Три десятиліття тому з вікна готелю «Тадж махал», що в Бомбеї-Мумбаї, я дивився на знамениті «Ворота Індії» (як відомо, далекого 1947 року Індія виставила за ворота останній англійський окупаційний загін і назавжди зачинила за ним браму) і подумки запитував себе: чи настане той день, коли Росія назавжди забереться з України і чи спорудять в Києві або на Хуторі Михайлівському таку ж величну арку – «Ворота України» на ознаменування остаточного відходу Росії з нашої землі? Індія була найкоштовнішим діамантом у короні британської імперії, та «володарка морів» урешті-решт вирішила пожертвувати ним заради стабільності Великобританії. Україна – найкоштовніший діамант російської імперської корони. Чи наважиться Москва піти шляхом Лондона?..
Дев’ятнадцять літ тому, в серпні 1991 року, Україна несподівано здобула незалежність. Та й досі Росія у найрізноманітніший спосіб присутня в Україні. Очевидно, саме через це ніхто з українських скульпторів-архітекторів-політиків так і не наважився висунути ідею спорудження монументальної арки на кшталт бомбейської.
На відміну від Лондона і Парижа, Москва у різний спосіб чинила і чинить агресивний спротив невблаганній ході історії, забуваючи, що безсторонній Хронос усе розставить на свої місця: зазнавши поразки у кривавій війні в Індокитаї, французи полишили В’єтнам і Камбоджу; відгомін алжирської війни переслідував Французьку Республіку мало не до середини шістдесятих років минулого століття; були змушені піти геть з Африки бельгійці й португальці…
Чому на відміну від Лондона, Парижа, Брюсселя й Лісабона, Москва не хоче змиритися зі статусом колишньої метрополії, не хоче визнати, що час колоній минув? «Як на мене, чи не найбільшою проблемою, яку ми не тільки вирішувати, а й називати лякаємося, є російська етнічна присутність, через яку Кремль і проводить антидержавницьку, антиукраїнську політику на наших теренах» [Леонід Капелюшний. Час сутіні. – К.: Факт, 2009].
Коли українська нація в середині ХVII століття переживала фазу самоорганізовування, саморегуляції (стадія формування козацької держави), на територію України вдерлась етнічна антисистема – Московія. «Безмірно трагічнішою є ситуація, за якої в країну, що переживає зміну стереотипу поведінки (фази етногенезу), потрапляє не просто чужий етнос, але вже сформована антисистемна община» [Лев Гумільов].
«В Україну навезли дуже багато чужорідного і ворожого Україні елементу. Він живе тут спокійно, він ненавидить цю країну» [Василь Овсієнко. Тепер в Україні фактично є влада росіян, а не українців // День, 6 серпня 2010].
Ще одне цікаве спостереження. 1950 року в Парижі побачила світ книжка під назвою «Майбутній державний, економічний і соціяльний лад України». Автор, навмисне прибравши псевдонім Жовтоблакитний, у передмові до читача зазначив, що книжка призначена для свободолюбивих, ініціятивних, інтелектуально сміливих і логічно думаючих прогресивних людей – українців-самостійників. Судячи з тексту, автор людина начитана й добре поінформована. Навіть сьогодні чимало думок Жовтоблакитного не втратили актуальності. Але не про це зараз йдеться. Уважний читач не може пройти повз коротенький спогад 1933 року. Як розповідає автор, навесні він проїздив з Сибіру через Москву в Україну. Погулявши столицею СССР, запитав у якогось перехожого, як потрапити до залізниці. Москвичеві виявилось по дорозі, і вони пішли разом. Далі цитуємо: «Тому що я розмовляю російською мовою грамотно і зовсім без українського акценту, та і їду з Сибіру, він вважав мене за росіянина, тож питає мене: «А ви слишалі, какой голод на Украінє?» – «Ні, не чув, – відповив я йому російською мовою. – «Мрут, сволочі, как мухі. Так ім і нада. А то, бивало, всякій мужик хозяін. Но пора прєкратіть. А то нє на ком работать будєт». Це дослівні його вирази і я їх ніколи не забуду»…
На календарі 2010 рік. Дев’ятнадцятий рік української незалежності. На жаль, наша держава й досі перебуває в стані невизначеності – світоглядної, історичної, економічної, політичної, соціальної… Не розв’язавши проблем минулого, Україна від однієї невизначеності переходить до іншої. Виникає закономірне запитання: хто чи що може протистояти хронічному станові невизначеності нашого суспільства?
