Важливе місце у духовному житті кожного народу займають свята. Містячи велике ідеологічне навантаження і соціальні функції,вони несуть у собі пізнавальну та об'єднуючу функції. Свята, зокрема, сприяють вихованню молодого покоління, впливають на самоідентифікацію особистості, забезпечують взаємозв'язок між поколіннями, сприяють об'єднанню людей, націй. Вони акумулюють в собі культурні здобутки народу. Відображаючи його історичне минуле , свята значною мірою формують духовний світ нації.
У сучасній Україні щорічно 14 жовтня урочисто відзначається День Українського козацтва, встановлений Указом Президента України № 966/99 від 7 серпня 1999 року. В світлий день Покрови Пресвятої Богородиці ми також відзначаємо 71-ту річницю створення УПА Незалежність, яку отримала Україна, – це, безперечно, дар від Бога, але, разом з тим, це результат самовідданої наполегливої довговікової боротьби багатьох поколінь за волю свого краю. Ці покоління не піддалися на нездійсненні й облудні гасла чужинців, а залишилися вірними споконвічним традиціям захисників волі, незалежності й, не шкодуючи життя, боролися за те, аби Батьківщина посіла, нарешті, гідне місце серед народів світу та їхніх держав.
Сучасне українське військо, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності, не може не шанувати борців за цю незалежність, яких любов до Вітчизни кидала в нерівний бій проти супротивника, хто б ним не був.
Із відновленням незалежності в 1991 р. Україна вступила у нелегкий період сучасного державотворення. Після багатовікової боротьби народу за право бути господарем на своїй землі українці отримали шанс в умовах миру творити власну незалежну і соборну державу. Та чи тривалий цей мир…
Аналітичні прогнози, видані на гора під егідою ООН, НАТО, ряду ведучих спецслужб світу сходяться в одному: нафта, газ, земля, вода-ось чотири причини для збройних конфліктів в найближчі десятиліття.
Споконвіків військова сила була основою намагань українського народу здобути незалежність, а війна – тим тлом, на якому український народ відстоював свої права. Імперії робили все можливе, щоб знищити здобутки і завоювання гнобленого ними народу, привносячи та проводячи ідеологію завойовника, покриваючи все українське власним ідеологічним бур’яном. Сьогодні настав час підняти потужний пласт української самобутньої історії, який, замаскований антиукраїнськими ідеологічними домінантами, був викинутий із загального історичного процесу, а певні події української історії викривлені, викрадені та привласнені ідеологічною слугою держав-загарбників і сьогодні прикрашають чужу історію. Сучасний досвід країн, які отримали свою державність на зламі двох тисячоліть, свідчить, що боротьба за історичну правду, якою б вона не була – солодкою чи гіркою – точиться часом довго, вперто, але завжди з перспективою перемоги.
Об’єктивно склалася загальносвітова закономірність: коли відроджується держава, то фундамент національно-державницької ідеології закладається на її історичному минулому. З утвердженням незалежності держава і суспільство цементують націю, визначають своє історичне обличчя і місце у світовій історії.
На сьогоднішній день суспільство загалом та політики зокрема погано розуміють визначальну роль військової сили в українському державотворені. Причин декілька. Насамперед – це нерозуміння важливості повернути історичну пам’ять до сучасної владної верхівки, що вихована ще на традиціях "світлого минулого”, а також деяких істориків, які, розглядаючи історію України, готові хіба що позитивно оцінити національну збройну силу козацтва, не беручи до уваги позитивний досвід українських військових формувань ХХ століття.
Пострадянська еліта, в тому числі й військова, не відчуває своєї причетності до української військової традиції, а питання, чиї та які традиції мають успадкувати Збройні Сили сучасної України, відіграє визначальну роль у сучасному військовому будівництві.
Закономірно, сучасні Збройні Сили України мали б розглядатися спадкоємцями кращих національних військових традицій козацтва, Українського Січового Стрілецтва, Армії УНР, Української Галицької Армії та УПА.
У 1991 році Україна не проголосила себе спадкоємницею українських державних утворень ХХ століття. Психологічним наслідком стало те, що ми не пішли шляхом формування Збройних Сил ,,з нуля” так, як це зробили країни Прибалтики. Хоча такі спроби були. Йдеться про Національну Гвардію України (04.11.1991 – 11.01.2000 р.). Ігнорування спадкоємності призвело до того, що радянська військова ментальність перейшла та закріпилась у ЗС України і почала блокувати їх розвиток власне як Національних Збройних Сил.
