«Не треба забувати, що більшість, народна маса, по самій суті справи складається з людей середнього рівня, звичайних; історією ж посувають нечисленні проводирі людськости, люди з виключним хистом, герої думки й волі». Цю думку, яка вже неодноразово діставала підтвердження, висловив всесвітньо відомий український економіст Михайло Туган-Барановський ще на початку минулого століття. І вона (ця думка) сьогодні набуває особливого звучання в сучасній Україні.
Річ у тім, що творення провідної верстви, еліти – це один із елементів закономірного процесу самоорганізовування суспільства. У соціальній системі, як і в будь-якій системі, що самоорганізовується (в нинішній Українській державі зокрема), існують механізми передадаптації (вперше ці механізми були виявлені у пневмокока – мікроорганізму, який викликає запалення легень) – приховані механізми адаптації до умов, яких ще немає, але які можуть виникнути. Механізми передадаптації в соціальній системі виявляються в тому, що у надрах суспільства завжди є особистості, незатребувані суспільством у поточний час, і які можуть стати лідерами в разі зміни стану суспільства.
Чи є «передадаптантами» Віталій Кличко, Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок, Петро Порошенко, Анатолій Гриценко? Хто з них володіє достатньо переконливою харизмою? Так отож. Чомусь згадався Турчинов… Помовчимо. Про Юлію Тимошенко наразі не йдеться…
Нинішні лідери опозиції іноді чимось нагадують професійних партноменклатурників – вміють гарно промовляти (іноді навіть переконливо), вміють висувати різноманітні ультиматуми й часом погрозливо вимахувати кулаком як найпереконливішим аргументом. Разом з тим не можна позбутися відчуття, що в їхніх діях особисте переважає над інтересами загалу, що їм бракує сили волі й бажання змінити наскрізь прогнилу систему влади. Відмова Анатлолія Гриценка від депутатського мандату – вияв безкомпромісної позиції чи щось інше? Бо за логікою екс-міністра оборони одночасно можна було б відмовитись і від депутатської пенсії, якщо, звісна річ, він її отримує…
Майдан-2013 вже довів, що українці здатні багато на що. Проблема в іншому: хто реально може очолити народний здвиг аби повести за собою мільйони людей до перемоги. Лідер загальноукраїнського масштабу наразі відсутній. Народові потрібні безкомпромісні провідники. Образно кажучи, потрібні генерали, офіцери, які відповідальні не тільки за себе, а й за підлеглих. А ще потрібен командувач. Один. Єдиний. Чи мають очільники нинішньої опозиції «командирську відповідальність» за народ?
«Опозицією повинні керувати ті, хто готовий іти до влади, щоб свідомо взяти на себе тягар відповідальності, і, перш за все, не повторювати помилки своїх попередників… Мирні Майдани повинні мати моральних лідерів, які мають право на моральне лідерство не вмінням демагогічно проголошувати гасла та обіцянки, а справжнім розумінням та сформульованою ПРОГРАМОЮ ДІЙ по розбудові СИСТЕМИ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ СПРАВЖНЬОЇ ДЕМОКРАТІЇ» (Ігор Смешко, 16 січня 2014 року, газета «День»).
Таке враження, що політичній опозиції бракує чіткої стратегії. Чим закінчились емоційні заклики відправити у відставку уряд Азарова та міністра Захарченка? Жодних переконливих/ефективних вказівок шодо забезпечення дострокових виборів президента і парламенту не запропоновано. Балачки про всеукраїнський страйк не мають чітко аргументованого юридичного підгрунтя. Опозиція продемонструвала безсилля/невміння і під час голосування у Верховній Раді за Держбюджет на 2014 рік. Кому адресована заява Арсенія Яценюка, що голосуванням процедури позбавлення депутатів від опозиції недоторканості є поваленням конституційного ладу? Принагідно можна було б згадати поведінку опозиції і під час мовного та податкового майданів, епопею з «тушками» від «Батьківщини»…
16 січня після провального для опозиції голосування у Верховній Раді Олег Тягнибок заявив, що «наступні кроки повинна зробити вулиця». Минув день. 17 січня лідер українських націоналістів повідомив, що збір депутатів усіх рівнів від опозиції відбудеться в Києві 4 лютого. Виникає закономірне питання: чим займатимуться згадані депутати упродовж майже трьох тижнів? Таке враження, що часовий фактор до уваги не береться…
Визнаймо: сучасна Україна – це постколоніальна, постгеноцидна, посттоталітарна держава, в якій упродовж останніх двадцяти років так і не була здійснені деколонізація, декомунізація, десовєтизація, дерусифікація. Дивуватись нема чого – вихована метрополією підколоніальна еліта за суттю своєю не могла зважитись на радикальні кроки.
