 У третій декаді жовтня європейскі ЗМІ подали інформацію про те, що під Лейпцигом відтворили 200-річну битву - "Битву народів". Битва під Лейпцигом (відома також як " Битва народів", нім. Völkerschlacht bei Leipzig, 16-19 жовтня 1813 р.) — битва між військами імператора Наполеона і його союзників (Польща, Рейнський союз) та союзними арміями Австрії, Пруссії, Росії і Швеції. Битва відбулася на території Німеччини. З обох сторін у ній брали участь німецькі війська. Ця битва вважається найбільшою битвою у світовій історії до початку Першої світової війни. Битва під Лейпцигом завершилась поразкою Наполеона. Вона призвела до вторгнення союзників у Францію і до першого зречення Наполеона від престолу в 1814 році. Аби відтворити цю битву, до Лейпцига з‘їхалися тисячі ентузіастів. В історичній реконструкції взяло участь 6 тисяч людей з 24 країн світу. Захід був присвячений 200-річчю визначної битви. На полі біля невеликого саксонського міста Марклеберг було розіграно протистояння армії Наполеона та Шостої коаліції. Наполеон І Бонапарт вважається одним з найвизначніших полководців всіх часів. Імперія, яку йому вдалося створити, свого часу охоплювала більшу частину Європи. Два століття тому у битві на території Саксонії зійшлися 500 тисяч воїнів. 1813 року французам та їхнім союзникам – італійцям, полякам та саксонцям – протистояли сили Російської та Австрійської імперій, королівства Пруссії та Швеції. На полі битви полягло майже 110 тисяч солдатів. Битва під Лейпцигом докорінно змінила карту Європи. Учасники історичної реконструкції старанно підготувалися до відтворення битви двохсотрічної давнини. Вони були одягнені у військові однострої того часу. Українські ЗМІ теж розповіли про цю подію. Зокрема, про це йшлося у випуску ТСН, вранці 21 жовтня 2013 року, однак ні слова не було сказано про участь українців у битві під Лейпцигом. А є про що… Насамперед хотілося б назагал з'ясувати внесок нашого народу в перемогу у цій відомій та, одночас, не відомій для українців війні. До цього часу проблема участі українців у європейських подіях початку ХІХ ст. залишається мало дослідженою. І, насамперед, тому, що впродовж тривалого часу вона була заідеологізованою.
З кінця XVI століття реєстрові козацькі полки носили назви тих міст та містечок, де територіально розміщувались. Це Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Черкаський, Чигиринський, а також (з перервами в існуванні) Переяславський та Київський полки тощо. Як реєстрові ці полки існували до 1783 року, після чого увійшли до складу російської армії, де за потребою реформувались в уланські, драгунські та інші; майже всі частини, що вели свій родовід з реєстрових полків, дійшли до 1918 року. До 1784 р. (коли в Росії відбулась військова реформа) під назвою „Малоросійська легка кавалерія” функціонувало ще 10 українських лівобережних козацьких полків1 . У такій формі нагадували вони Україні про ії колишню власну, національно-державну збройну силу. З початком 1784 р. ці полки зникають. Російський уряд доклав зусиль, щоб знищити все, що нагадувало б Україну та її славне минуле. На півдні України та за кордоном, на Дунаю, ще були рештки колишньої Запорізької Січі, що звалися Чорноморськими, Азовськими, Бузькими та Задунайськими козаками. Обтяжені боротьбою за своє виживання, оточені чужими народами, вони давно загубили зв’язок з Україною і поволі занепадали. На Слобожанщині слобідські козацькі полки ще в 1765 р. були переформовані у гусарські. У Воєнній енциклопедії, яка видана в Росії до Першої світової війни, міститься інформація про долю цих українських козацьких полків. В описі історії Охтирського 12-го гусарського полку зазначено, що він є одним із найперших в російській армії та веде своє походження з 1651 р. від Охтирського слобідського полку2 . Ізюмський гусарський 11-й полк веде свій родовід з 27 червня 1651 року, коли був створений Ізюмський слобідський козацький полк3 . І хоча 1784 