Родовід українського війська починається з доби Руси-України. Дружинники й ратники своїм життям, своєю постійною готовністю стати до зброї на княжий заклик для відсічі напасників, що постійно загрожували містам, селам, закладали підвалини русько-українського лицарства у кращому розумінні слова, за що й були оспівані своїм народом не гірше, ніж на весь світ славетні Артурові "лицарі круглого столу”.1 Яскравим і типовим представником українського дружинного лицарства став князь Святослав.
Й за часів лихоліття однієї з найжорстокіших в історії навал розвиток нашої військової справи не завмер. Військову гідність предків утверджено королем Данилом під Дорогичином та Ярославом. Дани́ло I Рома́нович чинив впертий опір монгольскій експансії, одночасно нейтралізуючи мілітарні спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи його держави.
А далі на долю наших лицарів випали участь у битві на Синіх Водах (1362р.) й славнозвісний Ґрюнвальд (1410р.). Серед Днів Слави Української зброї особливе місце займає битва, яка відбулася 8 вересня 1514 року. Переможне військо, очолюване українським князем Костянтином Острозьким, на той час Гетьманом Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, нащадком Рюриковичів, некоронованим володарем Руси-України, вщент розгромило московитів на р. Кропивній під Оршею .
Славна історія українського козацтва, явища гучного, ефективного, найефективнішого з усього українського збройного життя від самого його початку. Прикривши щитом у степовому прикордонні рідні землі від спустошливих набігів кочівників, козацтво відіграло помітну роль у структурі військової організації та війнах Речі Посполитої, вкрило себе невмирущою славою протягом Визвольної війни. Між іншим, перемогу українців біля Батога сучасники порівнювали з перемогою під Каннами.2
Українська регулярна армія виникла навіть раніше від англійської – у 70-х рр. XVI століття.3 Початки власної української військової організації з фіксованими назвами частин пов’язані з виникненням реєстрових козацьких полків, які перебували на службі у польського короля. Саме ці полки, єдині регулярні формування польської держави того часу, на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним, завдали нищівного удару Турецькій армії під час Хотинської війни у 1621 році. Реєстрові полки у 1648 р. стали основою армії гетьмана Богдана Хмельницького. І після Переяславської ради Україна зберігала свої збройні сили.
Отож Козацька доба в історії України стала тією ланкою між давньою Руссю-Україною та боротьбою за нову Українську державу, яка зберігала національну державотворчу ідею, підняла її на вищий щабель і довела, що захист України можливий лише при наявності власних збройних сил. Епоха народила нових національних героїв і водночас яскраво виявила ворогів Української держави, її народу, його нормального суспільного і культурного життя.
У російській імперській історіографії побутувала теза, що Визвольна війна українців XVII ст., яку почав Б. Хмельницький, закінчилася у 1654 р. актом так званого "возз’єднання” (термін також чисто імперський), бо, мовляв, кінцевою метою повстання й було те "возз’єднання”. Коли ж об’єктивно охарактеризувати історичні події Визвольної війни, то не можемо не дійти висновку, що Визвольна війна закінчилася після поразки П. Дорошенка, а точніше, в 1678 р., коли турки (при сприянні Росії та І. Самойловича) знищили Чигирин. Отже, війна тяглася 30 років.
Українські землі були поділені між Росією, Польщею, Туреччиною, а частина перетворилась на руїну. Юридично закінчення Визвольної війни, власне, її поразку, оформлено Вічним миром між Московією та Польщею в 1686 році.
Після того фіксуємо тільки окремі спалахи національно-визвольних повстань (Петрика, Палія з Самусем, Мазепи, визвольні акції Пилипа Орлика і, нарешті, Коліївщина), які були локальними проявами тієї-таки Визвольної війни. Тому, коли взяти до уваги й ці факти, то Визвольна війна закінчилася з поразкою Коліївщини в 1768 році. Отже, від початку війни Хмельницького це тривало, разом зі своїми локальними проявами, 120 років.
Коли ж узяти до уваги, що повстання Б. Хмельницького не почало Визвольної війни, а тільки її продовжило, а початком вважати повстання С. Наливайка, то фактично Визвольна війна українського народу зі спорадичними актами тривала 174 роки, з більшими чи меншими перервами. Не будемо дивуватися, що відтак Україна в другій половині XVIII ст. вичерпала свої визвольні ресурси та й потенцію на довший час, вже аж до 1917 року.4
Українська збройна сила ніколи не зникала. Україна, навіть втративши Державність, все ж затримувала свою національну Збройну Силу протягом ХІХ–ХХ століть. Одні відблиски її жили безперервно (Причорноморське військо); інші протягом деякого часу (Приазовське військо); ще інші лише спорадично, викликані тими чи іншими важливими подіями. Наприкінці ХІХ ст. залишки славного українського війська остаточно осідають на Кубані і, підсилені масовою еміграцією козаків з Лівобережжя, творять так зване Кубанське Козацьке Військо.
