 Блідий, як смерть, ранок 24 листопада. Ліхтарі намагаються протаранити природну красу його туману. Крізь мряку, ліхтарі і вогкість, поодинокі, як минулі герої, деякі люди з паспортом українця в серці прямують у серце міста Києва. Аби звідти вирушити на північ: до Базару. Дехто – галичани, а потім і біло церківці – уже в дорозі. А тут, у Києві, автобус наповнюється офіцерами СОУ та громадянами Києва, переважно членами ОУН (д) та козаками. Дорога до Базару року 2013-го крізь мряку все ще теплої осені сильно відрізняється від шляху, проробленого до того ж таки Базару 902-ма січовими стрільцями року 1921-го. Гарний, знаменитий 1921 рік. У кожного з нинішніх мешканців України знайдеться якийсь спогад про 21-й. У он того прадідо вирушив на Волинь, аби в складі українських стрільців УНР піти в Другий зимовий похід. У іншого ж пращур з дивізією Котовського прямував на ту ж Житомирщину, аби знайти слід отих «псів-атаманів». У когось з нині здорових і дужих на теренах від Сяну до Дону народжувався-собі дід чи бабуся. А десь на Кіровоградщині більшовики забивали шомполами чийогось, виявляється мого, прадіда Сидора, бо не дав коня більовицькій армії. І мільйони – дрібніших і більших подій – які разом не вмістити отут жодному паперові, жодному інтернету. Словом, славний 1921-й рік закінчувався славними ділами. Після чергової сутички в Народицькому районі з котовцями, втративши за радянськими даними 400 бійців, загін українських стрільців, втративши надію на об`єднання з південно-бесарабською групою УНР, числом до майже п’яти сотень потрапляє в полон. Надворі стоїть славний листопад, який відрізняється від нинішнього невигідно для зранених бійців: на вулиці мінус двадцять. Українських січових стрільців, крім 80-ти, відправлених на Київ, червоні ведуть у Базар – велике тоді містечко, де малося аж дві православні церкви та дві синагого. Там їх – ранених і голодних - кидають просто на підлогу затхлого приміщення. Місцеві селяни заколюють свиню і несуть полоненим (чи існували такі терміни тоді?) попоїсти, українські селяни, за волю яких повстали січові стрільці, крають сукно - на бинти, яких фельдшеру, що робить перев`язку українським бійцям, все одно не вистачає. А тим часом на околиці Базару славні котовці риють дві ями-канави – одну завдовжки 60 метрів, іншу – 40. Настане ранок і вже мертвих кинуть до меншої ями, а ще живих красно запросять над довшою канавою до лав Конармії. Від імені всіх відповість їхній командир, і тоді 359-ть бійців першої після краху Імперії Української Армії навіки спочинуть там, у великій канаві, де місця вистачило на всіх. Їх оплакуватимуть місцеві базарці – українці, євреї, росіяни, і ці люди ще довший час возитимуть харчі тим 80-ти полоненим, аж до Києва, розуміючи, що в більшовиків харчування ворога в Громадянську війну не передбачене. Пам'ять про них, оцих 359-ть, не загине: історик і журналіст Василь Овсієнко дізнається про них у соловецьких таборах, від колишніх вояків УПА. Настане час, і виросте пам’ятник, і потягнуться до Базару наприкінці календарних літ незалежної України маленькі, як і сам отой загін, вервечки українців. Гарний місяць листопад. Особливо цього року: чільний міністр оборони України навіть розпорядився, щоб на заходи вшанування пам`яті учасників Другого зимового походу прибула почесна варта та оркестр, щоб був салют на честь героїв минувшини. Напередодні, 23 листопада ввечорі, щоправда, і оркестр, і почесна варта від імені всієї української армії віддтелефонувались: мовляв, захворіли ми. Чомусь подумалося: добре, що зізналися, добре, що захворіли. Тому що 24 листопада в Базарі-2013 сильно плакало небом за полеглими, і сучасні українські солдати, праправнуки загиблих базарців, могли захворіти ще більше. Однак салют на честь полеглих у Базарі