р. їм повертають назву „української кінноти”, вони вже не мали у всій повноті ознак національної мілітарної сили. Українська національна збройна сила була знищена. Проте в політичному житті Росії іноді бували скрутні моменти, які змушували її на час залишати свою політику безоглядного придушення всього національно українського і тоді – як це не дивно – вона сама нагадувала Україні її минувшину, шукаючи допомоги, звертаючись до українського народу, до його бойових, вікових та славних традицій. Для нас події 1812 р. також мають певну цінність. По-перше: для української воєнної історії має значення кожна подія, яка свідчить про виявлення збройного чину нації. По-друге: з цих подій ми можемо довідатися, що в „битві народів” Наполеонівської доби, яка має бути особливо цікавою кожному військовому, деякі з наших полків виступали під своїм правдивим національним іменем – „Українські козацькі полки”, під яким і значаться у всіх німецьких, французьких та російських документах того часу. Одні з цих полків – „ українські” – за своєю бойовою вартістю прирівнювали не до козацьких полків, яких було багато в російській армії, а до регулярних полків союзної російсько-німецької кінноти. Інші – „малоросійські” кінно-козацькі полки – нічим не відрізнялися від донських або уральських і отримали назву „регулярних” кінно-козацьких полків. Інші, спочатку „ополченські” козацькі частини, були просто переформовані у регулярні полки. Однак в усіх випадках ці полки зберігали до кінця існування свій суто національний характер і свою назву „ козацькі полки”. За часом та місцем формування, за характером та родом організації виставлені з України у 1812 р. добровільні збройні сили поділялися на: 1. Правобережні козацькі полки, або Українська Кінно-Козацька дивізія. 2. Лівобережні козацькі полки, або Малоросійські регулярні кінно-козачі бригади. 3. Полтавське Ополчення, потім – Полтавські піші та кінні регулярні козацькі бригади. 4. Чернігівське Ополчення, потім – чернігівські піші та кінні регулярні козачі бригади. 5. Херсонські частини. 6. Земські сили.
Це були новосформовані частини. Але, крім них, у війнах 1812–1814 рр. взяли участь також: Чорноморські та Бузькі козацькі війська та Слобідські гусарські полки4. У ході війни 1812-1814 рр. три козацькі полки Бузького козацького війська вели активні бойові дії. Запрошуючи нащадків українських козаків до участі у війні з наполеонівською Францією, уряд обіцяв їм, що після закінчення війни всі учасники українських козацьких ополчень разом з їхніми родинами належатимуть до вільного козацького стану, їм наділять земельні ділянки від колишніх власників або від держави5. Коли під час війни було оголошено додатковий набір, то відгукнулися і хворі, і старші 50-60 років, прагнучи таким чином звільнитися від кріпацтва. У Полтавській і Чернігівській губерніях було сформовано 15 полків загальною чисельністю 18 тисяч козаків, тоді як наказ передбачав набір лише 4,5 тисяч. Полки нараховували до 1 200 козаків і ділилися на батальйони та ескадрони6. Правобережні „Українські кінно-козацькі полки”
На початку війни російська армія не могла протистояти могутній армії Наполеона, адже частина її ще перебувала на турецькому фронті і для прикриття кордону бракувало кінноти, в основному легкої. У такий скрутний час у російського уряду з’явилась думка „скористатися відомою схильністю малоросійського народу до військової справи і пробудити в ньому ще не згаслі в ті часи вікові козацькі традиції”7. Одним із чинників формування Українського козацького війська, напевно, стала інформація, що Наполеон зацікавився історією козаччини і мав плани у певний період щодо відновлення Козацької держави. У планах французького імператора Україна посідала чільне місце. Їй він надавав виняткового значення як осередку антиросійського національного руху, сподіваючись використати його, щоб "завдати найсильнішого удару по могутності Російської імперії”. Для цього