Статті

Батьки

Моя мама Дарія Ребет – член Проводу ОУН, під час німецької окупації
перебувала в підпіллі. Батька, Лева Ребета, разом із Ярославом Стецьком
забрали до Освенціма. Я народився 1942 року у львівській в’язниці
гестапо. Коли маму випустили, вона знову пішла в підпілля. Мій перший
рік пройшов у Львові. Мав одну нянь­­­ку, другу, третю. Інколи мама
приїздила до мене. Потім мене перевезли до Стрия, де жила родина маминої
мачухи. Я ріс і без мами, і без тата. Не знав, хто вони, й прізвища
свого не знав, лише ім’я – Андрій. У 1944 році за наказом Романа
Шухевича нас із мамою переправили на захід, до Братислави, а батька тоді
випустили з Освенціма. Ось у Брати­славі він мене вперше й побачив.
Мені було два роки.

Потім усією родиною ми перебралися до Відня, а згодом до Мюнхена.
Наша сім’я була глибоко українська. Й хоча ми з сестрою ходили до
німецьких шкіл, завжди почувались українцями. Тоді тут були українські
суботні школи, церкви, діяли пластуни, різні молодіжні організації.
Гімназію я закінчив у Мюнхені, а потім учився в німецькому університеті й
працював лаборантом, аби заробити на навчання. Мені виповнилося 15, як
загинув батько, а сестрі лише шість.

Ні батько, ні мати ніколи не вважали себе якимись визначними
політичними діячами, то були скромні інтелігентні люди. Ніколи не
мали охорони, але, бачте, й Степана Бандеру охорона не врятувала… І все ж
у нас була родина політиків. А як обидва батьки політики, то вдома
інколи відбувалися такі політичні баталії, що й тарілки літали над
головами. Жили ми скромно, навіть бідно. Батько сам направляв черевики,
бо не мали грошей комусь віддати, щоб відремонтували. В хаті то був
просто тато, чоловік.  Паном він ніколи не був. І товаришем був добрим. У
1951 році народилася моя сестра Оксана, й батько радо займався нею:
скакала йому на животі, а він писав статтю. Він завжди писав під часовим
тиском. У трамваї їхав чи пішки йшов – обмірковував свої статті.

У 1954–1955 роках дуже багато політичних друзів батька поїхали до
Америки – тікали від злиднів: тут не мали з чого жити, ніякого
заробітку. А батько з малим гуртком однодумців залишився. Видавав
часопис «Український Самостійник», працював там шеф-редактором і
більшість мате­рі­­алів дописував під різними псевдо, бо не було більше
кому писати. Працював також у газеті «Сучасна Україна»: він туди рідко
щось готував, був директором. Туди більше мама писала. А ще тато мав
ступінь професора державного права й викладав в Українському вільному
університеті.

Батько розробляв історичне, політичне й правове підґрунтя для
становлення вільної незалежної України. Мій батько й усе його
політичне оточення. Я зараз лишився останній, хто був тоді на процесі
Богдана Сташинського. На запитання: «Чому ви вбили першим Ребета, а не
Бандеру?» – той відповів: «Тому що Лев Ребет був небезпечніший для СРСР,
ніж Бандера».

Батько пропагував еволюцію, а не революцію, тобто поступові зміни, а
Бандера стверджував – без революції не буде України. А яка тоді могла
бути революція? Батько вважав, що люди, які жили тоді в Україні, інколи
ставали партійцями, бо не мали вибору. Інакше вони не могли б займатися
своєю справою. Наприклад, письменники чи науковці. Вони не тільки
рятувалися, але й рятували все, що могли – культуру, мову, науку, дітей
своїх… А для Бандери всі, хто працювали з державою, з СРСР, ставали
ворогами. Батько був правник із державного права, це його гасло:
«Україна поневолена, але суверенна держава, член ООН».