У цьому контексті доречно навести спостережння всесвітньо відомого соціолога Питирима Сорокіна: «Розумові здібності правителів мають більше ознак ментальної й моральної шизофренії, ніж такі в керованого населення загалом. <…> Правляча верства більшою мірою складається з особистостей, схильних до домінування, агресивності, високоегоїстичних, сміливих і авантурних натур, людей жорстоких і позбавлених чутливості, лицемірів, брехунів та цинічних махінаторів, ніж кероване нею населення. Поведінка правлячих груп більш злочинна й аморальна, ніж інших верств суспільства»…
Нічого не нагадує? Так отож.
«Суть усієї політичної кризи наших днів – це криза провідної верстви, – писав ще 1948 року Дмитро Донцов. – Порівняйте постаті колишніх провідників і – теперішніх! <…> Дух і етика теперішньої «еліти» не формуються ніде. На моральні якості чи характерність її членів модерній «еліті» наплювати. <…> Добиралися до неї не шляхетні і мудрі, а крутії, «гнучкошиєнки», люди безпринципні. Інтереси партійного кагалу ставилися над інтересами загалу. <…> Така «еліта» була шкідлива для своїх, а для ворога – не страшна».
Від 1991 року Україною керували люди в міру свого досвіду: номенклатурного партапаратника, директора великого заводу, бухгалтера радгоспу і керівника автобази. Не випадково на проблему браку лідера нації у 1994 році звернув увагу видатний український історик Ярослав Дашкевич: «Становище може спасти лише прихід до влади сильної, розумної і чистої української руки, що дотримуватиметься лінії безумовного захисту незалежності, служіння українській національній ідеї».
Харизматичного лідера можна було б свого часу пошукати серед української діаспори на Заході (приміром, на початку 90-х генерал-губернатором Канади був вихідець з Чернівеччини Рей Гнатишин) чи схилити до рееміграції потенційного політичного діяча з «бліжнєго зарубєж’я»...
Очевидно, не випадково литовці прийшли до висновку, що на чолі держави має бути ІНША людина – президентом став Адамкус, колишній громадянин США. В Латвії – колишня громадянка Канади.
У Прибалтійських країнах зрозуміли, що позбутися залишків старої російсько-совєтської номенклатурної, можна лише привівши у владні структури людей з цілком іншим світосприйняттям, які спроможні остаточно розімкнути посттоталітарну систему.
«Потрібне, нехай навіть символічне, лідерство в опозиції. Розумієте, у політиці, зокрема в демократичних країнах, політична привабливість є джерелом влади. <…> Якщо ви хочете виграти, ви повинні мати здібного харизматичного лідера. Валенса в Польщі не був обов'язково найрозумніший. Він не був також лідером опозиції тривалий час. Він сплив на поверхню спонтанно, але інші навколо нього, в тому числі деякі старші люди, визнали, що він володів певним магнетизмом, який має дуже важливе значення. Вони використали його, але дозволили йому бути тим, ким він хотів бути, тобто лідером” (Збігнєв Бжезінський).
Дається взнаки задавнена хвороба церебропатія – лінь думати. Про цей гандж українців Святослав Вакарчук згадав під час отримання премії імені Василя Стуса. Мовляв, українська нація інтелектуально лінива. І справді: чому харківянами керують особи далеко не харизматичні, м’яко кажучи? Чому кияни свого часу обрали міським головою «космонавта»? Та й на виборах всеукраїнського масштабу громадяни Української держави часто віддають перевагу не інтелектуалам, не правдолюбцям, не моральним авторитетам.
У 1992 році українські націонал-демократи не зуміли роздобути 50 тисяч американських доларів, щоб придбати телевізійний канал – тодішній очільник ТРК Охримович пропонував голові УРП, народному депутатові України Левкові Лук’яненку здійснити цю купівлю. Не судилось. Придбали ТБ-канал чужинці. Ми втратили унікальну можливість створити справді національний телеканал. Але це так. Між іншим...
