Офіційні сайти відомств




» 2009 » Травень » 19 » Мова про «мову» і « язик».
12:39
Мова про «мову» і « язик».

Напередодні Великодніх свят, 14 квітня 2009 року, севастопольська міська рада
для «Програми розвитку регіональної російської мови, російської культури» у
Севастополі виділила із міського бюджету один мільйон гривень. Ініціатором
рішення міської ради виступила голова комісії міськради по соціально-гуманітарних питаннях депутат Тетяна Сорокіна а рішення прийнято майже одностайно.
Таким чином, на розвиток «регіонального язика» виділено як для Севастополя,
кругленьку суму, яку, не зважаючи на кризу, депутати в бюджеті знайшли досить
швидко. Про розвиток у Севастополі української, державної, мови на сесії не
йшлося зовсім. У виступах на сесії як і у багатьох інтерв’ю у місцевій пресі
Т.Сорокіна «со товарищи» роз’яснити народу, що то значить «региональный русский
язык», чим він різниться від літературної російської мови і чому так дорого
треба платити на його засвоєння в Севастополі, не пояснили. Т.Сорокіна лише зауважила «Славі Севастополя+», що у Севастополі «присутствует момент вытеснения русского».
Сесія міської ради, як це прийнято у Севастополі, супроводжувалася потужним
інформаційним забезпеченням. Ще з літа головні магістралі міста прикрасили
бігборди «Мы имеем право на историю и русский язык», темі «язика» присвячено
десятки статей та телерадіопрограм. Цікавим видався діалог на СРДТРК стосовно
мовної політики у флотській столиці України молодесенької просвітянки з глашатаєм севастопольських ефірів депутатом від Русского блоку Г. Басовим та з допущеними до ефіру телеглядачами. Всі вони в один голос доводили молодій україночці аксіому, що «язик» стоїть значно вище «мови», що українська мова є «нарєчієм», тобто таким же діалектом російської як, наприклад, рязанський чи костромський говір і тому не може служити єдиною державною мовою українського народу. Як вже давно заведено у севастопольських ЗМІ, джерела таких історично-лінгвістичних знахідок знаходяться поза межами їх оприлюднення, взамін силовим варіантом висувається лицемірна радянська версія радянської одномовності, в основі якої стояло знищення мов корінних народів.
Отже, маємо певний «мовний сепаратизм». Тож давайте розберемося в причинах, чому частина севастопольців так зневажливо ставиться до статусу мови якоби братського народу, мови святителя Руси рівноапостольного князя Володимира та і мови тих, хто колись засновував на фіно-мордовських болотах сучасну Москву. Чому деякі місцеві депутати і ім’ярек не бажають вивчати українську мову і активно
протестують проти її вжитку у нашому славному місті. І що стоїть, що приховується за настирливим намаганням добитися офіційного визнання верховенства в Україні «великого и могучего» «язика Пушкіна».
Історія питання не є особливою таємницею, хоча у Севастополі і в Криму
замовчується ретельно. Бо вона не на користь «язика» Пушкіна, який не був
етнічним росіянином і міг, мав право, насолоджуючись творчістю, високопарно
писати про велич і могутність любимої ним мови.
Заперечувати великому російському поету не будемо, краще співставимо перші
історичні згадки про сучасні «мову » і «язик», про які Пушкін міг і не знати, та
вияснимо яка із них є «нарєчієм» у відношенні одна до одної.
Історична правда у тому, що перші українські слова, побут і звичаї, які дійшли
до нас без змін, записав ще візантійський дипломат і письменник Приск Ритор,
відомий ще як Приск Понтійський, який у 447 році у складі посольства
візантійського імператора Феодосія, прямуючи до ставки антського царя Атилли,
відвідав нинішні українські землі. Це слова, які досі є в українській мові і
яких немає у російській: «їжа», «страва», «гонт». Ціла розсип сучасних
українських слів прикрашає оригінали «Повісті времяних літ», «Слово про полк
Ігорів», новгородські літописи, писані тодішньою літературною староболгарською чи як її ще називають, церковнослов’янською мовою. Дві грамоти польського короля Казимира за 1349 рік на підтвердження права власності написані руською, майже сучасною українською мовою. В 1378 році вже король Владислав чомусь такою ж українською мовою пише розписку молдавському господарю Петру, позичивши у того 4000 карбованців фрязького срібла та такою ж мовою грамоту литовському князеві
Скиргайлові, даруючи тому Тоцьке князівство. Українською мовою пишуть грамоти
смоленський князь Юрій Святославович в 1386 році, рязанський князь Олег Іванович і … ярлик 1393 року хана Золотої Орди Тохтамиша до польського короля про
підтвердження між ними миру, написаний не польською а українською мовою. Хто не
вірить сказаному, може пересвідчитися сам, взявши у бібліотеці ще радянських
часів серію «Пам’ятки української мови» під назвою «Грамоти XIV ст.», Київ,
1974. Під Корсунем у 1648 році козаки Богдана Хмельницького вже співали «Гей у
лузі червона калина, гей, похилилася, чогось наша славна Україна, гей,
засмутилася..» (В.Антонович. Исторические пъсни Малорусского народа. т.2, Киев,1875) а ще про Гриця і «Засвистали козаченьки». Ці пісні ми з задоволенням співаємо і сьогодні.
А ось російська мова до часів Петра I, а точніше до 1713 року, такою не