Останній день

Він відчував, що за ним стежать. Сташинський на процесі
сказав, що двічі приїздив до Мюнхена й відслідковував, якою дорогою
ходить батько. Тоді ж убивця зізнався, що батько його викрив – був
старим підпільником. Сташинський на процесі здавався дуже відвертим і
розповів, що Ребета мали викрасти, що в редакції «Українського
Самостійника» працював один чоловік, нібито карпатець, а як потім
з’ясувалося, кадебіст. До речі, я його добре пам’ятаю, пригадую, як він
бавився з моєю сестрою. Сташинський розповів, що той чоловік мав
з’ясувати, яким чином можна Ребета викрасти й чи можна примусити його
спів­працювати з КДБ. Чолов’яга зрозумів, що примусити не вдасться, і
згодом зник.

12 жовтня 1957 року, то була субота, тато мав іти на роботу до
редакції «Сучасної України», а я, окрім гімназії, ще брав того дня
уроки на фортепіано. Була 10-та година, я сидів біля інструмента, щось
тяжке повторював, а батько, вже вдягнений, раптом підійшов до мене й
почав слухати, як я не дуже вправно граю. Кажу: «Тату, я це щойно
розучую…» Це було дуже дивно, раніше він ніколи так не підходив.
Здавалося, ніби він не хоче йти з хати, сидить біля мене й слухає… а я
його все заспокоюю: «Та я вивчу!» Аж ось він піднявся, поклав мені руку
на плече й каже: «Ну добре, колись послухаю» – і йде до дверей. Мама
викладала в українській суботній школі українську мову, літературу,
історію. І тато повинен був швидко повернутися, щоб Оксану пильнувати:
мала ще була, а мама мусила йти до школи. От мама з кухні й кричить:
«Левку, ти коли прийдеш?» А він раптом: «А я не знаю, чи дійду». Так
сказав…

У нас тоді телефону не було. Я десь вийшов на закупи. Приходжу, а в
хаті мама й сусід, який мав телефон. Мама каже: «Тато вмер». Я залишився
з сестрою, а сусід – у нього була машина – повіз маму туди, де це
сталося. Мама розповіла мені, що на татовому обличчі вона побачила
маленькі криваві цяточки. При розтині тіла так нічого й не знайшли –
сказали, розрив серця, але письмово німецька поліція це не засвідчила.

На фото : Могила Лева та Дарії Ребетів на
цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені

Процес

Через два роки, 15 жовтня, за­­гинув Степан Бандера. Вбив його
той самий Сташинський. Ішлося про пістолет, схожий на автоматичну ручку
(див. Тиждень №42 від 16–22
жовтня 2009 року). Під час пострілу скло розбивалося, й газ виходив. Ті
цятки на татовому обличчі, які помітила мама, залишилися від розбитої
ампули. Сташинський розповів, що для вбивства Бандери йому дали пістолет
із двома ампулами. Може тому, що Бандера мав охорону, й друга
призначалася для охоронця. Але того разу Бандера був сам, і Сташинський
зі страху випустив йому в обличчя обидві ампули. Тоді теж забрали тіло
на розтин, говорили, що це природна смерть, та коли все закінчили й
почали розходитися, молодий асистент-лікар зауважив, що відчуває начебто
запах мигдалю, запах ціаністого калію. А залишився запах тому, що
Сташинський використав дві ампули. Цей випадок потім увійшов до наукової
літератури з криміналістики.

Про процес ми дізналися з газет. Нам про нього не повідомили, нас
нікуди не викликали, ми самі подбали про участь у ньому. Процес
відбувався в місті Карлсруе з 8 по 15 жовтня 1962 року в бункері без
вікон. Мені тоді виповнилося 20 років. Обвинувачем виступав німецький
уряд, а родини мали право сказати своє слово. Бандерівська сторона разом
із американськими й українськими адвокатами з діаспори вимагали
найсуворішого покарання, можливої страти, а ми з мамою вирішили інакше.
Мама написала українською, а я переклав на німецьку заяву, що ми
вважаємо, що вбивця не Сташинський, а Москва. Ми наполягали, що це
політична справа, політичне вбивство. Сташинський був кадебіст, просто
виконавець, солдат, який мав виконати наказ. А наказ на ці вбивства дала
Москва.