Диявол, як відомо, ховається в деталях. У липні 2010 року парламент Грузії ухвалив постанову, яка доручила урядові щороку відзначити пам’ять жертв совєтської окупації 1921 року. Депутати грузинського парламенту встановили 25 лютого Днем совєтської окупації.
А хіба УНР не була окупована большевицькою Росією? Справжню ціну брутального ультиматуму, оголошеного Центральній Раді Раднаркомом РРФСР, добре знають історики. Демагогічне московське послання навіть стало предметом гострої дискусії на обласному з’їзді РСДРП (большевиків), який проходив у Києві з 3 по 6 грудня 1917 року за старим стилем. Знайомство з протоколами цього з’їзду розкриває агресивну суть російського большевизму:
«Тов. З а т о н с к и й. Все дело в оценке момента <…> но если приказ о Советах исходит сверху, извне, то получается иностранное вмешательство в местные дела, получается национальная борьба. Центральные правительства думают, что революционная Россия будет вести борьбу с Радой, на деле же мы идем к международной борьбе. <…> Пока еще среди украинцев раскола нет и он не предвидится, а потому приходится вести войну с украинским народом, а большевиков лишь небольшая кучка. <...>
Тов. А л е к с а н д р о в. Ультиматум несвоевременен <…> Нам приходится воевать почти против всего украинского народа, а не против Рады. <…>
Тов. З а й ц е в. <…> Война неизбежна. Мы должны поддержать народных комиссаров. Нужно здесь же, на Украине, образовать военный центр, а то Питеру неудобно вести войну».
У матеріалі «К отчету о I Всеукраинском съезде Советов Р., С. и К. Д. » [Летопись революции. – 1928. – № 1] читаємо: «Делегация (РРФСР. – О. Р.) в Бресте признала законность представительства Центральной Рады <…> руководящие деятели СНК начали вести переговоры… с левыми кругами украинских социалистов насчет внутреннего переворота в Центральной Раде <…> Этот план не удался, национальный фронт расколоть не удалось (на самой Украине для этого было очень мало сделано), и Российской республике пришлось помочь советизации Украины (1918 г.) военной силой».
Георг Лапчинський, народний секретар Народного Секретаріату першого українського совєтського уряду, організованого в Харкові у грудні 1917 року при допомозі Москви згадував, як народний секретар військових справ В. М. Шахрай скаржився: «За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне? » [Летопись революции. – 1928. – №1]…
Є запитання? Сучасна Українська держава не може бути правонаступницею УССР. Це нелегітимний зв’язок. Витоки нинішньої суверенної України треба шукати в Українській Народній Республіці, у Гетьманській Державі Павла Скоропадського. Проте ця наступність досі не визнана на законодавчому рівні. Бо досі Верховна Рада не є деколонізованим українським парламентом. Українці та їхні керманичі продовжують жити в ледь модернізованій УССР. Навіть у вчинках і світосприйнятті ровесників незалежності зразка 1991 року дуже часто відлунює ментальність «прастова савєтскава чєлавєка». А все через те, що Верховна Рада на відміну від грузинів, латишів, естонців і литовців не назвала 1920 рік роком окупації України. Відтак не була здійснена десовєтизація, деколонізація, дерусифікація. Тому нині при владі опинилися впереваж нащадки прибульців-колонізаторів. Загроза неосовєтизму величезна. У свідомості пересічного громадянина Української держави продовжує домінувати колонізована, совєтизована свідомість. У їхніх головах – світоглядна руйнація, жевріють і спалахують совєтські рецидиви й стереотипи сприйняття навколишнього світу. Часто-густо домінує некритичне мислення, відсутність здорового глузду, бракує вміння думати й аналізувати – наслідки виборів уповні підтверджують сказане. У свідомості багатьох триває громадянська війна: хто не з нами – той проти нас. І все це підживлює брутальна московська інформаційна агресія.