Наполеон ще до початку війни налагодив зв’язки із Задунайською січчю. Через своїх агентів він надіслав туди гроші, щоб заохотити українських козаків стати безпосередніми учасниками його походу проти Росії. В агітаційних прокламаціях запевняв, що відновить Україну як незалежну, "братню Франції” республіку8. Серед українських поміщиків, особливо тих, що походили з козацької старшини, дехто пов’язував Наполеона з Великою французькою революцією кінця ХVІІІ ст., вбачав у ньому руйнівника деспотичних імперій і саме в такому аспекті розглядав його збройний похід на Російську імперію9. Російські дії щодо відновлення козацького війська на своєму боці мали на меті вирішення подвійного завдання: сформувати необхідні російській армії військові частини, використавши любов українців до козацтва, українських бойових традицій та випередити появу таких формувань у Французькій армії. Після вторгнення наполеонівських військ до Російської імперії, царський уряд не лише протиставив їм сили російської регулярної армії, а й спішно оголосив набір до полків українського козацтва. Київський цивільний губернатор граф Санті (до речі, француз за походженням) прямо заявляв, що треба скористатися з патріотичних почуттів українців до військової служби, "которая теперь для отечества столь необходима”. Царський маніфест, який закликав народ України боронити свою землю, прямо вказував, що воїни сформованих тут загонів земського ополчення "должны именоваться непременно козаками, по обычаю тамошеного народа”10. До формування Українського козацького війська було призначено 12 повітів на Київщині та чотири на Поділлі, три полки з Київщини, один з Поділля. 1-й Український кінно-козачий полк формувався в м. Махновці (з Махновського, Липовецького, Сквирського, Радомишльського повітів). 2-й Український кінно-козачий полк формувався в м. Білій-Церкві (з Київського, Таращанського, Васильківського, Богуславського повітів). 3-й Український кінно-козачий полк формувався в м. Умані (з Уманського, Звенигородського, Черкаського, Чигиринського повітів). 4-й Український кінно-козачий полк формувався в м. Вінниці (з Вінницького, Брацлавського, Гайсинського, Балтського повітів). Згідно з попередніми розпорядженнями Українське козацьке військо складало одну кінну дивізію з двох бригад.
Лівобережні козацькі полки, або Малоросійські регулярні кінно-козачі бригади
З 15-ти кінно-козачих полків дев’ять повинна була сформувати Полтавщина, а шість – Чернігівщина. На Полтавщині визначили шість пунктів, куди мали збиратися з ближчих повітів козаки і де мало проводитися їх формування. Ці дев’ять полтавських кінно-козацьких полків були сформовані (по 1 200 козаків кожний): 1-й і 2-й – у м. Голтві (Кобеляцький повіт); 3-й у м. Камишні (Миргородський повіт); 4-й у м. Горошині (Хорольський повіт); 5-й також у м. Горошині (полк формував капітан Котляревський,* проте повів у похід штабс-капітан Рудницький); 6-й – у м. Яготині (Пирятинський повіт); 7-й і 8-й – у м. Срібному (Прилуцький повіт)11; 9-й – у м. Веприку (Гадяцький повіт). Чернігівські кінно-козачі полки: 1-й і 6-й – у м. Чернігові; 2-й – у м. Семенівці (Новозибківського повіту)12 , 3-й – у с. Короні (Кролевецького повіту); 4-й – у містечку Вороніжі (Глухівського повіту); 5-й – у с. Кобиці (Козелецького повіту). Лівобережні козацькі полки були зведені в бригади, а лівобережну ополченську кінноту було переформовано в кінно-козацькі полки. Перші отримали для розрізнення додаток (регулярні кінно-козацькі полки). Лівобережні полки взяли участь в облозі фортеці Замостя. Під Замостям у складі Полтавської групи були: 1-й, 2-й та 3-й полтавські піші полки, а також 1-ша кінно-козацька бригада („ополчення”) та 2-га, 3-тя регулярні кінно-козацькі бригади. У складі Чернігівської групи були: 1-й та 2-й піші полки та 1-ша, 2-га регулярні кінно-козацькі бриґади. Крім козацьких полків силою 18 тис чол., в Україні ще формується ополчення в кількості 42 182 чол.