У війську, яке надалі дістало назву Кубанського, зберігалися прапори куренів Запорізької Січі, значки, булави і перначі. Чорноморські, а далі кубанські полки відзначилися в численних кампаніях, діставши в нагороду Ґеорґіївські знамена за здобуття Анапи 1828 р., за бої під Карсом і за оборону Зорського перевалу та Баязету 1877 р. Лейб-Ґвардії Чорноморська сотня, козаки якої 1917 р. вийшли на чолі української маніфестації в Петрограді зі старовинними запорізькими клейнодами, одержала свого часу Ґеорґіївське знамено за подвиг у битві при Ляйпциґу 1813 року. Славнозвісні пластуни (козаки піших частин війська) окрилили себе славою під час оборони Севастополя 1854–1855 р. і Шипкінського перевалу 1877–1878 років.
Козацька традиція зі своєрідною ментальністю, завдяки її носіям, частково збереглася до чергового великого зриву – Української революції. Слід зазначити, що в реєстрі російської армії до 1917 р. було 13 українських полків, з яких дев’ять були кінними. На початку ХХ ст. найстаршими кавалерійськими частинами офіційно вважалися 1-й гусарський Сумський, 11-й гусарський Ізюмський, 12-й гусарський Охтирський, 4-й уланський Харківський полки, що вели свій родовід від слобідських полків 1651 р.; 17-й уланський Новомиргородський, 3-й гусарський Єлисаветградський, 9-й гусарський Київський та 17-й гусарський Чернігівський полки, які походили від компанійців 1668 р.; 6-й драґунський Глухівський і 12-й драґунський Стародубський були нащадками городових лівобережних полків тощо. Цим полкам судилася доля не перервати своєї історії і донести до нас традицію та славу старої Української збройної сили
Непересічну роль в історії нашого новітнього українського війська відіграв легіон Українських Січових Стрільців. Військові традиції нашого народу розвинулися і розквітли завдяки діяльності західно-українських патріотичних організацій. На початку ХХ ст. припадає межа, з якої національний ідеал військової сили поступово починає трансформуватися від винятково опоетизованого козацького зразка (війська станового, яке поєднувало військову справу з господарськими заняттями) до армії реґулярного зразка. За сприятливого розвитку історичних подій така армія в Україні мала б виникнути з компанійських та сердюцьких полків XVII – XVIII ст., так само як в Росії це сталося на базі "полків іноземного ладу”. У складі австро-угорської армії легіон УСС за Соборну Україну майбутнього уславив себе на Маківці та Лисоні.
Засновані на козацьких традиціях новітні формування – Січові Стрільці, Армія УНР, УГА, Карпатська Січ, УПА – донесли до наших часів ідею Вічності Збройної Сили України.
Беззаперечне значення УПА в продовжені української та військової традиції, у їх розвитку, у мілітарізації українців та збереженні тяглості українського національно-визвольного руху. Боротьба УПА стала прямим продовженням Української Національної Революції 1917-1921 років.
Український народ відкрито виступив проти гітлерівського та сталінського тоталітарних режимів. 2009 року Європарламент та Організація з безпеки і співпраці в Європі засудили усі тоталітарні режими в Європі. Зокрема, мовилося в резолюції ОБСЄ, «у 20-му сторіччі європейські країни пережили два найгірші тоталітарні режими, нацизм і сталінізм, які принесли геноцид, порушення прав і свобод людини, воєнні злочини і злочини проти людяності». ОБСЄ також засудила уславлення тоталітарних режимів, зокрема, нацистського і сталіністського минулого.
Для простих воїнів УПА це було очевидним ще в 1942 році. Згідно з міжнародним правом бійці Української Повстанської Армії і члени збройного підпілля Організації Українських Націоналістів є учасниками бойових дій.
Боротьба УПА це закономірне продовження тієї боротьби за визволення, що український народ вів століття до цього. Воїнам УПА були близькі традиції національно – визвольної війни 1648 - 1654 років. І ця національно-визвольна боротьба УПА була також виключно справою українського народу, який сперся на свої власні сили.
Важливий історичний урок УПА полягає у тому, що її діячі відмовилися від одвічного українського малоросійства, ходіння "між крапельками”, озирання на Москву. Єдиним імперативом для них був україноцентризм, праця виключно задля України. Це має бути нарешті засвоєно сучасною українською політичною елітою.Без перебільшення, можна стверджувати, що боротьба УПА не була марною, вона досягла мети і реального втілення своїх ідеалів – головним чином, створення через декілька десятиліть незалежної Української держави в 1991 році. Національно-визвольний рух 1940-1960 років в Україні був особливо масовим, тривалим і надзвичайно жертовним.
