"...Нижчепідписаний В. Бєлинський, лейтенант запасу Української Національної Армії, який бореться з комунізмом з 1919 року і добровільно запропонував свої послуги для подолання марксизму в Іспанії в жовтні 1936-го, просить зарахувати його до Легіону Чорних Стріл..."

Участь наших земляків в Громадянській війні Іспанії на стороні Франко не обійшлася лише колишніми білогвардійцями. Були й також бійці Армії Української Народної Республіки.

Стаття Ігоря Голода "Галичани в Іспанії. Як рота імені Шевченка з фашистами воювала" є неабиякої точності. Щоправда, там не повністю розкривається факт того, що, по іронії долі, українці в тій війні були по обидві сторони барикад.

Після того як не вдалося побороти самопроголошений більшовицький уряд в Україні, розпочалася масова еміґрація незгодних з цим новим режимом.

Між такими еміґрантами був і Всеволод Марченко - уродженець Поділля, колишній пілот гідролітаків у царському флоті. В Іспанії, де на той час у рамках монархії мала місце диктатура генерала Прімо-де-Рівера, він продовжив свою справу вже як цивільний. Згодом отримав іспанське підданство та став викладати в Школі Авіації м. Альбасете.

З проголошенням Другої Іспанської Республіки в 1931 р., республіканці призначили Марченка директором мадридського аеропорту "Барахас". Відтак, коли три роки потому чергові вибори виграли консерватори, він знову став цивільним авіапілотом.

Такий вигляд - із написом "Слава СРСР!" та портретами Літвінова, Сталіна та Ворошилова - мали мадридські ворота Пуерта-де-Алькала з нагоди 20-ї річниці жовтневої революції.

Проте, вже на наступний день після того, як 17 липня 1936 року група іспанських генералів на чолі з генералом Мола повстала проти Республіки та її нового уряду, сформованого з Народного Фронту, Марченко записався в ряди Національної авіації.

Там, у небесах, в званні лейтенанта він пілотував Юнкерс-52, воюючи "проти комунізму, атеїзму та анархії" поряд із братом генерала Франко, Рамоном.

Наші земляки в еміґрації з радістю зустріли цю новину, але вирушати на поміч іспанським повстанцям не поспішали.

Лише тоді, коли перші радянські фахівці стали прибувати на Піренейський півострів, 25 жовтня 1936 р. генерал-лейтенант Євген Міллєр звернувся з таким закликом до членів Російської загально-військової спілки (РОВС). Це розкололо емігрантську спільноту, адже генерал Денікін, підтримуючи Франко, рішучи противився участі у цій війні.

Разом із тим, із різних причин (брак коштів на доправлення та вишкіл, з міркувань безпеки, тощо) командування "націоналів" всіляко стримувало масове поповнення своїх рядів іноземцями - особливо з далекого зарубіжжя - і "фільтрувало" тих, хто хотів перетнути іспансько-португальський, а згодом й іспансько-французький кордон. 

Прибувших добровольців з колишньої Російської Імперії переважно направляли  в різні підрозділи ("терсіос") формування під назвою "Рекетес".

Йдеться про мілітаризоване ідеологічне об´єднання, сформоване з вихідців з Країни Басків та Наварри, традиціоналістів та карлістів, які мали за дивіз "За Бога, за Батьківщину й Короля". Білогвардійці поділяли ці принципи, адже колись вигукували: "За Віру, Царя й Вітчизну".

Ліворуч – Літургія в православному обряді в одному з "Терсіо" Рекетес, 1938 р. Праворуч – "Русос" іспанського іноземного Легіону з своїм капеланом.

В 1937 році генерал Франко став лідером Руху і наказав рекетесам, які мали певну автономію, інтегруватися в Національну Армію під його проводом.

Микола Шинкаренко, уродженець Курщини з українськими корнями, який воював в Іспанії у званні лейтенант та про якого згадує Ігор Голод в своїй статті, був не тільки поетом та письменником, але й генерал-лейтенантом Добровольчої армії.

Відгукнувшися на заклик Міллєра, Шинкаренко прибув на землю Іберії разом iз іншим білим офіцером - Антоном Яремчуком.

Освоївшися, Шинкаренко почав писати листи до вже Генералісімуса – тобто, головнокомандуючого - Франко. В своїх зверненнях він просив окремий підрозділ для своїх співвітчизників - бажано артилерійський, адже сам був цього роду військ - із думкою, що це сприятиме прибуттю нових добровольців.

Він також просив присвоїти низці товаришів, як і собі самому,  більш гідне військове звання, згідно з рангом та військовим досвідом.

Генерал-майор Шинкаренко у формі лейтенанта іспанського Легіону

Про це Шинкаренко говорив особисто з Франко 5 серпня 1937 р., отримавши таку можливість у Сарагосі. З того не вийшло розмови двох генералів, навпаки - каудільйо не задовільнив клопотань Шинкаренка, але перевів його в Іноземний Легіон, де вже несли сужбу з десяток його свіввітчизників.  

Франко не хотів, щоб Іспанія стала плацдармом відродження Білої армії, адже усвідомлював ідеологічні розбіжності з цими "русос": вони поділяли твердження націоналістів, що ця громадянська війна – Хресний Похід проти комунізму, але не могли зрозуміти встановлення тиранії.