Українське ополчення Лівобережжя
6 липня 1812 р. виданий був „маніфест” про формування „земського рушення”, а 18 липня – ще один із роз’ясненнями, що вимоги попереднього стосувалися губерній, які мали би бути тереном бойових дій або межували з ними. Серед українських губерній під нього підпадали лише Чернігівщина, бо Волинь уже воювала, а Київщина та Поділля спеціально звільнялись від формування. Чернігівщина також виставила ополчення. З кожних 15 кріпацьких „ревізійних” душ по одному козакові, разом – 26 тис чол. Ополчення було піше та кінне, поділене по повітах, розділених на сотні*. Полтавщина під маніфест 6 липня не підпадала. Але Полтавський губернський маршалок Дмитро Прокопович Трощинський** наприкінці липня скликав шляхту на спільну нараду, де ухвалили на власні кошти сформувати Полтавське ополчення. Полтавське козацьке ополчення складалося з чотирьох піших та чотирьох кінних повітових відділів загальним числом 16 116 чол., з них – 6 500 кінних. Херсонщина також не підпадала під маніфест 6 липня, однак добровільно виставила дві невеликі окремі частини. Бузьке козацьке військо постановило добровільно виставити ще п’ять сотень, крім трьох своїх полків, які вже перебували у діючій армії. Окрему частину своїм власним коштом виставив знаний у свій час херсонський поміщик Скаржинський13. Це була окрема кінно-козацька сотня чисельністю в 150 чол. На Харківщині та Київщині для захисту „власних” кордонів ухвалили виставити „земське військо”. На Харківщині воно складало 14 561 козак. У 1812 р. Україна виставила добровільно збройну силу, враховуючи всі поповнення, понад 100 тис чол., тобто третину від загальноросійського числа (320 тис чол.), витративши для цього кілька десятків мільйонів карбованців. Крім того, як знаємо, в складі російської армії були: Чорноморське та Бузьке козацькі війська, Слобідські гусарські полки, не згадуючи вже про кілька „рекрутських” полків, які комплектували майже половину тогочасної російської армії. Козаки проходили службу і в регулярних полках російської армії.
Першими прийняли удар супротивника кавалерійські частини. Бузькі козаки вели бої із французькими роз’їздами з 12 по 30 червня 1812 року. В ар’єргарді 1-ї армії перебували також Ізюмський, Маріупольський, Сумський гусарські полки. Охтирський гусарський, Київський і Чернігівський драгунські полки брали участь у прикритті відходу 2-ї армії. Українські частини та з'єднання були представлені в усіх формаціях російських збройних сил. Зокрема, українська мілітарна сила була в ІІІ армії (корпус генерала Сакена); в головній армії Кутузова (корпус генерала Ожаровського); також в ІІ корпусі генерала Ертеля, як і окремі маневрові групи генерала князя Жевахова та генерала гр. Гудовича14. У битві біля с. Бородіно особливо прославилися Малоросійський, Полтавський, Харківський, Сумський, Ізюмський, Охтирський, Глухівський, Чугуївський, Катеринославський, Єлисаветградський, Новоросійський, Волинський та інші піхотні й кінні полки, в яких воювало багато українців. Велике 40-тисячне з'єднання Українського ополчення, набране з добровольців Чернігівської і Полтавської губерній, найбільше прославилося на території Польщі під час облоги і взяття фортеці Замостя, яку обороняли добірні за військовим вишколом, найвірніші наполеонівські військові частини15. Українські ополченські та козацькі полки взяли участь у закордонному поході Російської армії. Вони пройшли через Варшаву, Краків, Ченстохов, Дрезден, Гамбург та інші міста Польщі та Німеччини. На початку лютого 1813 р. ополченську кінноту почали переформовувати в полки п’ятисотенного складу. У середині червня 1813 р. Полтавське ополчення переформували в сім кінних та чотири піших полки, які увійшли в такі бригади. Кінні бригади: І (1-й Полтавський кінно-козацький полк – козаки Пирятинського повіту, 