УПА назавжди зламала звичний стереотип "історичної безнадії", який нав'язували українцям усі імперські версії історії. Збройна боротьба яку вела УПА потребувала створення всеукраїнського представництва українського народу і власне в Україні, і перед зовнішнім світом. Головне командування УПА, що вважала себе "найвищою й єдино суверенною владою на звільнених землях України”, на початку 1944 року почала підготовку до створення верховного політичного понадпартійного керівного органу, в якому мусили б взяти участь усі, що борються, байдуже, яких вони політичних переконань чи, може, безпартійні.
У липні 1944 року в с.Сприні на Львівщині постала Українська Головна Визвольна Рада - український феномен суспільного, державного та політичного життя двадцятого століття. Патріоти сходу та заходу України об’єдналися для спільної боротьби за свою свободу, створивши Уряд УГВР. Ця Рада постала в тяжких умовах німецької окупації України і продовжувала свою діяльність у праці окремих її органів та посадових осіб протягом тривалого часу української історії.
26 вересня 1963 року Генеральний секретар закордонних справ УГВР надіслав Меморіял (Меморандум) до міністрів закордонних справ держав -членів НАТО, де запропоновано встановити цим державам безпосередні дипломатичні стосунки з Українською РСР та включити Україну в евентуальну «безатомову зону» Європи. Україна, як засновник ООН, таким чином виявила би нові перспективи у розвитку взаємовідносин між Заходом та народами «Советського бльоку». Це була б і свого роду перевірка готовності СРСР діяти в напрямі подальшого зменшення напруги у міжнародних взаєминах. Включення території України ( разом з територією Білорусії та Балтійських республік), у зазначену зону відповідало б національним інтересам цих народів та Західної Європи, а також сприяло б появі в майбутньому нової категорії країн в межах «Советського бльоку», менше залежних від Москви.5
« Меморіял УГВР до держав НАТО» це приклад стратегічного державного мислення, якого так часто не вистачає сучасним українським політикам.
Сплинуло вже достатньо часу відтоді, як Президент України прийняв почесні клейноди від останнього Президента УНР в екзилі. Після такого акту цілком природним для військових української держави є звертання до власних мілітарних традицій.
Великодержавні шовіністи, намагаючись будь-що загальмувати об’єктивні процеси самоствердження українського народу, навіть зараз висувають тезу про органічну неспроможність українців формувати власну державність. І збройні сили, мовляв, українці створити не можуть. Подібні наклепи знаходять своїх прихильників, бо хто ж і коли в радянські часи вивчав українську військову історію? Справжніх (дійсних) фактів більшість людей не знає, а ідеологічні ярлики чули всі.
В Україні і дотепер ще не позбулись остаточно радянських стереотипів, особливо коли йдеться про війну України з більшовицькою Росією (1917–1921 рр.) (так звану громадянську) та Другу світову війни. Радянський режим доклав чимало зусиль, щоб замовчати, спотворити українську військову та воєнну історію. Упродовж тривалого часу нівелювалися і розчинялися у загальноросійському контексті досягнення українського воєнного мистецтва, національні військові традиції, українські військові діячі та й військові найменування.
Теперешні Збройні Сили України створювались з уламків колишньої радянської армії та військово-морського флоту, тому з минулого тягнеться за ними ще багато такого, чого варто позбутися якнайшвидше.
Перекручені факти, міфічні образи, штучно створені кіногерої продовжують калічити свідомість, особливо молоді. Український книжковий ринок переповнений українофобськими виданнями.
Знання та пам'ять про події, значимі в історії народу,а українська військова історія займає тут особливе місце, необхідно використовувати для активізації, відродження національної свідомості нації, формування національної політичної та військової еліти, здатної гідно служити своїй країні.
Цілком логічним був Указ Президента України В.Ющенка №75/2110 «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті». Цим Указом учасниками боротьби за незалежність України у ХХ столітті визнаються особи, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату), Української військової організації, Організації народної оборони «Карпатська Січ», Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної радита інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності. Тобто мають бути вшановані всі ті які у ХХ столітті виборювали незалежність Української держави. Але, згідно з цим указом, Кабінет Міністрів України разом зі Службою безпеки України та за участю Національної академії наук України ще має розробити і внести в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті».
Для Соборної Держави необхідні соборні історія та мислення, свої національні свята, які сприяють особистісній та національній самоідентифікації.
Петро Костюк, Голова Львівської обласної організації
Спілки офіцерів України, полковник.
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
