На світлині Левко Горохівський. 2008 рік

Сьогодні (03.11.2010) ховають Левка Горохівського - дисидента, засновника Української Гельсінської спілки на Тернопільщині і депутата ВР І і ІІ скликань.

"Історична Правда" друкує уривки з його інтерв'ю дворічної давнини - про тюремний і депутатський досвід.

***

У школі я захопився історією, і коли батько побачив, що я задалеко зайшов, то вигукнув: "Ти, комуністе!". І змушений був розказати правду: "Ти ж знаєш, що у нашому селі сорок трупів витягли з річки…"

Там у нас протікає річка Золота Липа, куди НКВД скидало замордованих у Бережанській тюрмі перед приходом німців. Трупи плили рікою з виколотими очима, відрізаними вухами і носами. Їх поховали біля церкви. Я тоді батькові не повірив.

Україна повинна стати самостійною державою, але має будувати "світле майбутнє" -  комунізм. Так я вирішив для себе у школі. Цього шкідливого багажу, яким програмували підсвідомість, я позбувся тільки в ув'язненні, коли познайомився з біцями УПА.

Я вступив на будфак Львівського політеху - і опинився в російськомовному середовищі. От стоїмо з хлопцями, говоримо – і я також переходив на російську мову. Хоча весь час ставив собі питання: ну чому українці розмовляють російською? І вже тоді, в сімнадцять років, дав собі слово, що на території України буду розмовляти тільки українською мовою.

За тодішніми мірками я навіть випадково потрапив у тюрму - хоч писав вірші, можна сказати, антирадянські. Не стримувався, щоб на якихось вечірках не виступити з критикою тодішнього ладу, скажімо, колгоспного, з національного питання. Любив робити екскурси в історію, адже я дуже захоплювався історією. Ми переписали "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби і почали розповсюджувати.

На мене донесла моя колега по роботі, ветеран війни Сергєєва – в цьому я не сумніваюсь. Такі люди співпрацювали з КГБ. Нас судили двох – у мене був посправник Саманчук Михайло. Нам дали по чотири роки.

Заарештували нас в 1969 році. Це була неділя, другого лютого. Мені було 26 років, я жив тоді в гуртожитку. Ми з товаришем (Павлом) збиралися йти на якусь вечірку. Аж приїжджають, кличуть мене в чорну "Волгу", щоб поговорити.

Такі здорові, ззаду сіли двоє, посадили мене, привезли в приміщення, а там їх цілий ряд – очима ніби прошивали. Це було Тернопільське КГБ. Кожний поводиться зверхньо, мене в чомусь звинувачує і тисне на мене: "Ми за тобою слідкували цілий рік, ми знаємо, чим ти займався".

Я не розкаявся, а мій посправник на суді розплакався, бо хтось у залі хлипнув – ще й прийшла його дружина, яка була вагітною на третьому місяці. Цілий зал плакав. І він не втримався.

Під час допиту слідчий стукав кулаком: "Май совість перед своїми батьками!" І найбільше: "Май совість перед своїм дипломом, який тобі дала радянська влада!" Його звали Григорій Бідьовка, після моєї справи отримав підвищення у званні.

Минуло два роки в ув’язненні. Мене викликав майор КГБ Пономаренко. Сказав, що він уповноважений Верховної Ради. Зразу, як тільки я прийшов, він каже: "Ти попав під гарячу руку. Можливо, тебе не треба було судити. Напиши помилування, і ми тебе звільнимо".

Кажу: "Слухайте, я був би дурень, якщо б відмовився від звільнення, але якщо КГБ таке добре, то нехай мене звільнять просто так. Чого я буду писати, що я винен, коли ви самі кажете, що я не винен?" Цей діалог я подав у протесті до прокуратури СРСР у Москву. Відповідь прийшла – "Вас судили обоснованно".

В штрафному ізоляторі давали через день їсти, там стояла параша, пеньки – один пеньок для їжі і другий пеньок, на якому можна сидіти, і нари, які замикали о шостій ранку, а о десятій вечора відкривали. Це був жовтень.

Голод я терпів, але найбільше потерпав від холоду, бо вікно було розбите, то я вночі пробуджувався... А вкритися ж нема чим. Я відтискався від підлоги часом до того, поки не падав. Зігрівся – і знов лягав. Так, може, до двадцяти разів за ніч. Ледве витримав.

Коли прийшов прокурор, то по всіх віконечках заглядав, а мене пропустив, пішов. Я тоді крикнув: "Гражданин прокурор!" Він тоді заходить і каже: "Да, я получил ваше заявление. Но если бы вы даже были правы, то комендант имеет право..."

Було дуже шкода виходити на волю - бо я знав, що саме було засуджене дуже широке коло людей з української інтелігенції. Я якраз увійшов у смак... Доля мене вже переламала. Не дуже-то вникав у політику, але життя мене змусило.

Ув'язнення - то була велика наука і велика школа. Ми наче закінчили якісь академії... Тих 32 зошити конспектів, які я там записав, мені не повернули. Аж коли я з волі звернувся до прокуратури, то мені їх прислали, і я побачив, що їх ніхто не перевіряв.

Після того, як звільнився, я не міг ніде влаштуватися на роботу сім чи вісім місяців. Всюди, куди приходив, – хоч я мав технічну освіту – кожен директор проектної організації чи інституту говорив мені сам-на-сам: "Я би тебе прийняв, але ж ти розумієш – мені до пенсії залишилося стільки-то..."