2-й Полтавський кінно-козацький полк – козаки Хорольського повіту). ІІ (3-й Полтавський кінно-козацький полк – козаки Лохвицького повіту, 4-й Полтавський кінно-козацький полк – козаки Лубенського повіту). ІІІ (5-й Полтавський кінно-козацький полк – козаки Роменського повіту, 6-й Полтавський кінно-козацький полк – козаки Костянтиногородського повіту). Піші бригади: І (1-й Полтавський піший козацький полк – козаки Пирятинського повіту, 2-й Полтавський піший козацький полк – козаки Лохвицького повіту). ІІ (3-й Полтавський піший козацький полк – козаки Кобеляцького повіту, 4-й Полтавський піший козацький полк – козаки Миргородського повіту)16. Таке переформування свідчить про боєздатність ополченців. Цікаво, що під час переформування в полках збереглися старі українські ранги (офіцерські звання). За них і почалася вперта боротьба між українцями та росіянами. Замахи на національну окремішність Полтавського ополчення робилися не тільки ззовні, а й із середини. У його командному складі було чимало росіян та грузинів (з гадяцьких колоністів). Маючи іноді чималі військові ранги, вони були незадоволені, що їм доводилося підлягати особам таких же, а то ще й нижчих рангів за українською номенклатурою17. Приклад: витяг зі скарги князя Уракова, де йдеться про те, що він, будучи полковником і бригадним командиром з відзначеннями мусить поступатися перед якимись обозними та осавулами, лише тому, що в ополченні є такі звання18. Князь Ураков просив або звільнити його зовсім зі служби, або усунути образу – скасувати українські ранги. Лише завдячуючи впертості Трощинського та його зв’язкам із вищим командним складом Полтавському ополченню вдалося зберегти свій український вигляд аж до кінця кампанії 19. Робилися також спроби поміняти в полках Полтавського ополчення козацький однострій на уніформу регулярних російських козацьких полків. Проте впертість та енергія Трощинського перебороли і ці наміри. Принципову позицію висловив і сам М. Кутузов (перед війною М. Кутузов у 1808–1809 рр. був генерал-губернатором Києва). Він видав наказ, у якому йшлося, що українці приєдналися до армії за обставин воєнного часу і мають право залишатися у власних одностроях у своїх ескадронах (сотнях) і зберегти ті привілеї, які були їм надані під час формування. Тому потрібно українцям дати спокій20. Новосформовані частини брали активну участь у бойових діях.Українські військові частини не лише виконували незначні завдання, але й були безпосередніми учасниками воєнних дій. Є дані про участь 1, 6, 7 та 8-го полтавських козачих полків у бойових діях. Наприклад, 6-ий козачий полк використовувався російським командуванням для розвідки на Малоярославському шляху (Росія). Також цей полтавський полк використовувався при розвідці в напрямку Медини. 1-й ескадрон козаків із цього полку охороняв транспортні засоби, які рухалися до діючої армії. Це були, в основному, вози із продовольством, фуражем, одягом, зброєю21. Вісім українських козацьких полків взяли участь у так званій «Битві народів» восени 1813 р. під Лейпцигом. 1-й український козачий полк під час контратаки відбив кілька гармат і взяв у полон 150 солдатів та офіцерів супротивника.Сумські гусари також взяли участь у Лейпцигській битві, за що 30 травня 1814 року полку були присвоєні знаки на ківери з написом "За отличие". Під Лейпцигом відзначилася,сформована у березні 1812 р. з кращих козаків-чорноморців, сотня Панаса Бурсака. Спільно з двома сотнями дончаків, українські козаки зупинили прорив загону французької кавалерії. У цьому бою чорноморці зазнали значних втрат, але вистояли. Відзначаючи їх мужність, прусський король нагородив Панаса Бурсака орденом "За заслуги", було відзначено й чимало інших козаків. Побували козаки-чорноморці і в Парижі, де вони два місяці стояли табором на Єлисейських полях.