Українська Народна Республіка, визнана міжнародною спільнотою держава, в результаті поразки у російсько-українській війні була окупована большовиками в 1920 році. Відтак переможених українців московити силоміць загнали в комуністичне стійло під назвою СССР. Скомунізована колонія-квазіреспубліка «добровольно находилась в составе Советского Союза» під вивіскою «УССР». Двічі зазнавала переокупації – нацистської і комуністичної. Починаючи з середини 1943 року, «сталінські соколи» грізно запитували в «освобождьонних» українців: «Что ты сделал для нашей победы? Что, сволочь, советская власть не нравится!?» Большевики добре знали, що «освобождьонниє» за найменшої можливості нищили завойовників (і червоних, і брунатних) на рідній землі. Бо не хотіли ні тих, ні інших. Просто воліли жити на своїй землі, не кланяючись ні гітлерівцям, ні «совєтським визволителям». Єдине, за чим могли шкодувати, – що не змогли перемогти. А тому впродовж десятиліть були змушені відповідати на абсурдні по суті запитання, розтиражовані в сотнях мільйонів анкет (особових листах з обліку кадрів): чи перебували самі або близькі родичі на окупованій території? Якась фантасмагорія: одна окупаційна влада (червона) перелякано турбується про ідеологічну цноту громадянин так званого СССР, боячись рецидивів «буржуазного націоналізму» – наслідку дворічного перебування українців під іншим, брунатним окупантом…
Дев’ятнадцять років минуло з часу проголошення Незалежності 24 серпня 1991-го. «А віз і нині там, як мокре горить, так напрочуд швидко Україна рухається у часі та просторі — достеменно, як пень. Час уже здаватися. Чи що? Час вже припиняти аналізувати дійсність. Дійсність в Україні чомусь завжди та сама — ми читаємо, пишемо, думаємо, борсаємося у безвиході думок — і власних, і чужих... А ті, хто не читає, не пише, не думає, — ті діють. А ми спостерігаємо й аналізуємо. а вони — діють. А ми мріємо. А вони діють... А ми думаємо... а вони... ми... ни… й... Хто оті «вони»? І чи є вони — оті «вони»? Чи все то — ми?» [Сергій Набока].
Запитання, над якими нарешті треба замислитися, а відтак почати діяти. А почати діяти мають ті, хто вважає себе українцями, хто є патріотами Української держави.
Чому українським політикам бракує політичної волі раз і назавжди розпрощатися з колишньою метрополією? Згадаймо історію. Організаторські здібності Козьми Мініна, Богдана Хмельницького, Максімільєна Робесп’єра, Наполеона і його маршалів, Лева Троцького, Фелікса Дзержинського, Йосифа Сталіна, Адольфа Гітлера у стабільній ситуації могли і не реалізуватися. Їхню подальшу долю і поведінку (як лідерів) значною мірою визначила випадковість. Якби не вона, то Мінін, наприклад, продовжував би торгувати м’ясом, Робесп’єр займався б шлюборозлучними процесами, Гітлер став би посереднім художником, Дзержинський сповідав би молодих парафіянок, Джугашвілі міг бути священиком чи абреком – бандитом, злодієм.
Ким були б Віктор Янукович, Юлія Тимошенко, Ринат Ахметов, Петро Симоненко, Віктор Пінчук, Дмитро Табачник і Ко, якби не постала Українська держава? Помовчимо. Подумаймо. Утім з цього певною мірою риторичного запитання чітко випливає: всі згадані і не згадані новітні українські політики й олігархи мають до скону віку бути вдячні Україні, її землі, її народові й робити все можливе для її блага. Інакше – забиратися геть. Люби Україну, або забирайся геть! Крапка.

Олег К. РОМАНЧУК,
шеф-редактор журналу «Універсум»,член СОУ.