все-таки стався. Сучасні козаки, нащадки давньої козацької слави, привезли гармату. І вона ритмічно, немов дзвін, розтинала вібруючий краплями простір: може, ще раз нагадуючи, що слава козацька і смерть козацька – завжди голосна, повсякчас дужа, бо не сльозами, а дощами вмита. Вона, та слава людей честі, совісті і України, гукає пострілами. Немов перестерігаючи, що історію все одно не змінити: Україні бути. Такій, якою її омріяли її страждальці, а не такою, якою її мріють бачити її користувачі. Їй бути – думаєш, коли дивишся на два пагорбки-рови, під якими спочивають кості 359-ти. Навіть незважаючи навіть на те, що нинішнього року до Базару прибуло на вшанування їх пам`яті заледве чи не так само люду, як полягло їх під отими двома пагорбами. Їх можна зрозуміти: сучасних українців, нащадків порубаних заради них: вони завжди зайняті. Таки-так. Багато справ нині в українців: у суботу – 80-ті роковини Голодомору, в неділю – черговий Майдан (чи репетиція майбутніх майданів). У тих, для кого Україна – лише заробив і з`їв, їх, отих справ, ще більше. Не до Базару. Не до Майдану. Не до Голодомору. Анідочого. «Їдемо в якийсь Базар!» - гука в слухавку один із цьогорічних гостей, мов батогом, але не до крові, рубонувши по душах тих, хто це чує. Але то знаково: якщо навіть ті, які готові вчинити низький уклін героїчним, хоч і загиблим в нерівній січі пращурам, не знають Базару, то що говорити про Україну. Вона, Україна, в своїх медіа про Базар мовчить. В інтернеті можемо прочитати лише, що Базар – село в 2,03 га завбільшки з кількістю жителів станом на 2001 рік – 526. Мовчить медійна Україна, так сильно, як мала б кричати. Знаємо Крути, їдемо в Гуляй- Поле, прямуємо на Майдан – бо там зримі легенди. Там і самому, як учаснику, можна стати легендою. А тут, де цьогоріч разом із кількома сотнями не найзаможніших і не найобтяженіших бізнесом українців постріляних вшановує тільки дощ, ні, тут – інша історія. Тут – вибір серця. В унісон чому стукати. Вибір честі. За що боротися. Вибір глузду: змагатися за державу, навіть коли в цьому немає жодного здорового глузду. Кажуть, учасники Другого зимового походу знали, на що йшли. В обмотках, бо не у всіх були чоботи, часто – з півдюжиною патронів у кишені. Однак із вірою в чудо: що вдасться вибороти незалежну Україну вже зараз, 1921-го року, вони все-таки йшли. І, програвши бій (котовці так щільно оточили січових стрільців, що розстрілюючи групу з 902 бійців, перебили й чимало своїх), виграли битву. Цими самими лісами і болотами в 1940-х з тією самою мрією про свободу й самобутність України йшли бійці УПА. Їх також не було більше, ніж тих, хто прагнув поневолити Україну чи мовчазної маси. І вони, комбатанти, як і стрільці-базарці (в Базарі їх повік прописала смерть), здогадувалися: битву в Другій світовій війні на користь України не виграти. Але упівці все одно йшли воювати, в тій самій надії на чудо. Коли ж чудо, бо волаюча з-під землі кров дійшла до Господа, трапилося, і Україна стала незалежною без жодної пролитої краплі крові, виявилося: знову тих, хто хоче гідного, справдешнього вольного за Шевченком життя України – меншість. Більшість партійних працівників перекриває дорогу до Базару в Недашках тракторами 1990 року, мовчазна більшість 2013 року замовчує (і буде замовчувати) славу побитих у Базарі. Нічого. Якщо людям не вдасться, кров безневинно забитих все одно волатиме. І Україні, тій Україні, про яку співаючи перед смертю «Ще не вмерла…», мріяли 359 стрільців, бути. Тому що осоромитися може тільки людина. Не Історія. А людина, українська людина ще може змінитися.
Віталій Квітка, член Олександрійської СОУ, Кіровоградської НСЖУ, письменник.
На світлинах
учасники вшанування під час заходів. Фото автора.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