Нині Україну прискореними методами демонтовують на догоду колишній метрополії. Ті, хто це робить, сповідують інші цінності, ніж європейці. Для українських олігархів ближчими й зрозумілішими є цінності Росії.
Цим особам байдужі застереження Геннадія Удовенка, екс-глави МЗС, кар’єрного українського дипломата, який привів Україну до Ради Європи: «Москві вірити не можна. Москві потрібна покірна Україна. Але наша влада повинна розуміти: якщо Росія запанує в Україні, то ні наші політики, ні олігархи їй не потрібні – у них у самих такого добра повно, щоб і на керівні посади призначити, і наші підприємства загарбати».
«Вони [правлячий клан Януковича] – доведені брехуни і бандити», – пише «EUobserver.com» (http://euobserver.com/foreign/122688), цитуючи слова «дипломатичного джерела з однієї великої країни ЄС». В оригіналі: «They [Yanukovych's ruling clan] are proven liars and gangsters», a diplomatic source from one large EU country told this website». І далі: «Ми не повинні більше проводити жодних переговорів з ними, тому що це було б зрадою Євромайдану, і єдине, до чого вони приведуть, – допоможуть Януковичу з бартером із Росією на дешевші ціни на газ». В оригіналі: «We should not be holding any more negotiations with them because it would be a betrayal of the Euromaidan and because the only thing it achieves is to help Yanukovych barter for cheaper gas prices with Russia», the contact added».
«Українські «врємєнщики» все більше і більше демонструють свою нездатність керувати 45-мільйонною європейською країною та змушені йти під повне зовнішнє управління», – переконаний екс-міністр МЗС Валерій Чалий, заступник генерального директора Центру Разумкова.
На його думку, в Україні найближчим часом складеться непроста сутуація: «Прогнозую, що в найближчі тижні українське питання буде ставитись вже дуже серйозно у трикутнику Брюссель – Вашингтон – Москва. До загроз перетворення на поліцейську державу додається загроза втрати суверенітету».
Відтак аналітик резюмує: «Згідно з 5 статтею Конституції України (до якої ще не дотягнулись брудні руки групи 239) носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. У нас залишилось лише кілька тижнів для втримання ситуації під контролем. Далі – все вирішать за нас».
На жаль, нині «уряд України в руках осіб, для яких залежність від Росії вигідніше, ніж політична невизначеність, пов’язана з наближенням до Європейського Союзу» (Збігнєв Бжезінський).
Хтось мудро сказав, що «живуть ті нації, які мають програму на завтра». Тобто йдеться про реалістичний план дій, про стратегію бачення майбутнього та його неухильне опанування.
«Україні необхідний технологічний, науково-фундаментальний прорив. Бо сьогодні на один і той же результат можуть працювати один японець і багато-багато українців. Світ разюче змінився. Те, що вчора вважалося головним багатством – природні ресурси, нині поступається високим технологіям, науковим досягненням. Бюджет – це не просто певна сума банкнот, це фінансовий план, доцільні проекти. Гроші – це мильна бульбашка, якщо не мати чіткої програми їх використання. Потрібно створити атмосферу довір’я в суспільстві. І насамперед довір’я до влади, уряду. Йому мають довіряти люди. Бо якщо не вірять свої, то й за кордоном не повірить ніхто, отже, не буде і вкладень» (Осип Мороз, доктор економіки, США).
І ще: «Ми маємо створити формулу суспільства, яке не має прецеденту в жодній країні», – заявив свого часу Ясухіро Накасоне. Цю категоричну сентенцію колишнього прем’єр-міністра Японії цілком можна прикласти і до України.
Згадаймо пророчі слова Юрія Яновського, українського письменника першої половини ХХ століття: «Коли ми переможемо, нас потім прославлять і додадуть нам ще чужої слави і піднесуть на щитах угору для всіх прийдешніх полколінь. Коли нас переможуть – нічого нам не чекати ні тепер, ні потім – від нас і нашу славу відберуть, розтопчуть нашу чесноту, сміливість, заплюють нашу мету й наші очі».
Висновок однозначний: маємо перемогти. Але для цього треба змінити правила гри, треба обрати гідних/достойних провідників. Країна має скинути із себе страх…

Олег К. РОМАНЧУК,
публіцист,
член проводу Львівської ОО СОУ.