Володимир СЕРГІЙЧУК: «Пушкарівщина» страшна тим, що це — пошук особистих преференцій за рахунок зради національних інтересів

Днями в редакції газети побував відомий український історик Володимир СЕРГІЙЧУК, який подарував «Дню» двотомник «Патріарх Йосип Сліпий у документах радянських органів державної безпеки (1939—1987)». Пан Сергійчук до того ж є головою Міжнародної громадської організації Платформа «Діалог Євразії». Він одразу зробив застереження, що це не Дугін, а ця організація покликана знаходити порозуміння між народами, поважати традиції, зокрема й релігійні. За його словами, Платформу першим очолив Чингіз Айтматов, а його наступником буде мати Саакашвілі (до речі, президент Грузії у минулому — студент Володимира Сергійчука). Коли зайшла мова про можливості українства на сучасному етапі, історик пожалкував, що не приніс із собою іншу свою книжку — «Що дала Україна світові» — про внесок українців у розвиток різних галузей знань. За його словами, цю книжку вже перекладено англійською й турецькою мовами. Турки, — каже Володимир Іванович, — хочуть написати книжку «Що дала Туреччина світові», відтак презентували турецьке видання української книжки в Нью-Йорку під час засідання Генеральної Асамблеї ООН 2008 року з участю президента Туреччини. Про зв’язок історії та сьогодення — в інтерв’ю з професором Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктором історичних наук Володимиром СЕРГІЙЧУКОМ.

— Володимире Івановичу, був час, коли народи колишнього Радянського Союзу дивились на Україну з великою надією як на потенційного лідера №2, а потім ми якось «заграбалися» своїми внутрішніми проблемами і потрошечки з цієї платформи з’їхали. Чи маємо шанс повернутися?

— Якщо буде політична воля провідників національно-визвольного руху, які прийдуть до реальної влади.

— ...національно-визвольного руху?

— Так, бо його програмні цілі у нас залишаються нереалізованими.

— Як ви ставитеся до думки, що Україна не завершила три революції: національно-визвольний рух, антикомуністичну трансформацію і буржуазно-демократичну революцію?

— Якщо говорити про ХVІІ століття, коли було відновлено українську державність у формі Гетьманщини, то це теж національна революція. Адже відбулася зміна координат влади. Україна протягом кількох століть мала статус колоніальної території, а коли Богдан Хмельницький вже здійснює керівництво хай навіть і на території трьох воєводств, то йдеться про власне самоврядування, яке визнається світом — на початку 1649 року підписано договір із Османською Портою про вільне плавання у Чорному морі.

Більше того, гетьман сам усвідомлює ті кардинальні зміни, коли каже польським комісарам у лютому 1649 року в Переяславі: я сам князь у князівстві своїм. Тим самим Богдан Хмельницький усвідомлює свою особисту участь в утворенні державної влади України. Важливим є і те, що у розмові з польськими комісарами, він визначає межі відродженої української державності: «Зажену ляхів за Віслу, стану на Віслі і скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи». А як будете, мовляв, брикатися, то й там вас знайду: «Поможе мі вся чернь нашая от правой руки которой не одступлюсь: по Львів, Холм і Галич». Це визначення української етнічної території, це прагнення до повернення до часів Київської Русі — до Вісли, про що постійно повторюватиме Великий Гетьман.

Отже, національна революція сталася, бо відбулася зміна державної влади, зрештою, відродилася власна влада, втрачена нашим народом після падіння Галицько-Волинського князівства. Через те ця революція в середині ХVІІ століття для мене є завершеною. Інша річ, що ми тоді, знесилені й знекровлені багаторічною війною, не змогли утвердити відродженої державності, оскільки не знайшли для цього підтримки серед єдиновірних православних, які мали і мають до сьогодні іншу мету, бо концепція Третього Риму не зникла і сьогодні набуває сучасних форм відродження чи продовження. Тим паче, що наділені довірою російського народу окремі політики вже не обмежуються у своїх намірах виходом на Віслу, оволодінням чорноморських проток і грецького архіпелагу, про що йшлося в концепції Третього Риму, — Жириновський закликає помити чоботи російських солдатів в Індійському океані (хоч це сприймається як анекдот).