називалася. Офіційно звалася вона мовою москвинів або московитів, руською у
Європі та й у самій Москві до самого XVIII століття звалася виключно мова
українська. І українська, а поряд з нею білоруська, яку в Москві у ті далекі
часи називали литовською, та польська мови стали базовими для реформування
московської мови у російську. А перемога під Полтавою і повне закабалення
України і Білорусії, знищення автономії України якраз і надали московському царю
такі підстави і мож?
 ?ивості. І про це теж збереглося чимало історичних пам’яток, про які в
Севастополі воліють або мовчати, або робити вигляд, що їх не існує зовсім.
Але ж виникає питання, якщо так, то якою мовою розмовляли у Московськім царстві
до реформ Петра. Для вияснення питання візьмемо оригінал книги Афанасія Нікітіна
«Хождєніє за три моря», написаної ним у кінці XV ст. Це буде тим більш для нас
прикметним, бо у наші дні заступник голови Севастопольської державної
адміністрації професор-лінгвіст В.П.Казарін заповзявся будувати у Балаклаві
пам’ятник цьому першому московському письменнику-мандрівнику. Так ось,
виявляється, оригінал цієї книги написаний не церковно-словянською, не сучасною
російською мовою, на якій сьогодні видається, а мовою ослов’яненого койне, в
основі якої булли фіно-уйгурська та частково руська (українсько-білоруська)
лексика. У свої праці Нікітін в однаковій мірі, не роблячи різниці,
використовує славяно-фінський койне з уйгурською (ординською) мовою а закінчує
свою працю вдячною молитвою богу: «Бисмилля Рахман Рахим. Иса Рух Уалло. Аллах акбар. Аллах керим», що в перекладі означає «В ім’я Аллаха Милостивого і
Милосердного і Ісуса Духа Божого. Аллах великий і всемогутній...». Не забудьте,
пане Казарін, ці авторські слова викарбувати на постаменті майбутнього пам’ятника.
Нагадаємо читачам, що попередниками Суздальського і Московського князівств були
Велика Мордовія Ерзя-Рязань і Велика Пермь, розгромлені київським князем
Святославом. Саме там знаходяться корені сучасної російської мови та ця історія
в російських підручниках не описується. Петро I цю історичну минувшину вважав
темною і мракобісною, тому, щоби стати складовою частиною Європи, за основу
історичного розвитку взяв європейський Київ і Древню Русь. Та в Європу не
пускала мова Москви, яку навіть слов’яни за слов’янську не сприймали.
  Якою була та як розвивалася мова койне у нинішню російську мову та як
остання перетворилася в «великий и могучий русский язык» можемо прослідити на
базі збережених архівних словників та праць російського вченого І. С. Улуханова
«Разговорная речь Древней Руси» ("Русская речь", № 5, 1972). Та краще процитуємо
самого Улуханова: «круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI - XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики. В "Парижском словаре московитов" (1586г.) среди всего словаря народа московитов находим лишь слова "владыка" и "злат". В дневнике-словаре англичанина Ричарда Джемса (1618 -1619) их уже больше - целых 16 слов ("благо", "блажить", "бранить",
"воскресенье", "воскреснуть", "враг", "время", "ладья", "немощь", "пещера",
"помощь", "праздникъ", "прапоръ", "разробление", "сладкий", "храмъ").
В книге "Грамматика языка московитов" немецкого ученого и путешественника В.
Лудольфа (1696г.) - их уже 41 (причем, некоторые с огромным финским "оканьем" в
приставках - типа "розсуждать"). Остальная устная лексика московитов в этих
разговорниках - финская и тюркская... И тот факт, что Московская церковь вещала
на болгарском языке (на котором писались и государственные бумаги Московии), -
ничего не значил, так как вся Европа тогда в церквях говорила на латыни и вела
делопроизводство на латинском языке, и это никак не было связано с тем, что за
народы тут проживают».
Не знав «государева языка» і національний герой нинішньої Росії мордвин Іван
Сусанін з Костромського уєзду, про, що красномовно свідчать чолобитні до царівни
його рідних по його загибелі, які переводилися з фінської костромської на
церковнослов’янську «государеву» мову. Тепер для нас стає зрозумілим для чого
гетьман Богдан Хмельницький в обов’язковому порядку в свої посольства до
Московського царя включав товмача, тобто перекладача. А сьогодні нам доводять,
що українська мова є «нарєчієм» костромської.
  В 1778 році у Москві вийшла у світ брошура російського письменника і лінгвіста
Ф.Г.Каріна «Письмо о преобразителях российского языка». Він так писав про рідну
російську мову, яку сам називав «московским наречием»: «Ужасная разность между
нашим языком и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою
вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным
чем, как ежедневным разговором. …Как искусный садовник молодым прививком
обновляет старое дерево, очищая засохлые на нем лозы и тернии, при корени его растущие, так великие писатели поступили в преображении нашего языка,
который сам по себе был беден, а подделанный к славянскому сделался уже
безобразен».
 Севастопольським мовознавцям слід би знати, що першим реформатором «язика» був
ректор Київського колегіуму Мелетій Смотрицький, український і білоруський
просвітник. Це він був автором виданої в 1619 году в Євьє «Граматiки словенскiя
