушевського, на Майдані… Бо сьогодні на наших очах чиниться вже далеко не літературна антиутопія.  "Дехто жахнеться і перехреститься, – писав автор у коротенькій передмові. – Інший розсміється. А ще хтось гаряче обуриться подіями й деталями, описаними у цій повісті. Я не збирався шукати ворогів і показувати в них пальцем. Просто було так: коли крізь амбразури бронетранспортера я розглядав розбиту вщент "Снайпер-авеню” — одну з вулиць блокадного боснійського Сараєва — то згадував наш красень-Київ; пізніше, коли бачив біля "Арсеналу” натовп із червоними прапорами, то щоразу подумки "приміряв” сараєвські руїни до Хрещатика... Це ж такий короткий ланцюжок: фанатична червона юрба — червоні прапори — червона кров людська! Ця повість — тільки фантастично-політичний бойовик, військово-пригодницьке "чтиво”. Але тим, із комуністичної юрби, я кажу цим твором: вони вже підросли! — снайпери і гранатометники, пілоти і диверсанти — ті, хто зі зброєю в руках захистить нашу Конституцію, свободу і суверенітет нашої молодої держави”.  Так отож.  P.S.  "У нас начинается не гражданская война. У нас началась интервенция, тихое, замаскированное вторжение. Путин «страхует» свою недавнюю «инвестицию» в Украине. Но уже не Януковичем, который сейчас вобщем-то уже никто. А вот этими невидимыми «консультантами» на Владимирской, «спецами» у «Беркута», Клюевым и множеством еще неизвестных лиц. И возникает вопрос, а с кем же тогда вести переговоры оппозиции? Возможны ли вообще сейчас переговоры? Или сейчас просто пишется очередная трагическая страница в нашей истории? И новые «герои Крут» готовятся погибнуть на Грушевского? А банды Муравьева уже заняли Печерск. Но, в этот раз у нас все-таки куда больше шансов. Майданы стоят по всей стране. И не только стоят, но и начинают действовать. И у нас есть хотя бы моральная, но поддержка в мире” (В Украине - интервенция России? http://argumentua.com/stati/v-ukraine-interventsiya-rossii)  «Дослідження в Інституті психології та Інституті соціальної та політичної психології АПН України засвідчили, що 15% громадян України займають антиукраїнські позиції. Ці громадяни й досі не хочуть визнавати української незалежності, зі зневагою, презирством і ворожістю ставляться до будь-яких проявів українськості…», – констатував 2009 року Владислав Кирей в «Урядовому кур’єрі».  Інакше кажучи, йдеться про 15% населення, котре, по суті, ототожнює/визнає/позиціонує себе з нацією-окупантом. Цим самим підтверджується факт існування в України «п’ятої колони», представники якої більш ніж привільно почувають себе у Верховній Раді.  Виникає закономірне питання: з ким себе ототожнює (український?!) "Беркут”?  І насамкінець. З сучасного російського (чи вже українського?) фольклору: "Страна живет и богатеет. / На радость мне, ему, тебе. / А также нескольким халдеям / И офицерам ФСБ”.  Замислимось?  Олег К. РОМАНЧУК,  публіцист, шеф-редактор журналу "Універсум”, член проводу Львівської ОО СОУ.

1 2 3 4 5 : 1312 | : PORTAL_SOU | : 5.0/1

: 0