Ось чому кожний український політик, тим паче, коли це реальний політик із національною самосвідомістю, який відчуває свою відповідальність перед історією, перед своїми дітьми та внуками, має розуміти, що його політична воля може дати імпульси для майбутнього України.

— Давно утвердилася поговірка, що від Богдана до Івана не було гетьмана...

— Так, така поговірка відома. Але я не можу погодитися з тим, бо таким чином ми принижуємо державницький хист принаймні двох наступників Богдана Хмельницького — Івана Виговського й Петра Дорошенка. До речі, останнього Тарас Шевченко назвав «сонцем Руїни».

— Йдеться про те, що Богдан був освіченою людиною свого часу і знав мови. Відомо, що будучи в турецькому полоні вивчив турецьку. Але до цього часу належить ще одна апокрифічна історія. І я, відверто кажучи, не знаю, як взагалі все розвивалося, наскільки вона апокрифічна, наскільки вона реальна... Про суперечку Кривоноса і Богуна, коли говорили про те, щоб орієнтуватися на Московію як єдиновірних православних братів, то, здається, Богун сказав, що треба орієнтуватися на Туреччину, бо там народ здавна до війська прихильний...

— На Переяславській Раді була розмова, але Богуна не було там, як не було інших чотирьох полковників — вінницький, брацлавський, уманський і полтавський полковники не були присутні на Переяславській Раді.

— Чому?

— У той момент татари поверталися з-під Жванця до Криму, і Богдан Хмельницький не хотів, щоб повторилася історія 1649 року, коли татари, повертаючись з-під Зборова, почали брати ясир. Тому він послав у супровід прикордонні полки, щоб татари не пограбували Україну. Але те, що на самій Переяславській Раді були такі розмови, що краще йти під турецького султана та ще й при цьому казали: «у що вдягнуті і з якими дарами прийшли посли, так і ми будемо жити». Бо якщо прийшли з рогіжками московські посли, то був вислів, так і ми житимемо. Якщо прийшли турки з килимами, то ми будемо на килимах...

— Для сьогоднішнього світу така мотивація, звичайно, виглядає не такою привабливою, як образ Сходу, який здавна до війська прихильний...

— Іван Богун став послідовним противником московського царя вже за гетьманування Івана Виговського, коли переконався, що Олексій Михайлович віроломно не дотримується свого слова про збереження прав українського народу, про що обіцяв від імені останнього посол Василь Бутурлін. Щоправда, відмовившись на цьому присягнути, як і не залишив на руки українства жодного письмового документа про ці обіцянки. Зрештою, ніхто ніякого договору в січні 1654 року в Переяславі не підписував...

Але я хотів би повернутися до вашого запитання щодо гетьманів. Іван Виговський — хіба не освічена людина? Адже саме він був генеральним писарем за Богдана Хмельницького, саме він відповідав за міжнародні контакти. До речі, давайте не забувати того, що Виговський був єдиним з українських гетьманів, який фактично не підписав жодної угоди з Москвою. Восени 1657 року він навіть клав булаву на козацькій раді, відмовляючись приймати нові царські статті, бо, мовляв, «не хоче бути в неволі». А коли його втретє в Переяславі вибрали гетьманом, обіцяв, що поїде до Москви й там підпише договір. Але він не поїхав до Москви. Тому Іван Виговський — достойний наступник Богдана Хмельницького, який, зрештою, виконав його політичний заповіт. Бо хто сказав, що треба відійти від московського царя? Богдан Хмельницький. У жовтні 1656 року на Чигиринській раді він зробив таку заяву, коли наші посли, які повернулись із Вільна, розказали, що їх не пустили на польсько-московські переговори, де фактично вирішувалася доля України. Саме тоді московські й польські посли практично вперше ділили українські землі, не питаючи згоди нашого народу: на пропозицію московського воєводи — по Західному Бугу. Хоч перед цим до Чигирина приїхав посол царя Василь Кікін, який питав, де треба розмежувати українців і поляків, і Богдан Хмельницький сказав чітко: як за давніх руських князів — по Віслу й угорський кордон. Незважаючи на це, Москва, яка вірила в те, що поляки передадуть їй із доброї ласки королівську корону, пропонує поділити українські землі по Західному Бугу. Тобто Підляшшя, Холмщина, Надсяння, Лемківщина — усе залишається полякам. І хто це залишає, не питаючи згоди українського народу...

