Цього дня лампадки і квіти пам’яті від вдячних краян лягли як до підніжжя пам’ятника на могилі Олени Степанівни на Личаківському цвинтарі , так і до її портрета у двох покоях скромного помешкання на вул. Козацькій, де вона жила разом із сином – істориком Ярославом Дашкевичем після того, як вони 1956 року повернулися до Львова після ув’язнення у сталінських концтаборах. 

Пом’янути славетну українку в її останньому помешканні зійшлися не тільки мешканці мікрорайону, а й відомі письменники, музиканти, історики, архівісти, художники, громадські діячі, представники Спілки політв’язнів і репресованих, Спілки українських офіцерів, Союзу українок та інших організацій. 

Численні відвідувачі меморіальної квартири-музею Олени Степанівни уперше за багато років змогли це зробити безперешкодно, - що стало наслідком тривалого відстоювання прав громади на вшанування місця національної пам’яті у судах. 

Нагадаємо: понад двадцять років з часу незалежності України «темні сили», що перешкоджали створенню музею Олени Степанівни як відділу Львівського історичного музею, нарешті змушені були поступитися перед наполегливістю громадських активістів, котрі заповзялися до утвердження цього місця національної пам’яті в культурному просторі Львова. 

За тих півтора року, відколи створенням музейної експозиції у меморіальному помешканні Олени Степанівни за рішенням Львівської міськради опікується громадська організація «Етра», разюче змінилося не тільки інформаційне поле, в якому перебуває ця історична пам’ятка, а й її ознакування на місцевості. 

«Тепер просто неможливо не помітити, що цей непоказний будиночок на вулиці Козацькій, має стосунок до визначної історичної особи, бо про це сповіщає велике інформаційне панно, закріплене на глухій стіні поближньої господарської споруди. Цікаво спроектована композиція із світлинами Степанівни нагадує, що саме тут до останніх своїх днів жила героїня штурму гори Маківка, котру ще добре пригадують як пані професорку літні мешканці вулиці Козацької», - розповів архітектор Юрко Волощак, який напередодні ювілейного вечора прийшов на музейну толоку із членами козацького товариства «Кіш», щоб разом із заступником голови Товариства наукових викладів ім. Петра Могили Богданом Горбовим встановити цей великоформатний банер, виготовлений за проектом художниці-реставраторки Наталії Гончарової. 

Банер і меморіальне помешкання освятив священик із церкви Пресвятої Покрови отець Олег Владнюк. Звертаючись до учасників ювілейного заходу, він зазначив, що тішиться, що спільними молитвами з Божою поміччю відвідувачі можуть тепер безперешкодно заходити на гостину до Степанівни, щоб вшанувати пам’ять про героїню, котра була свідома свого покликання. 

«Не випадково ми зараз співаємо молитви саме до Богородиці – опікунки українського війська і стрілецтва зокрема. Вихована у родині батька-священика, Олена Степанівна за прикладом Марії знала, як важливо йти за своїм покликанням. Вона із граничною самопосвятою віддалася служінню українській справі саме в аспекті її військового захисту, спершу вступивши до товариства Січових стрільців, а з вибухом Першої світової війни – зголосившись добровольцем до легіону УСС і домігшись, щоб жінки також могли робити військову кар’єру на рівні з чоловіками. Зараз це є самозрозумілим, але тоді їй із товаришками довелося буди першими. Вона служила українській справі також і своєю стійкістю в російському полоні, і на педагогічній, кооперативній та науковій нивах. Не зрадила цим ідеалам і під час ув’язнення в Гулагу. Ця її сторінка життя особливо близька мені, бо й моя мама була ув’язнена в Сибіру за зв’язок із УПА, як і чимало інших українок, які були виховані на прикладі боротьби Олени Степанівни», - наголосив о.Олег. 

Окреслюючи вагу ювілеїв визначних українців у патріотичному вихованні майбутніх поколінь голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України полковник Петро Костюк зауважив, що саме довкола імен героїв можна сконсолідувати націю. «Якось дивно все зараз відбувається: 50-річчя від дня смерті Олени Степанівни, - а в нас повна тиша. Хоча такі ювілеї однозначно мають лягати в основу політики національної пам’яті. Ми з офіцерами помолилися на могилі Степанівни й прийшли до меморіальної квартири-музею. Але де наші політики, депутати, чиновники? Таке враження, що все українське намагаються зараз вивітрити із усіх царин суспільного життя. Я не втомлююся звертати увагу: погляньте, що зараз роблять із військом! Які кадри і як ним керують? Хто і як дбає про рівень обороноздатності держави? Ситуація критична. Якщо ми про це не говоритимемо вголос, то одного разу прокинемося і , як за Шевченком, побачимо, що нас окрадено», - непокоївся полковник Костюк, ставлячи в приклад чин Олени Степанів-Дашкевич. 

