У. Т.: В останні років 15 ваша діяльність як історика породила
своєрідну індустрію досліджень, яку можна назвати «критикою Суворова».
Чи є у цій «індустрії» те, що змусило вас прислухатися й у чомусь
переглянути свою концепцію?
– Прислухатися я прислухаюсь, проте переглядати мені нічого не
доводиться, адже це переважно не критика, а обливання мене брудом – і
дружину мою згадали, і дітей, і всю родину. А коли доходиш до
концепції, то я запитую: де офіційна історія війни? Так ось, офіційної
історії немає. Учасників і жертв війни було сотні мільйонів, документів
– тисячі тонн. Бюджет не обмежений. Часу для написання історії було
достатньо: десять, двадцять, тридцять, шістдесят років. А історії досі
немає. Саме це є головним підтвердженням того, що я маю рацію.
У. Т.: Поміж цієї літератури я хотів би виокремити книжку Марка
Солоніна «Бочка й обручі» (вона, до речі, вийшла не в Росії, а в
Україні). Автор стверджує, що причиною поразок СРСР у початковий період
війни була некерованість Червоної армії, жахливо низька кваліфікація
командного складу, відсутність комунікацій між частинами та
з’єднаннями. Одне слово, відоме радянське нехлюйство. Знаючи, як був
улаштований Радянський Союз, у це неважко повірити. Як ви вважаєте, чи
заперечує вам Солонін?
– Правильно. Все правильно. З Марком Солоніним ми великі друзі. Я
його поважаю. Він мене поважає. У головному ми сходимося: Радянський
Союз збирався напасти. А те, що потім посипалося, – з цим усе
зрозуміло. Ні в чому він мені не заперечує і я йому не заперечую. Ми
готувалися до наступу, а пішло все не так. Уявіть, ми з вами збиралися
складати, припустімо, інтегральне числення, а, прийшовши на іспит,
маємо складати анатомію пінгвінів. Не готувалися вони до оборони. А
нехлюйство на це все лише наклалося. Є ще один аспект вашого запитання.
Воювали на Халхін-Голі й розбили японську армію. І нехлюйство нам якось
не заважало. Кажуть, у Фінській кампанії Червона армія воювала дуже
погано. А я відповідаю: хлопці, ніхто ніколи в історії людства таких
укріплень не проривав. Ні раніше, ні пізніше. Нехлюйство нам не
заважало. А коли в нас усе пішло не так на початку війни, тут
нехлюйство, звичайно, відіграло роль. І я не сперечаюся з Солоніним –
правильно, все завалилося, все посипалося. Ось, наприклад, артилерія в
нас дуже гарна, а карти підготовлені для території Німеччини, для
території Франції. А без карт артилерія стріляти не може. Тільки по
прямих цілях. Літаки літати не можуть. Керувати бойовими діями, якщо в
нас немає карт, не можна. А тут додається ще й нехлюйство. Правильно.
У. Т.: Дехто може побачити у ваших документальних і художніх
дослідженнях приховану апологію Сталіна. Може скластися враження, що ви
ним захоплюєтеся.
– Давайте я вам доповім свою думку. Сталін був великою людиною,
великим злочинцем. І коли я дивлюся навіть на сталінські жарти... адже
його не можна порівняти ні з Лєніним, ні з Троцьким, ні з сучасними
вождями. Він людина, котра мала почуття гумору. Людина, яка змогла
перемогти й задушити всіх своїх ворогів, заслуговує все-таки на якусь
увагу. От сидить Аль Капоне у в'язниці, а до нього прикуто увагу всього
світу. Дивимося фільми про чиказьку мафію з цікавістю, тому що це
сильні люди. Вони злочинці, але вони сильні. А Сталін був найбільшим
злочинцем XX сторіччя. Відповідаючи на ваше запитання, скажу ще таке.
Сталін готував напад на Німеччину, і коли я таке говорю, я тим самим
рятую честь свого народу – народу Росії і народу України (у мене мати –
росіянка, а батько – українець, у дружини моєї, Тетяни – така сама
ситуація, і наші діти, отже, теж наполовину українці й наполовину
росіяни). Якби й далі цілувалися з Гітлером, якби вважали, що можемо
врятувати себе, прикриваючись фіговим листочком договору з Гітлером...
Гітлер пив кров відрами, а ми йому бажали смачного, тобто забезпечували
його вольфрамом, ванадієм, молібденом, міддю, магнієм, оловом, нікелем,
залізною рудою й хлібом. Я був у Єгипті, в музеї на місці битв Другої
світової війни. Там стоять німецькі гармати з написом на колесах:
«Ярославський шинний завод». Так-от, цілуватися з Гітлером – це
мерзота, а напасти або готувати напад – нічого поганого в цьому немає.
Я вважаю, що напасти на Гітлера була справа свята.
У. Т.: А не надходили з Росії сигнали схвалення: мовляв, ти теж
патріот, Сталін – геній, Червона армія – велика армія. Давай разом
відстоюватимемо ці цінності?
– Надходили, але тільки з таких кіл, з якими я б на одному гектарі
картоплю не став саджати. Від людей мені надходить багато гарних
листів. Від уряду – там мене матюками криють. Від екстремістів, які
вважають, що ми найкращі (один дядько пише історію русів від сорока
тисяч років до нової ери до шести тисяч років до нової ери) – ось вони
пропонували мені співпрацю...