Переможцям відкрився прямий шлях на Париж. У березні 1814 р. шість українських козацьких полків у складі російської армії вступили до столиці Франції. У боях за французьку столицю Париж узяли участь 3 бузьких і 3 українських козацьких полків. Відзначилися козаки з Київщини. Вони брали участь в оточенні французької дивізії генерала Пюто в районі гори Монмартр. Після взяття Парижа всі чекали швидкого повернення додому. Та російський уряд розпорядився інакше. Українські ополченці і козаки на території Польщі, Німеччини і Франції несли гарнізонну службу. З українських полків у боях в Німеччині та Франції у 1813–1814 рр. взяли участь: всі чотири полки Української кінно-козацької дивізії; два Чернігівські і один Полтавський кінно-козацькі полки та для служби в запіллі (тилу) кілька Чернігівських ополченських полків. Решта Полтавських та Чернігівських кінно-козацьких полків, піші та кінні ополченські полки залишилися у Варшавському герцогстві в складі так званої Польської армії генерала Беніґсена. Більшість з цих полків взяла участь в облозі фортеці Нового Замостя. Після капітуляції цієї фортеці кілька Полтавських кінно-козацьких полків вирушили в Силезію, до м.Бреслау22. Українська кінно-козацька дивізія брала участь у всіх важких боях весняної та осінньої кампанії в Саксонії 1813 року. Ця дивізія увійшла в Париж у складі 4-го кінного корпусу генерала Корфа. 13 серпня 1814 року Олександр І наказав розпустити чернігівсько-полтавське ополчення, в якому налічувалось 24 тисячі осіб. На початку листопада 1814 року вони прибули в свої губернії23 . У кінці 1814 р. Полтавські (ополченські) полки були розформовані. Козаки цих полків як кріпаки повернулися знову до своїх панів. Хоругви (стяги) Полтавських (ополченських) полків відправили до Полтави з почесним ескортом. Разом зі стягами регулярних козацьких полків їхні стяги передали до Полтавського собору. Про долю Чернігівських ополченських полків відомо лише, що в Чернігівському соборі колись зберігалися їхні стяги. Доля дев’яти Полтавських та шести Чернігівських регулярних кінно-козацьких полків дещо інша. Їм обіцяли, що вони назавжди залишаться належними до Українського війська і за першою вимогою зобов’язані прибути на службу та утворити свої полки. 11 червня 1816 р. вийшов указ царя Олександра І. У ньому йшлося про те, що маючи в особливій повазі старанний подвиг малоросійських козаків, які спорядили у 1812 р. за власний кошт 15 кінних полків, оголосити тим, які є в складі Полтавських та Чернігівських полків, що командири відпускають їх додому. При цьому їм буде надаватися свобода, щоб зайнятися господарством та родинними справами. Старшинам та козакам цих 15-ти полків згідно з указом дозволялося носити однострій – в нагороду за їх службу. В подальшому козацький стан на Полтавщині та Чернігівщині зведено на рівень звичайної рекрутської повинності, а козаків зрівняли цілковито зі скарбовими селянами. З 1820 до 1825 р. відбувалося масове виселення українських козаків на Кубань. Уряд радий був звільнитися від цього волелюбного елементу і охоче переселяв козаків на вільні землі для збільшення Чорноморського війська. За цей період виселено більш як 50 тис козаків. Цим і закінчилася історія лівобережних регулярних козацьких полків. Українська козацька дивізія по закінченні кампанії 1814 р. протягом семи років чекала на вирішення своєї долі (1816–1823 рр.). 