Тому коли наші посли повернулися до Чигирина, Богдан Хмельницький зібрав козацьку раду. І коли посли сказали, що їх у Вільні не пустили до «посольської ізби», як «псів не пускають до церкви», то Богдан Хмельницький, як написано в документі, закричав на всю Чигиринську раду: діти, ви тим не журіться, я знаю, що треба зробити, — треба відступити від православного царя, підемо хоч під бусурманського...

І Виговський цей заповіт здійснить підписанням Гадяцького трактату, коли переконається, що полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий Запорозької Січі Яків Барабаш чинять державний заколот за підтримки московського воєводи Григорія Ромодановського. І тут я б хотів сказати про таке явище в нашій історії, як пушкарівщина.

— Це ще гірше від кочубеївщини?

— Кочубеївщина притаманна всім націям. У кожній нації знаходяться люди, які хочуть всякими доносами мати якісь преференції від повелителя.

На мій погляд, пушкарівщина страшна тим, що це пошук особистих преференцій шляхом зради національних інтересів. І таким виявився Пушкар. Той Пушкар, який затаїв образу через необрання його гетьманом, а Виговського — на місце Юрка Хмельницького. Знаючи про це його невдоволення, не випадково до нього приїхав воєвода Ромодановський і натякав йому на такий варіант: якщо Виговського буде усунуто від влади, то цар дасть булаву тобі. Але, очевидно, Ромадановський і царська свита прорахували, що в Пушкаря сил малувато, тому Ромодановський поїхав і на Січ, знаючи, що там незадоволені вибором Виговського.

Чому вибирали Виговського не на Січі, а на городовій Україні? Після того, як Богдан Хмельницький створив державність у формі Гетьманщини, Січ чомусь продовжувала вважати себе й далі авангардом усього українського поступу. Вона не усвідомила, що цей авангард перейшов на городову Україну. Туди, де джерело влади, де народ. Тож із гетьманом необхідно було узгоджувати всі свої дії. А Січ хотіла й далі бути провідною й визначальною силою нашого народу, мати свою незалежність, зрештою, диктувати українську політику.

І Ромодановський цим скористався й обіцяє Барабашеві булаву, якщо Виговського буде усунуто. Барабаш не знає, що булава вже обіцяна Пушкареві. А Пушкаря не попередили, що булаву буде дано Барабашеві. І обидва кинулися боротися проти Виговського за булаву для себе, фактично знекровлюючи Україну, що вигідно цареві, бо Виговський виявився, якщо казати сьогоднішніми мірками, прозахідним: негайно після свого обрання відновив союз із Кримським ханством і підписав договір із шведським королем.

Ось так і почалася пушкарівщина. І вона, погубивши тоді Україну, у ХХ столітті виявиться у формі махновщини. Бо хто давав завдання Махнові боротися проти Петлюри, хто вручав йому орден Червоного прапора? Ленін у Кремлі. Оце вам відродження пушкарівщини в ХХ столітті. Зрештою, вона нікуди не зникла...

— Значить, нам треба шукати проблеми внутрішнього характеру?

— Так, звичайно.

— І пояснити їх українському народу, і зрозуміти, де рецепти. Справді, орієнтування на один і на другий полюс сили так чи так призводить до того, що була втрачена довіра українського народу. І сьогодні ця дискусія є актуальною...

— Справді, вона дуже актуальна, особливо щодо пушкарівщини. Бачите, ця пушкарівщина практично процвітає.

— Українське суспільство має ще невеликий час повернення до власної історії. Я думаю, що це дуже сильна терапія.