У. Т.: Багато хто вважає, що Захід сьогодні так само лояльний
до Росії Путіна і Мєдвєдєва, як 60 років тому був лояльний до Сталіна.
Як ви це оцінюєте?
– Правильно. В мене є своє спостереження. Коли я втік із СРСР і зі
мною розмовляли всякі експерти, я був приголомшений їхнім обсягом знань
про нас, про Радянський Союз. А потім я зметикував: вони знають усе –
вони не розуміють нічого. Все знають, але нічого не розуміють. Як
приклад розповім таке. Вони мені кажуть: «Який військовий бюджет
Радянського Союзу?» Я відповідаю: «Офіційно – 17 млрд рублів. Це було
опубліковано в газеті «Правда». Вони дивуються – ну не може цього бути.
Це ж мало. Я їм пояснюю, як працює бюджет. Припустимо, ускладнюються
відносини з Китаєм і потрібно перекинути танкову дивізію з Білорусі на
Далекий Схід. Гроші на перекидання танків ідуть із одного міністерства
в інше, а фактично ніщо нікуди не йде, і все залишається в одній
скарбниці. Їм це зрозуміти важко.
У. Т.: Як ви думаєте, що собою являють російські спецслужби? Кого вони обслуговують?
– Хлопці працюють на себе: бізнес, мафія, вбивства. Ось мого друга
Сашу Літвінєнка вбили тут, у Лондоні. А насправді це вбивство гідно не
оцінене. Це не просто політичне вбивство – це перший в історії акт
міжнародного тероризму з використанням радіоактивних речовин. Ось що це
таке. Ці хлопці працюють трохи на Росію, хоча вся їхня діяльність
злочинна. Там із мафією все перев’язано, під теплим крилом.
У. Т.: Дивіться, що відбувається, якщо порівнювати ситуацію в
Росії та Україні: в Росії КДБ як корпорація і далі є реальною владою, а
в Україні цього не сталося.
– Є цьому пояснення. Річ у тім, що вся влада КДБ була зосереджена
в Москві – вся: Казахстан, Україна, Білорусь усе одно замикалися на
Москву. Коли цей нервовий центр відокремився, то самостійної сили у
неросійських таємних служб не виявилося: не було інформаційної
потужності на місцях. Найкраща агентура всередині країни була відома
перш за все Москві й у будь-якому випадку залишилася під контролем
Москви. На чому тримався комунізм? На страхові. А страх стояв на
стукачах. А всі стукачі, зрештою, були під контролем Москви. І коли все
це звалилося, агентура – коріння цієї влади – опинилася під контролем
Луб’янки. І вся та центрова агентура, яка була в Києві, Одесі,
Севастополі – вона вся залишилася під контролем Москви.
У. Т.: Дотепер?
– Цього я не можу сказати. Може, якісь вимерли вже. Але коли все
почало руйнуватися, то московський КДБ значно впливав на всі
республіки, можливо, за винятком Прибалтики, де одразу ж змінили всі
спецслужби. Там відбудовували нову державність. Від низу до верху. А
Україна – їй не пощастило в тому, що це хоч і була вільна держава, але
її було пронизано агентурою Москви. Хоча вирости в щось більше КДБ в
Україні не зміг.
У. Т.: А ви намагалися потрапити до України?
– Звичайно, намагався. Але туди мені шляху немає. Щойно все
завалилося, я пишу лист генеральному прокуророві України. В чому я
винен перед Україною? Перед Радянським Союзом – так! Я – ворог. Таких
душити треба в дитинстві. І питаю в генпрокурора: чим я завинив перед
Україною? Я вийшов зі складу Радянського Союзу. Україна послідувала за
мною. В чому моя провина? Він мені відповів. У мене лист лежить.
У. Т.: А хто саме відповів?
– Ой, не пам'ятаю, Бог йому суддя. Він відповів, що ми, мовляв,
зараз надішлемо запит до Москви. А, кажу, старшому братові?! Ну, тоді
не варто, питання закрите. Більше я у вас нічого не запитаю.
Зустрічався з послом України, приїжджав він до мене в гості.
Поговорили-поговорили, нічим ця справа не закінчилася. Верховна Рада
обговорювала моє питання, і більшість вирішила, що зрадникам не місце в
Україні. Я пишаюся тим, що знайшлися люди, які виступали за те, щоб
уважати мене українцем, дати мені український паспорт. Більшість у
Верховній Раді вважає, що той, хто зрадив Радянський Союз, зрадив
Москву, тому в Україні робити нічого. Самі вони, мабуть, ідучи за
логікою, вірності Радянському Союзу дотримуються й Москві підкоряються.
Ну й нехай підкоряються.
http://ut.net.ua/art/166/0/2422/?print=1
УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ
Читайте також:
Історія Суворова нібито загальновідома. Резидент ГРУ (Головного
розвідувального управління Генерального штабу – радянської військової
розвідки) одного чудового дня 1978 року зник разом із родиною зі своєї
квартири в Женеві, а невдовзі виринув у Лондоні 
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
