» 2013 » Лютий » 24 » Нам є що святкувати 23 лютого.

---

19:15 Нам є що святкувати 23 лютого.

Історія 23 лютого відкрито демонструє – свято це сугубо штучне, і жодних значних подій, крім вибуху піроксилінового складу (який стався днем пізніше), в історії того дня не було. Суперечки про доцільність святкування Дня захисника вітчизни саме в цей день постійно тривають у самій Росії. Ба більше – такі дискусії проходили в СРСР. Сталінський нарком Ворошилов, не криючись, називав 23 лютого дутою датою і пропонував перенести День Червоної армії на літо – до дня перемоги над білогвардійцями під Царициним. В такий спосіб червоний нарком намагався увіковічити діяльність "отця народів" Йосипа Сталіна (який брав участь в тих боях), а також – себе самого. Проте червоний диктатор вирішив інакше. Складно сказати, що рухало Йосипом Сталіним, але за його волею День Червоної армії присвятили перемозі над зовнішнім ворогом, а не над внутрішнім. Можливо, Сталін хотів, аби взагалі той період Громадянської війни менше привертав до себе увагу, бо інакше стало б очевидним, що днем створення Червоної армії довелося б призначати день, коли московська Червона гвардія почала операцію проти донських козаків генерала Каледіна та Української Народної республіки. День початку війни між Росією та Україною в якості дня створення Червоної армії – на таке у здоровому глузді керівництво більшовиків не пристало б ніколи. Натомість українцям до 23 лютого варто придивитися детальніше, позаяк Україні як раз є чого святкувати у ці дні. 9 лютого - в той самий день, коли Центральна Рада підписала угоду з країнами Четверного союзу, сталася подія, на яку тоді мало хто звернув увагу. У селі Гнатівна під Києвом, куди стяглися всі загони й підрозділи українського війська, що брали участь в Київських боях, з ініціативи генерала Костянтина Прісовського та підполковника Петра Болбочана відбулася велика нарада. Під час наради вирішено об’єднати всі наявні сили в одне з’єднання, яке керувалося б єдиним командувачем. Новий підрозділ здобув назву Окремого Запорізького загону. Командиром його став генерал Прісовський. Становище загону було нечувано важке. Запорожцям бракувало найнеобхіднішого – харчів, зброї та боєприпасів. Загін бився фактично в оточенні – зі сходу його тиснули червоні частини командарма Муравйова, з заходу – загін червоного комдива-антисеміта Кіквідзе, а з південного заходу – збільшовичені полки 2-го гвардійського корпусу. Проте запорожці блискуче вийшли зі скрути. Стрімким ударом вони зайняли Коростень і захопили склади зброї та військового майна. Ударом на Сарни вони вибили з міста більшовиків Кіквідзе, та змусили ешелони 2-го гвардійського корпусу (який сам рвався до дому, до хати) обходити позиції запорожців стороною. 23 лютого 2-й курінь підполковника Болбочана наблизився до Житомира. Позиції для наступу були обрані настільки вдало, а сектори обстрілу підібрані настільки вміло, що 24 лютого більшовики Кіквідзе чкурнули з міста після першої ж атаки. Природно, бій стався не 23 лютого, а днем пізніше, але готувалися ж запорожці до атаки саме 23-го! Розвиваючи успіх, Запорізький загін рушив уперед. 1 березня від більшовиків було звільнено Київ. 30 березня – Полтава. 6 квітня – Харків. 24 квітня курені 2-го запорізького полку підполковника Болбочана марширували вулицями звільненого від червоної влади Сімферополя. Запорізький корпус був одним з найбільш численних та боєздатних підрозділів армії УНР. І початок бойового шляху видатної української частини був закладений саме 23-24 лютого – під час бою за звільнення Житомира. Тож українцям 23 лютого можна святкувати сміливо. Нам є що святкувати цього дня. Дмитро Калинчук Журналіст (Київ) Історична правда

1 2 3 4 5 : 479 | : Петро_ЛИСЕНКО | : 5.0/2

: 0