— Звичайно. І причому шокова деякими моментами. Треба дати реальну, тверезу оцінку так званим героям нашої історії, яких підносили як таких. Я двома руками виступаю проти возвеличення Івана Сірка. Чому? Тому що Іван Сірко — це той шибайголова, який, принаймні за моїми підрахунками, п’ять разів устромив ножа в спину української державності. У найвідповідальніші моменти утвердження української козацької державності Іван Сірко, як кажуть, був тут як тут, і робив так, що Україна від цього програвала. Після Конотопа, наприклад, або коли Дорошенко об’єднав дві України, Іван Сірко раптом іде на Чигирин— вибирати там собі гетьмана...

— А яка природа цього явища?

— Це, як правило, зовнішні впливи. Чому Брюховецький іде на Чорну раду, чому Лівобережна Україна раптом хоче собі гетьмана, ми самі своїми руками роздираємо Україну за підказкою московських воєвод. Чому раптом вирішили, щоб гетьманом Лівобережної України був Брюховецький, кошовий Запорозької Січі? Власне, Січ не має стосунку до городової України. Але Брюховецький надійніший для царя, ніж ті лівобережні полковники, що претендують на цю посаду. Тому його й посилають на Чорну раду, і він іде, дорогою навіть доповідає цареві про свій марш. А на Чорній раді завдяки брутальній силі запорожців захоплює владу, тож ми самі роздираємо живе тіло України по Дніпру...

— Володимире Івановичу, все одно в багатьох народів період феодальної роздробленості був і колись мав закінчитися. І чому він так довго триває в Україні?

— Якщо говорити про це, то треба зважити на особливість менталітету українського народу. І я вважаю це дуже важливим моментом, український менталітет — це не менталітет жодного з наших сусідів. Наш менталітет, характер, звички, традиції пов’язані з осілим способом матеріального виробництва — хліборобством. А це зовсім інше, ніж рибальство і мисливство, що мало місце, скажімо, в наших північних сусідів. А чорнозем, який завдяки хліборобству творив особливого українця, очевидно, мав найбільший вплив. Бо від чорнозему й від природно-кліматичних умов, особливо від чорнозему, якого немає стільки в інших народів, залежить найбільше творення нашого менталітету. Йдеться про процеси, які відбувалися на наших землях тисячі років тому.

— Тобто чорнозем — це наше багатство і наша проблема?

— Це так. Хліборобство розслаблює людину тим, що дає можливість мати до наступних жнив рік більш-менш спокійного життя. Візьміть предків наших сусідів тисячі років тому — вони весь час у русі, бо їм кожного дня треба ходити шукати якусь поживу: чи то рибу, чи дичину. Далекі предки нинішніх росіян не творять те диво, яке виколошується на наших чорноземах, бо мисливці та рибалки на північ від нас у ті часи ще не призвичаєні творити щось подібне (та й природно-кліматичні умови не дозволяють!), вони фактично користуються тим, що продукує жива природа.

— Але це коли було. А потім почалась культура, цивілізація, впливи, війна, і що, нічого не виліпилось?

— Менталітет твориться не швидко. Він не зникає за століття, а тим паче, коли є зовнішні впливи. Сьогодні Володимир Огризко у своїй статті, опублікованій у «Дні», дуже правильно пише: ми, слов’яни, не змогли угро-фінів довести до європейського рівня. Бо зі Сходу відбувся вплив сильніший. А там теж кочовий спосіб життя. Там теж звикли йти і брати готове. Згадайте навали орд Чингісхана, Батия... Кочовий спосіб життя — це зовсім інше, ніж хліборобство. Й саме хліборобство в ті часи може найбільше впливати на зміну менталітету людини. Наприклад, усі знають, що войовничі скіфи, що жили за рахунок воєн, підкорили хліборобів на наших землях у VІІ столітті до нашої ери. Але вже десь через двісті з лишком років батько історії Геродот, який побував у нас, стверджує, що вчорашні кочовики поступово перетворюються на осілих хліборобів. Бо й справді, коли кочовики прийшли на чорнозем, завоювавши автохтонів, то, побувши деякий час на наших родючих теренах, побачили, що немає потреби кожного дня бути в русі, шукати якусь поживу для забезпечення свого існування, наражаючись при цьому на небезпеку. Оцінивши роль хліборобства, вони поступово стають осілими. І Геродот у п’ятому столітті до нашої ери пише, що є скіфи царські, які живуть за рахунок походів, і є вже скіфи-орачі, які стали хліборобами, відтак під впливом цього й нашого теплого осоння вже буквально через якийсь десяток поколінь розслабились, у них вивітрився той військовий запал, з яким вони колись прийшли й завоювали кімерійців.