«Для того, щоб цього не сталося, варто докладати консолідованих зусиль усій громаді. І справа захисту музею Олени Степанівни, показує, що це можливо зробити спільною працею. Це наша історія, за яку треба і варто боротися. Такий обов’язок покладають на нас ті, хто обстоював ідеали Української народної республіки на початку XX століття. Повернення до радянського минулого вже не буде! Нехай це затямлять ті, хто намагається позбавити нас національної гідності, заперечують проти правак шанувати наших героїв та створювати їм музеї. Все одно, правда на боці нашої пам’яті. Якщо ми не будемо байдужими, і робитимемо послідовно свою справу, то переможемо. Я в це вірю, як вірила рік тому, що ми таки доможемося вільного доступу до цього приміщення, і тут рано чи пізно, а таки буде музей Степанівни», - запевнила присутніх відома львівська правозахисниця Наталія Сікевич. 

У тому, що невеличке помешкання може вмістити і повноцінну експозицію, і до декількох десятків глядачів, учасників ювілейного заходу переконала …злива. «Але то не стало на заваді! Негода, що розбушувалася надворі, тільки посилила враження від гостинного затишку у вітальні Степанівни, де стіни прикрашали історичні світлини, портрети та колекція українських військових відзнак, надана до показу Національним музеєм-меморіалом жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». З допомогою сусідів вдалося забезпечити приміщення електроживленням, то ж було і підзвучення і змога подивитися з екрану монітора фільм св. п. Надії Мудрої про охорон Олени Степанівни 13 липня 1963 р. Усім було цікаво: і молодим, і старшим, коли дійшло до концертної частини вечора. Усім випав унікальний шанс бачити іменитих артистів не з високих сцен, а у безпосередній близькості. І ми дякуємо усім митцям за цю неповторно теплу атмосферу», - сказала очільниця громадської організації «Етра» Наталка Криничанка. 

І справді, при блимотінні свічок так задушевно співалося разом стрілецьких пісень під бандурний супровід заслуженого артиста України Остапа Стахіва! У відчинені в сад вікна під шурхіт дощу виливалося молитовне сопрано солістки Львівської обласної філармонії Оксани Ковальової. А поетичне слово відомого літератора Петра Шкраб’юка вимальовувало уславлену за життя у народних піснях Олену Степаніву як символічне уособлення України: 

«Осколками посічено весь ліс, 

А ворог суне хвилями густими 

Лежать стрільці… і ти стискаєш кіс, 

І ти, о горда панно, межи ними. 

Пригнись! Он куля край коси свистить, 

Загинеш ще такою молодою 

А ти звелась на повен зріст в цю мить 

За отчий край – і хлопці за тобою. 

О, нездоровий вихоре атак! 

Зламала карк напасників армада. 

О, хто ти, панно? Юна Жанна Д’Арк? 

Чи ти Свобода, що на барикадах? 

Вже перемога! Втома – як смола 

Внизу ще рідко бахкають рушниці 

А ти стоїш, втираєш піт з чола, 

Припершись до карпатської ялиці. 

І знову мрії – як політ орла. 

І знову жито сієш на руїнах 

Не Жанна ти, не твір Делакруа 

Я знаю, хто Ти – наша Україна». 

Прощаючись із першими відвідувачами меморіального помешкання Олени Степанівни, Наталка Криничанка зауважила, що наступними кроками ініціаторів музею на вул. Козацькій, 11-а у Львові стане ремонт приміщення, а сприяти у цій справі обіцяв як голова Личаківської райадміністрації Іван Лозинський, так і доброчинці та волонтери. 

«Успіх у створенні музею Степанівни як громадської ініціативи буде забезпечено у рівноправному партнерстві із місцевим самоврядуванням, а ще тоді, коли кожен відчує потребу допомогти, чим може і вміє. Наразі, на час ремонту, музей буде відкритий як віртуальний проект, адже завдяки волонтерській допомозі веб-дизайнера Романа Федюка вже розроблений музейний інтернет-сайт, який ми презентуватимемо незабаром», - оголосила Наталка Криничанка.