"Чотири франкісти і пес". Зліва на право: В'ячеслав Гурко, Володимир Боярунас, Михайло Сальніков, Антон Яремчук та пес Захар – бійці Рекетес.

Участь наших земляків в Громадянській війні Іспанії на стороні Франко не обійшлося лише колишніми білогвардійцями. Були також бійці Армії Української Народної Республіки.

Про цей цікавий факт свідчить документ, віднайдений нами в Головному військовому архіві м. Авіла, написаний згідно з риторикою іспанського діловодcтва:

Володимир Бєлинський Лейтенант запасу Української Національної Армії Нижчепідписаний В. Бєлинський, лейтенант запасу Української Національної Армії, українець (біографічні дані додаються), який бореться з комунізмом з 1919 р. і добровільно запропонував свої послуги задля подолання марксизму в Іспанії в жовтні 1936 р., але через труднощі в пересуванні дістався лише восени 1937 р. Прибувши до Національного Штабу Ополчення, був скерований до Другого Батальйону в Марокко, а згодом, в якості Інструктора другорядних Міліцій ополчення до Сантандеру, вважаючи, що його праця буде корисніша в тилу. ПРОСИТЬ прийняти його з званням лейтенант до Легіону Чорних Стріл та визнати в його військовому квитку виконану роботу, як Інструктор другорядних Міліцій ополчення. Цю милість сподівається отримати від Вашої Вельможності, чиє життя най береже Бог багато років. м. Сантандер, 20 липня 1938 р. – 3-й Переможний Рік. Підписано, В. Бєлинський. Честь Франко. Вперед, Іспаніє!

Відповідь на це звернення надійшла зі штабу Франко телеграмою наступного дня після його отримання.

Nо. 13989 м. Бургос, 29 липня 1936 р. Військовому Губернатору Сантандера. Ваше Вельможносте, повідомте В. Бєлинського, лейтенанта запасу Української Національної Армії, у відповідь на звернення від 20 липня з проханням зарахувати його у званні лейтенанта в Бригаду "Чорні Стріли", що це не є можливим через його статус іноземця, з поверненням йому документів, які він додав до свого звернення. Від імені Головнокомандуючого.

"Причина цієї відмови сумнівна, - каже історієзнавець, полковник артилерії запасу Хесус Флорес. -"Чорні Стріли" була змішаною дивізією, сформованою спершу як бригада у 1937 р. з італійських офіцерів (Експедиційного корпусу), тобто іноземців, та іспано-італійських бійців".

За словами Флореса, не раз так буває в арміях, що менеджер середньої ланки, клерк, просто "Дон Ніхто", є головним вершителем доль: "Тільки так можна пояснити ситуацію щодо цього українця".

Подальшу долю Бєлинського дослідити не надалося можливим. Минуле – теж не ясне.

"Лейтенант Володимир Бєлинський, - каже д-р іст. наук Олександр Колянчук, - є у списку офіцерів Армії УНР, інтернованих у 1920 р. в Польщі. Список зберігається в Центральному Військовому Архіві, що у Варшаві".

За різними даними, офіцерів Армії УНР, які воювали на стороні Франко і наполягли на тому, щоб їх записали українцями, нараховувалося півтора десятки осіб.

Тих, хто записався "росіянами", було загалом не більше 130 осіб. З них третина загинула до завершення війни. Слід зазначати, що частина цієї кількості – українці, адже вихідців із наших земель будь-якої національності іспанці зазвичай записували як "русо".

Доля інших фігурантів цієї статті склалася по-різному.

13 вересня 1937 р. літак Всеволода Марченкa під час нічного польоту за лінію фронту був підбитий. Марченко вистрибнув із парашутом і був застрелений республіканцями при спробі добратися до своїх.

Євгену Міллєру Сталін не пробачив його активність. 22 вересня 1937 р. він був викрадений комуністичними агентами у Франції та доправлений до Москви, де його розстріляли 11 травня 1939-го.

За місяць до цього, 1 квітня 1939 року, генералісімус Франко повідомив із тимчасової столиці в м. Бургос: "Червона Армія обеззброєна і тікає. Національні війська досягли своїх останніх військових цілей. Війна закінчилася".

По війні частина наших земляків-добровольців повісили гвинтівки на цвях. Миколі Шинкаренку, який упродовж війни отримав 6 поранень, було виділено пенсію як лейтенанту іспанської армії. Він перебрався до Сан-Себастьяну (Країна Басків), де жив до смерті (1968 р.) і писав мемуари.

Інша, більша, група осіб, як ось прапорщик Костянтин Гончаренко, продовжили боротьбу з комунізмом під час Другої Світової Війни в рядах іспанської "Блакитної" дивізії добровольців.

Зафіксовані інші поодинокі випадки - як от росіянина Ігоря Захарова, який приєднався до армії Власова, де дослужився до полковника та після війни емігрував до Австрії. Кажуть, він завжди носив на німецькій формі військову відзнаку, яку заслужив в Іспанії – Хрест Війни.

Особи слов’янської національності у формі офіцерів Вермахту з іспанськими державними бойовими нагородами на грудях

Більшість тих, кого не спіткала доля Гончаренка, який загинув в бою 21 березня 1942 року, повернулися в Іспанію, де доживали свої дні, отримавши тамтешнє громадянство.

Андрій Якубув
Журналіст (Іспанія)

http://www.istpravda.com.ua/