В Тернопільському КГБ був такий Степанян – керівник ідеологічного відділу. Він викликав мене і прямо запропонував написати статтю про «український буржуазний націоналізм» – за те мені обіцяв квартиру і підвищення по роботі. Я сказав, що йому краще звернутись до комуністів у нашій організації – їх там більше десяти. Відповідь мене здивувала: "Та вони ду́рні...".

Я відмовився ходити на суботники, на політзаняття і на покладання якихось вінків. Одного разу директор почав на мене кричати: "Ви не ходите на політінформацію! Ви не ходите на суботники! Ви не ходите на покладення вінків!" Кажу: "Так, я не ходжу. Але якщо подивитися, хто більше завдає шкоди радянській владі – чи те, що я не ходжу, чи те, що ви силою людей примушуєте ходити..." І-і-і… Це вже був кінець – він запінився, позеленів, почав на мене кричати: "Геть! Геть з моїх очей! Щоб твого духу тут не було!"

Навіть у кімнаті, де нас жило двоє, був донощик (здається, прізвище Стрілка). Він і 10 класів не закінчив, а потім виявилося, що йому дали атестат, дали квартиру, дали посаду майстра. Одного разу мене викликали в КГБ, а там в коридорі, дивлюсь, стоїть мій співмешканець. І йому хоч у землю провалитися – я побачив, хто зі мною в кімнаті живе. Зразу після цього він переселився.

Коли мій брат уже мав закінчувати навчання, його викликали в КГБ і запропонували, що дадуть йому квартиру, звання офіцера, тільки б він їм про мене давав інформацію. Він відмовився і про це мені розказав.

Коли моя жінка була вагітна, то начальник ідеологічного відділу КГБ Степанян на вулиці оглянувся, подав мені руку і поздоровив мене з тим, що народиться дитина. Вони вже знали. Я так зрозумів, що вони якоюсь мірою навіть мене поважали.

Люди в той час були залякані. Галичани також дбали про добробут своїх дітей у тій системі і не вірили, що щось можна змінити. Це була інтелігенція, майже наші люди, а от переконати їх було дуже тяжко.

Коли в 1988 році до мене звернулися В’ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь з пропозицією створити Українську Гельсінську Спілку в Тернополі, то я спершу пішов колишніх політв'язнів – а їхні дружини мене просто виганяли.

Одного разу приїхали до чоловіка, який казав, що воював колись в УПА. Я сказав, що, може, ви тут створите Українську Гельсінську Спілку, і він розгубився. А через кілька днів зателефонував, щоб я в Теребовлю навіть не приїжджав.

1989 рік характерний тим, що стався різкий поворот у політичному житті. З'явилися люди, які почали так відверто говорити, що я так прямо не висловлювався. Я навіть почав приглядатися – думаю, чи це спеціально підіслані якісь провокатори від КГБ? Вчора вони боялися, тікали від мене, ховалися і не хотіли мати зі мною контактів, а сьогодні вони вже стають національними героями, бо вже можна про все говорити.

Вчора не можна було говорити, а тепер зненацька можна. Це був такий характерний час.

У тернопільському Русі був такий П’ясецький, він навіть балотувався на президента. Я не кажу, що він працював на КГБ, це людина, може, психічно неврівноважена. Коли я порушив питання про те, щоб його відкликати з ради Руху, то він встав і почав до мене кричати: "Я тебе запроторю в КГБ і ти звідти не вийдеш!"

 23 серпня 1989 року імпровізовано відбувся величезний похід - це була найбільша акція в Тернополі, десь сто тисяч людей... Підходили вже до обкому партії, а тут стали в три ряди зі щитами. Ми це прорвали. Звичайно, що там були й підпилі, всілякі...

І от ми підійшли до того обкому. До нас зразу підійшли начальники, в тому числі внутрішніх справ, і почали просити: «Не йдіть туди, бо як ви там прорвете, то там стоять танки, і може бути все». Я кажу: "Так, ми не підемо, якщо ви виконаєте наші вимоги". – "Які вимоги? Давайте, ми згідні".

Коли я прийшов у Верховну Раду, там багато виступало. Потім я зрозумів, що дехто виступає не стільки для того, щоби якусь проблему вирішити, а щоб себе показати...

Тепер треба будувати державу, але виявилося, що будувати набагато важче, ніж руйнувати. Легше тримати автомат у руці і стріляти. Я також можу стріляти.

Радикалізм був тільки на словах, але спочатку він людям подобався. Теоретично найкраще було б усе зразу радикально поміняти. Але як? Це була утопія, бо не було, не існувало такого механізму – треба було щодень перевиховувати виборців і самим показувати приклад. Ми вважаємо себе елітою, політичною партією, звертаємося до людей, вчимо, щоб вони так поступали, хоч насамперед мали б починати від себе.

24 серпня 1991 року мене здивувала ідея окремої групи депутатів (туди належали Степан Хмара, Лариса Скорик, по-моєму, Головатий та інші), що спочатку треба побороти комуністів, а потім проголосити акт незалежності. Я ж вважав, що якщо ми не проголосимо 24 серпня Акт незалежності, то ми його ніколи не проголосимо. Навіть незважаючи на те, що це робитиметься руками комуністів, але треба проголосувати.

Більше про Левка Горохівського можна дізнатися на сайті Харківської правозахисної групи

Василь Овсієнко
Громадський діяч, політв'язень (1973-1988). Член Української Гельсинської спілки.



istpravda.com.ua

---

Спілка офіцерів України сумує і висловлює співчуття разом зі всіма українцями з приводу смерті Левка Горохівського.
Світла йому пам'ять.
Хай Господь пом'яне його в царстві Своєму.

Прес служба СОУ.