Якби ви побачили Сташинського, як він видихнув, коли мати зачитала
нашу заяву… За подвійне вбивство він дістав 8 років. У вердикті було
сказано: «за дії, що призвели до смерті». А один із партії Бандери – він
уже помер, тому не хочу називати його прізвища, на запитання німецьких
журналістів: «Чому Ребета вбили раніше від Бандери?» – відповів, що це
як на собаці випробували отруту: чи подіє, чи ні. Отака то була
українська політична еміграція. Отакі міжусобиці. Хоча діти з різних
таборів спілкувалися між собою й навіть дружили…

Солдат КДБ

Сташинський відсидів чотири роки в Німеччині, потім, кажуть,
його забрали американці, зробили пластичну операцію. Він на дев’ять
років старший за мене і, якщо живий, то вже літня людина під 80. Ані я,
ані моя мама не мали до Сташинського ніякої ненависті. Ніякої відрази як
до людини в нас до нього не було. Він був абсолютною жертвою обставин, а
на процесі сам себе звинувачував і щиро розкаювався.

Сташинський мав за дружину німкеню зі Східного Берліна, й коли вони
жили в Москві, то знайшли підслуховувальну апаратуру в своєму
помешканні. Вони чекали на дитину, й жінка хотіла народити її в Берліні.
Але під час пологів дитина померла, тож Сташинському дозволили поїхати
на похорон до Німеччини. Це було навесні 1962 року за два тижні перед
спорудженням Берлінського муру. Вже тоді його дружина підготувала втечу
до Західного Берліна. Вони пішли й здалися американцям. Ті їм не
повірили й відправили до німців. Це було за канцлера Аденауера. Німці
цілий рік скрупульозно вивчали показання Сташинського, а потім
призначили процес.

Усі газети світу вибухнули тоді заголовками: «Українець убивав
українців». А моя мама в згаданій заяві написала, що недарма КДБ для
вбивства вибрав саме українця. Це ще раз доводило, що то політична
справа. До речі, родина Сташинського була в УПА. Його зловили й сказали,
або будеш працювати на нас, або відправимо твоїх сестер і всю родину до
Сибіру. Його сестри все одно опинилися в Сибіру, але він того не знав…

«Радіо Свобода»

Наприкінці Корейської війни, в 1951 році, американці вирішили
розпочати масштабну антипропаганду про­­ти комунізму як такого.
Спочатку було створено «Радіо Вільна Європа» для так званих сателітів
СРСР: Чехословаччини, Польщі, Угорщини, Румунії й Болгарії. На Югославію
та Албанію трансляцію не вели: ці країни вважали менш комуністичними.
Підкреслюю, йшлося не лише про боротьбу проти СРСР, а саме проти
зміцнення комунізму.

Через два роки було прийнято рішення про необхідність
антикомуністичного мовлення на територію СРСР. Для цього й створили
«Радіо Свобода». Спочатку трансляції вели російською, потім додали ще 12
мов. Українська й білоруська редакції мали спільного американського
шефа та окремо своїх шеф-редакторів. Разом із секретаркою це було семеро
людей. Новини отримували від російської редакції російською мовою
зазвичай на день пізніше подій, потім мусили робити з цього українську
кальку й давати її в ефір. Така ж ситуація була і з оглядом преси та
іншими матеріалами. Звісно, співробітників української редакції це не
задовольняло й дратувало. І тоді вони зважилися робити щось своє. Був
історик, доктор наук Горбань, ось він і почав потроху розповідати про
козацькі часи, Гайдамаччину тощо. Робив він ці передачі за матеріалами
українського історика Олександра Оглобліна – сам писати права не мав. І
так було досить довго. Спочатку передачі тривали півгодини на день,
потім 45 хвилин, а далі й повтори з’явилися.

Коли я потрапив на «Радіо Свобода», а це вже 1974 рік, зі мною
разом прийшло молодше покоління. Серед нас були ті, хто добре знав
по кілька мов, тож ми домагалися самі готувати нови­­ни, не калькуючи
російські. Російська редакція хіба відсотків на десять складалася з
росіян, усі інші – євреї. Це вже була хвиля дисидентів, яких тоді почали
випускати з СРСР. Дехто з них устиг відсидіти в таборах, інколи навіть
разом із українцями, й тому часто вони знали українську мову. Дисиденти,
як правило, сповідували інтернаціоналізм і дуже добре ставилися до нас,
українців. Але наше бажання бачити Україну незалежною, наші доводи
заганяли їх у глухий кут. Багато хто цього не розумів і не поділяв.

