Рішенням нинішнього уряду Олександр Черпіцький (запам’ятаймо це прізвище, воно поширене у законодавчій і судовій владі) призначений заступником міністра оборони. Більш того, Черпіцький поєднуватиме роботу заступником міністра з посадою директора Департаменту реалізації надлишкового майна і земель Міноборони. Уже те, що об’єднуються дві вищі посади, пов’язані з розпорядженням матеріальними цінностями, мало б стати викликом для уряду та змусити його особливо прискіпливо віднестись до пошуку високоморального кандидата на таку критичну посаду. Адже, якби Азаров керувався здоровим глуздом, то мав би розуміти, що необхідність залучати до прийняття матеріальних рішень двох високопосадовців уже понижує можливість зловживань.

Звичайно, попередня владна практика представників фінансово-промислового угрупування, що називає себе партією регіонів, уже прищепила суспільство від надмірної цнотливості.

Але останнє кадрове рішення "професіоналів-управлінців”, м’яко кажучи, вражає. Маємо тут прояв аморальності, неприкриту торгівлю посадами, нагле ігнорування вимог до професійного рівня високих призначенців та ліберальне ставлення до кримінального минулого урядовців.

Газета "Дзеркало тижня”, інші ЗМІ, опублікували цікаві документи про життя-буття братів Черпицьких, до речі, не оскаржені в суді. З них випливає, що новий заступник міністра оборони нібито має прізвисько ”Чепчик”, у 1988 и 1990 притягався до суду за здирництво й хуліганство, у 1991-1992 роках, відсидів ”положене”, судили його за рекет, розбій, грабіжництво, побиття жертв, у яких на дорогах відбирали майно, гроші, ще й калічили. Але, як видається, колонія свого виховного покликання у випадку з Черпіцьким не досягла, оскільки він і далі перебував не в ладах з законом. Більш того, навіть разом з братом (нині ”народний” депутат) поширив свою спортивно-розбійну ”діяльність” на територію Чехії, де у 1995 році був заарештований за грабунок, а в 1997-1999 рр орудував на Житомирщині, Львівщині, Закарпатті й Києві, на трасі Київ-Чоп, втік від слідства та оголошений у міждержавний розшук, переховувався у Словакії. Розширилась і сфера інтересів нинішнього урядовця, до розбоїв добавились контрабанда та торгівля людьми, утримання борделя у тій же Чехії. У 2001-му О. Черпіцького у черговий раз затримують та відкривають проти нього карну справу, звинувачують у злочинах, по статтях КК 229 (незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару) та 215 (підроблення знаків поштової оплати і проїзних квитків).

Ось таким є життєвий досвід особи, що віднині ”берегтиме” державну власність та у поті чола ”кріпитиме” обороноздатність держави. Але, хай це залишиться одним із фрагментів характеристики професійного рівня й компетентності нинішньої влади, котру нам обіцяли на виборах.

Я ж хотів би торкнутись моральних питань цього призначення.

Не буду нині питати у міністра оборони, чому той не відстояв свою позицію, коли на уряді заперечував проти поєднання посад. По великому рахунку, Михайло Єжель сам вибрав свою долю, коли погодився на посаду, і його майбутнє – роль цапа-відбувайла, що відповідатиме за всі рішення, що приймаються по мимо його волі.

Не питатиму й тричі міністра оборони Олександра Кузьмука, чи мав він можливість, як член керівного органу партії регіонів, вплинути на таке, ганебне для українського війська, кадрове рішення, чи хотів того. Чи буде якось виправляти цю ганьбу. Чи, може, після відомих подій з формуванням уряду, промовчить.

Але мені болить становище, у яке поставила нинішня влада сивочолих генералів та полковників, що віддали ратній службі все своє життя, мають за плечами по дві-три вищі освіти, а нині, як люди підневільні, вимушені будуть вітати військовим вітанням, а то й потискати руку (якщо правдою є написане у ЗМІ) не зовсім порядній людині.

Адже військові статути вимагають від них дорожити славою Збройних Сил (навіть якщо нею, тією славою, не дорожать їх, ЗС, керманичі), честю і гідністю військовослужбовця, бути чесними й сумлінними, виявляти повагу до нового заступника міністра оборони, беззастережно виконувати його накази, і захищати його в бою, берегти (від нього?) державне майно та стримувати його від вчинення протиправних дій.

То ж навіщо було верховному головнокомандувачу Збройних Сил України, освятивши це призначення, так образити й принизити українське військо. Чи зможе він пояснити мотиви такого призначення молодим офіцерам, що мають захищати нашу Вітчизну, чи матиме моральне право подивитись їм у вічі на найближчому параді, коли виголошуватиме здравницю на честь ратної праці.

Відповіді на таке запитання не маю.

Петро ПРОЦИК,

генерал-лейтенант запасу,

учасник війни в Афганістані

Український мілітарний портал