— Це вже ми?

— Так, це ж наші предки. І коли приходять сармати, нові агресори, вони легко завойовують скіфів, бо ті вже осілі. А потім прийдуть нові, домішуючи своє в нашу кров...

— До національно-демократичної історії. Пригадую історію, коли міністр оборони Марчук каже, що наші вертолітники мають бути в Сьєра-Леоне, бо звідти вигідне замовлення і є можливість тренуватися. Їхній лідер Ющенко й уся ця ватага з печі: та ні, навіщо нам це потрібно, будемо сидіти на печі, їсти калачі... До сьогодні жива така ментальність.

— Це, може, так примітивно звучить, але воно реально.

— Експансія економічна, експансія мілітарна, експансія культурна — вона вся помножена на те, що в народі є в звичці.

— Так.

— Сучасне видання всіх проблем, але, звісно, не тільки це. Тому що кожен народ переживав якісь періоди, далі потрібна велика культурна робота всієї правлячої верхівки. Як колись ліпилась французька держава часів Рішельє. Що тоді говорили: одна голова, один король, хто не згоден — гільйотина. На якомусь етапі вколотили правила — і далі все. І далі воно тільки примножується, зменшується. Але тривалий час коливання на хвилях — неприпустимо.

— Вони більший час займалися ремеслом. Там міста раніше пішли, торгівля. Це теж чинник.

— Але потім — прийняття віри. Наша історія з православ’ям.

— Згоден із вами.

— Зараз Росія та всі інші нафтові країни мають ті ж самі проблеми, тільки іншого типу, як і українці, через своє велике природне багатство. Я з цим згоден. Нам треба було навчитися з цим багатством поводитися.

— Я готую книжку, яка називатиметься «Український чорнозем». Вона — не про те, який хімічний склад ґрунту, а про ті геополітичні проблеми, які пов’язані з використанням і приналежністю родючої української землі.

— Але, з іншого боку, якщо правильно розпорядитися своїм багатством, можна стати дуже потужною державою.

— Тоді можна проявити власну гідність. Сподіваюся, що завдяки політичній волі справжніх українських державників так і буде.

— А якщо не нарощувати інтелектуальну складову, а тільки жити тим, що є сьогодні, завтра і післязавтра, то буде дуже погано.

— Якщо дозволите, я згадаю про свою книжку «Що дала Україна світові». Турки взяли цю книжку, опубліковану турецькою, й роздали всім тюркомовним народам: казахам, киргизам, туркменам, узбекам, азербайджанцям, кримським татарам. На одній із міжнародних конференцій до мене підходить поважний професор із закаспійського регіону з цією книжкою в руках і каже: я гадав, що Корольов і Чехов — росіяни, а виявляється, вони українці. То ми тепер будемо по-іншому дивитися на вас...

Тож наш чорнозем, як ви розумієте, дає не тільки хліб. Якщо ви візьмете, скажімо, історію ракетної й авіаційної техніки, танкобудування, створення обчислювальних машин, багатьох інших галузей освіти, науки, культури, то серед творців найсучаснішого, найпередовішого й найкращого завжди побачимо імена вихідців із наших чорноземів. І нинішня молода поросль це також підтверджує — я можу судити з тих успіхів, які здобувають на міжнародних олімпіадах студенти нашого університету в різних галузях природничих наук. Закономірності цього явища кількома словами не можна пояснити. Але з чорноземом пов’язується вся наша глибинна суть і майбутнє, я переконаний у цьому.

Микола СІРУК, «День»