З-поміж співробітників російської редакції були й такі, котрі
відверто займали антиукраїнську позицію й не маскували своєї зневаги.
Наприклад, коли в Римі помер кардинал Йосип Сліпий, то в російських
новинах сповістили, що помер адмірал Йосип Сліпий. Це було зроблено
навмисне. Тоді ми почали збирати такі ляпи й доводили, що можемо самі
робити новини. Ось так ми почали випускати новини, коментарі, огляди
преси, потім зробили серію передач про Визвольні змагання 1917–1920
років, і крок за кроком домоглися мати свою повноцінну редакцію. До неї
прийшли Анатоль Каминський, Богдан Нагайло, Роман Купчинський. Стало
легше дихати, ми отримали можливість говорити нашу правду про українську
історію й сучасність.

Дуже важливим нам видавалося розповідати про опір тоталітарному
режимові: ми давали в ефір інформацію про українських дисидентів,
давали відозви Гельсинської групи, їхні документи. Американці
винюхували, де й коли не глушать, де слухали самі кадебісти, й
передавали сигнал туди. А ми найважливіші матеріали пхали саме в такий
час. Думаю, що до 1989 року, коли «Радіо Свобода» вже перестали глушити,
наша редакція відіграла значну роль в інформуванні українського
суспільства. А коли Рух уперше організував акцію злуки, то ми в прямому
ефірі говорили, де збираються люди.

Тоді я здобув право на щоденну трихвилинну передачу про нашу історію,
– події вибирав за календарем. Потім запровадив курс історії України
від Київської Русі до сьогодення – це 15 хвилин раз на тиждень плюс
повтор. Ми всі тоді були дуже вражені, наскільки стало багато листів
приходити з України. Раніше, за відомих умов, це й уявити було
неможливо.

Згодом я готував також і окремі передачі на найактуальніші теми
тривалістю 45 хвилин. Наприклад, Крим український чи російський? Це вже
було за Кучми. Я взяв історію Криму від греків до козацької доби,
розповідав про співпрацю козаків Хмельницького з кримськими татарами,
відібрав деякі цитати з кримської російськомовної преси. Й документовано
доводив, що Крим не російський, а татарський. І тому повинен мати
татарську автономію. Коли Україна стала вільною, ми дуже раділи, та
знали, що просто не буде. Намагалися в ефірі не висловлювати критичних
думок, але ситуацію розуміли, мабуть, ліпше, ніж у самій Україні. Проте
треба зауважити, що до проголошення незалежності України працювати на
«Радіо Свобода», звісно, було набагато складніше…

Лев Ребет, видатний діяч й ідеолог ОУН, публіцист, правник.

3 березня 1912 року народився в місті Стрий на Галичині.

Закінчив факультет права Львівського універ­­ситету.

З 1927 року – член Української військової органі­­зації.

1934–1938 роки – регіональний керівник Організації українських
націоналістів.

Після проголошення 30 червня 1941 року у Львові відновлення
Української незалежної держави – заступник прем’єр-міністра Ярослава
Стецька, після арешту останнього – виконувач обов’язків
прем’єр-міністра.

1942–1944 роки – в’язень концтабору Освенцім.

З 1945 року – в Мюнхені, обіймає керівні посади в ОУН.

З 1952 року – доцент, а з 1954-го – професор державного права
Українського вільного університету.

Шеф-редактор часопису «Український Самостійник», співробітник газет
«Українська трибуна», «Час» та «Сучасна Україна».

Автор багатьох наукових і публіцистичних праць у галузі політики,
соціології та права.

Основні праці: «Формування української нації» (1951), «Теорія нації»
(1956), «Світло й тіні ОУН» (1956).

12 жовтня 1957 року вбитий агентом КДБ Богданом Сташинським.

Олена ЧЕКАН

Український тиждень