правильное синтагма» яка стала першою російською граматикою задовго до
«революционера в русской лингвистике» Ломоносова, і створив наукові основи того,
що сьогодні ми називаємо російською мовою. Дальше роботу на вимогу Петра I
надати московській мові славянський статус продовжили ректор Києво-Могилянс
 ької академії Феофан Прокопович, М.В.Ломоносов та А.П.Сумароков. Це їхніми
зусиллями Росія в XVIII столітті остаточно відмовилася від слідування
болгарській мові і перейшла на народний ослав’янений фіно-тюркський, який став
називатися «настоящим русским языком», а та мова, що була базою цих реформ –
українська – «так называемым русским». Мовна політика була чільною складовою
загальної стратегії царя «прорубання вікна у Європу». При цім, як справедливо
зауважив Іван Франко, «забивалися двері», якими для щойно проголошеної
російської імперії була Україна.
Проте, у письменників і вчених тієї епохи ще довго не було підстав твердити, що
мова москвичів являється окремою слов’янською, російською мовою. Саме з цієї
причини створений перший в історії Росії свій толковий словник В.Даль назвав
«Толковый словарь великорусского наречия русского языка» а «Толковый словарь
живого русского языка», як він називається сьогодні, він ніколи не писав. Це вже
після його смерті по імперському замовленню недобросовісні видавці переінакшили
його назву. Як, до речі, вклинили у 1842 році в перевидану повісь М.Гоголя «Тарас Бульба» монологи про Росію, якої в часи Тараса Бульби на карті взагалі не існувало.
Тут слід пригадати, що в часи Московського царства і панування там народної мови
койне до Петра I включно руська (українська) мова у Москві висміювалася – вона
не була народною а сприймалася адміністративно привнесеною з сторони руськими
(українськими) книжниками – «чужестранною». Той же І.Улаханов пише, що В.
Лудольф в своїй «Грамматике языка московитов» відзначив, що «чем более ученым
кто-нибудь хочет казаться, тем больше примешивает он славянских выражений к
своей речи или в своих писаниях, хотя некоторые и посмеиваются над теми, кт
 о злоупотребляет славянским языком в обычной речи». І не тільки посміювалися.
Першодрукарю «литовцю» Івану Федорову-Федоровичу, який так високо цінується в
Росії сьогодні, прийшлося з Москви серед зимової ночі просто втікати від
розправи, хоч книги друкував він «государевою» церковно - слов’янською мовою. І
був «русский язык» не народним в Московії-Росії до тих пір, поки російське село
його не освоїло, що було особливою турботою всіх царів і імператорів. Освоїти
«язик» то освоїли, тільки свої корені не забули: і сьогодні легко відрізн
 ити місцевих жителів Орла, Рязані, Костроми, Твері і Москви по їх місцевому
говору. По суті, літературною російською мовою, відшліфованою О.Пушкіним, в
російській глибинці не користуються і понині. Однак, коли адміністративна
система в мовній політиці перемогла, то аж тоді Росія, приєднавшись до
слов’янського світу, стала складовою частиною Європи.
Висміюється вихідцями з Московії-Росії українська мова і сьогодні, як в Росії,
так і в Україні. Севастополь тут не виключення. Видно, так вже у них склалося
історично. Відмінність лише у тому, що мова, яка дала життя своїй сусідці,
сьогодні видається не руською мовою, як колись «ворожої Литви», а «меншовартою»
і «нарєчієм», мовою селян а не інтелігенції, мовою не провідної в Україні
верстви.
Що за цим стоїть? Тут проглядаються кілька ознак. Найголовніше, здається, в
намаганні приховати історичну правду розвитку російської мови, бо з нею
російська мова не може претендувати на главенство у слов’янському світі. Далі,
не змігши утримати у імперських кордонах українців, значний прошарок політиків
наших сусідів через мовну політику вбачає можливість втримати їх у орбіті свого
впливу. Коли українська мова, позбавившись колоніальних пут, опанує всіма
прошарками українського суспільства, дехто з сусідів небезпідставно вбачає у
  цьому зменшення наукової і інтелектуальної бази в самій Росії – прийдеться
опиратися на власну, далеко не слов’янську, основу. Як приклад, можна привести
сучасний російський шоу-бізнес. Ну не можуть, статус колишньої імперії не
дозволяє російським політикам-лінгвістам, їх ставленикам за кордоном в особі
севастопольських депутатів міської ради, взяти і визнати історичну правду, що
насправді російська є «нарєчієм» української і білоруської мов, що українська
мова не впала на нашу землю з Місяця після проголошення незалежності Украї
 ни, не принесена чужинцями а є древньою мовою нашого народу. Тож навіть під час
кризи не жаліють грошей на «регіональний» розвиток за кордоном російської мови,
на підручники «Севастополєвєдєние», хоч підручники по «Костромовєдєнію» і
«Рязановєдєнію» все ждуть свого часу.
Тож, «Бисмилля Рахман Рахим», шановні севастопольські депутати. На бігбордах
напишіть, щоб пам’ятали всі російськомовні севастопольці корені своєї рідної
мови. А ще, щоб пам’ятали,що знищити українську мову не змогли дві сотні
царських заборон, голодомори і геноциди українців. Тож навряд чи допоможуть
гроші.
Севастопольці, особливо молоде покоління, хоч і важко, але вже повертаються до
своєї рідної, батьківської іспокон колись руської, а зараз нашої української
мови.