26 жовтня 1816 р. вийшов перший указ, в якому йшлося про перейменування Української козацької дивізії на Українську Уланську, відповідно, полки, що входили до нього, – Українські Уланські: 1-й, 2-й, 3-й та 4-й. У 1817 р. Українська Уланська дивізія зв’язує свою долю з Бузьким козацьким військом, після чого останнє зникає. З 1817 р. починається нова історія споріднених Української та Бузької дивізій. Їхнє поселення лежало біля м. Вознесенська, а в 1825 р. Українська Уланська дивізія перейшла на Слобожанщину, в район Чугуєва. Історично ці дивізії не зникли і дійшли до 1917 року у вигляді двох кінних полків російської армії: 8-й Вознесенський уланський полк та 9-й Бузький. Вознесенський 8-й уланський полк веде своє походження з 8 жовтня 1812 р., коли на Київщині та Поділлі було сформовано чотири Українські козацькі полки, а в 1816 р. перейменовано в уланські. Отже, протягом ХVІІІ ст. російський уряд з особливою енергією скерував свої зусилля на знищення в Україні всіх проявів національного життя. Одначе скрутні політичні обставини першої половини ХІХ ст. часто змушували його на деякий час залишити свою політику гніту і навіть звертатися до вікових бойових традицій українського народу. 1812 р., під час маршу Наполеона на Московщину, переляканий російський уряд звернувся за допомогою до України, урочисто обіцяючи їй в подяку відновити національне козацьке військо. Козацький стан повірив цій обіцянці і виставив більше 30-ти козачих полків, чим зруйнував себе матеріально, бо всі ці полки утримував своїм коштом. Кілька з тих полків, особливо Українська кінно-козацька дивізія – пройшли в боях цілу Європу, несучи по цілому світу вікове бойове ім’я України. Після війни російський уряд, звісно, забув про свою урочисту обітницю: більшість полків розпустили, інші примусом відправили у воєнні поселення, а козацький стан в Україні цілковито зрівняли з селянами. А тих, хто наважувався протистояти таким діям, жорстоко карали не враховуючи бойових заслуг. Це,зокрема, призвело до повстання бузьких козаків, яке було жорстоко і безжально придушено за допомогою майже 10 тис. солдатів російської армії. Така політика російського уряду призвела до того, що почалася масова втеча козаків на Кавказ, Кубань. Російський уряд сприяв цьому, сподіваючись на те, що легше буде керувати тими, що залишились24. Влада Росії знову вдало використала у своїх інтересах героїзм і бойову майстерність українських козаків. Уряд Російської імперії хотів усе залишити так, як було до війни. Але закордонний похід, європейський спосіб життя справив великий вплив на свідомість українського народу. Це вже був незворотній процес. В подальшому він призвів до виступів декабристів та пізніше до відміни кріпосного права. В Німеччині створено Меморіал битви народів(Лейпциг). Але хіба це лише перемога німців? Багато найвідоміших перемог є спільними. Наприклад битва під Віднем(1683р.). Битва під Лейпцигом була дійсно битвою народів. І у цій битві брав безпосередню участь український народ. Тут бездержавна Україна була присутня мілітарно. Вона безпосередньо брала участь у тих процесах, які відбувалися у тодішній Європі. На часі говорити про величезний внесок у перемогу у цій війні українських козаків і простих українців. І Меморіал битви народів(Лейпциг)- це Меморіал і українського народу.
Меморіал "Битви народів", Лейпциг
В усьому світі оцінки історичних подій змінюються, оскільки змінюється час. Не має єдиної істини для всіх. Сподіваємося, що у наступній реконструкції "Битви народів" будуть брати участь і українські козаки, а українські ЗМІ, і не тільки, донесуть до Європи українську правду про цю війну та битву під Лейпцигом.
Петро Костюк, Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України, полковник.
1Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812–1814 рр. // Табор [Варшава. Воєнно-літературний журнал]. – 1933. – Ч. 19. – С. 44.