Мирослав Мамчак.


: 1303 | : Петро_ЛИСЕНКО | : 5.0/1
: 0

[ | ]

"Спілка офіцерів України (СОУ) є всеукраїнською неприбутковою громадською організацією військово-патріотичного спрямування, яка об'єднує на добровільних засадах громадян України: військовослужбовців-офіцерів, прапорщиків і мічманів кадру, зарахованих до Збройних Сил України до запровадження військової служби за контрактом, ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, курсантів (слухачів) випускних курсів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, що здійснюють підготовку спеціалістів для військових формувань України, військової служби за контрактом, за призовом, запасу і у відставці Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, Міністерства з надзвичайних ситуацій, військовослужбовців які проходять службу у резерві (надалі - Збройних Сил України), а також громадян офіцерів (старшин) - ветеранів військових формувань, які брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України..."





ОФІС ВГО СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ

переглянути збільшену мапу
Логін:
Пароль:



НОВИНИ  © ВГО СОУ






Пошук

Календар

«  Травень 2009  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Наші друзі та партнери

Пам’ятай про Крути [Vox.com.ua] Портал українця
Пиши українськоюЕвропейський конгрес українців
Українці УгорщиниСпілка українців у Португалії інтернетвидання -Українці у Португалії-
Український радіопортал - Украинский радиопортал
 ПРОСВІТА - КРИВИЙ РІГ
Воєнна історіяЧасопис Промінь Просвіти
zampolit
Українське життя в Севастополі
Український козацький портал

Сайти осередків СОУ

Кнопка ВОО СОУ




Кнопка КРоСОУ

Тернопільська СОУ






  • При використанні інформації посилання на  www.portsou.at.ua  бов’язкове.
  • Зміст матеріалів на сторінках сайту не завжди відображає офіційну позицію Всеукраїнської громадської організації СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ і адміністрації сайту.
  • Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає сервіс "Ucoz".
  • Відповідальність за точність наведених фактів, цифр, та імен несуть автори матеріалів.
                                                         
Locations of visitors to this page

© Портал українських офіцерів
(Спілки офіцерів України)
2022

E-mail редакції: rigsou@ukr.net




Використовуються технології uCoz