2Военная энциклопедия. Под ред. В. О. Новицкого, А. В. фон-Шварца, В. А. Апушкина и Г. К. фон-Шульца. – Петербург: О-во И. Д. Сытина; – 1911. – Т. 3. – С. 295.
3Там само. – Т. 10. – С. 582.
4Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812–1814 рр. // Табор [Варшава. Воєнно-літературний журнал]. – 1933. – Ч. 19. – С. 45.
5Сарбей В. Г. Національне відродження України.– К.: ВД "Альтернативи”, 1999. – С. 66.
6Там само. – С. 45.
7Там само. – С. 46.
8Сарбей В. Г. Національне відродження України. – С. 64.
9Там само. – С. 66.
10Там само. – С. 65.
*Котляревський І. П. в 1796 р. вступив на військову службу кадетом у Сіверський карабінерний полк (перейменований потім у кінно-єгерський). В 1799 р. дістав ранг підпоручника і того ж року – поручника. В 1806–1807 рр. брав участь у Турецькій війні, спочатку в Молдавії, потім за Дунаєм. Відзначився хоробрістю. Залишив службу в 1808 р. в ранзі капітана. У 1812 р. був призначений командиром 5-го Полтавського кінно-козачого полку. Сформував цей полк і здав штабс-капітанові Рудницькому, залишившись у Полтаві для подальшого проходження служби. У справах тих кінно-козацьких полків кілька разів їздив до Петербург. В 1817 р. отримав ранг майора.Після звільнення зі служби автор «Енеїди» зробив великий вклад в українське національно-культурне відродження.
11Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812–1814 рр. // Табор. – 1933. – Ч. 20. – С. 28.
12Північна Чернігівщина з 1920 р. входила до РСФСР і становила південну частину Брянської губернії – з 1944 р. Брянська область: 14 200 км2, близько 0,9 млн. мешканців. Минуле Північної Чернігівщини таке саме, як минуле всієї Чернігівщини; за козацько-гетьманської держави Північна Чернігівщина належала до Стародубського полку; з 1782 р. частина Чернігівського намісництва, з 1802 р. Чернігівської губернії, в межах якої охоплювала повіти: Стародубський, Мглинський, Суразький і Новозибківський. Див.: Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові.Фонд духовного відродження ім.Митрополита Андрея Шептицького. Енциклопедія Українознавства Т.10. Перевидання в Україні – Львів 2000. – С. 3730. *Губернським маршалком Чернігівщини був Микола Михайлович Стороженко. *Великий український патріот, Д.П.Трощинський був дідичем Миргородського повіту і славнозвісним діячем (пізніш – міністром юстиції), родич гетьмана Мазепи, полковий писар Полтавського полку, сенатор та міністр юстиції, організатор Полтавського козацького рушення в 1812–1814 роках. Український політичний діяч.
13Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812–1814 рр. // Табор.– 1933. – Ч. 20. – С. 40.
14Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812–1814 рр. // Табор. – 1934. – Ч. 21. – С. 29.
15Сарбей В. Г. Національне відродження України. – С. 69.
16Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812–1814 рр. // Табор – 1934. – Ч. 23. – С. 17.
17Там само. – С. 19.
18Там само.
19Там само.
20Там само. – С. 21.
21 Бессмертная эпопея. К 175-летию Отечественной войны 1812 года и Освободительной войны 1813 года в Германии / Отв. ред. А.Л.Нарочницкий, Г.Шеель. – М.: Наука, 1988. – С. 78-79.
22Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812–1814 рр. // Табор – 1935. – Ч. 25. – С. 30.
23Бескровный Л.Г. Отечественная война 1812 года и контрнаступление Кутузова / Послесл. Е.В.Тарле // Бескровный Л.Г. – М.: Изд-во АН СССР, 1951. – С. 55.
24Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812–1814 рр. // Табор – 1934. – Ч. 25. – С. 37.
| 
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
