 Політика – засіб розв`язувати власні проблеми за чужий рахунок
Дмитро Видрін, політолог
***
Спостерігаючи, як суд над Тимошенко намагаються перетворити у подію №1, мимоволі спадає на думку крилатий вислів Станіславського «Не вірю!». Не у те, що її зможуть або не зможуть посадити. Насправді, маніакальне бажання колективного Януковича пришити бодай половині «еліти» цієї країни хоча б одну, а краще вже дві ходки - зрозуміле і раціональне з точки зору їхнього «па-нятійного» апарату і розуміння справедливості. Як казав кривавий Джугашвілі, винні усі.
Кожен український політик або чиновник, навіть найбільш чесний та непрохідний, має такого собі скелета у шафі, якусь барсеточку з сотенькою тисяч зелених за скромної міністерської зарплатні, острівець у Британії або своє Міжгір`я.
Судочинські кондиції нинішньої влади теж усім відомі. Все таки Віктор Янукович є політичним сином (чи онуком) Леоніда Кучми. Тож добре пам`ятає настанову Данілича: ти отого «суддю за яйця…» - і суддів контролює. Інакше донедавна нікому невідомий Кірєєв не опинився б у кріслі судді Головного Політичного суду України. Тож здатність зробити Тимошенко мешканкою жіночої зони не викликає особливої недовіри.
А не вірю я в інше. У те, що процес, хай навіть найбільш політичний і суперечливий, і справді є подією та новиною №1 у країні, де за останній рік люди збідніли на 30%, де щомісяця на металобрухт ріжуть якийсь завод, закривають шахту, позбавляючи міста і містечка бодай мізерного шансу на виживання, де знімають з труб очисні споруди (бо ж дорого) і діти пересуваються вулицями з обличчями, як у фільмах жахів… У країні, де за тихої щурячої згоди основних політичних груп незабаром можуть узаконити вторгнення на Вашу власну хатню територію, де навіть вже школярі нинішній лад прозвали кредитним рабством, де 8 мільйонів населення виїхали, а ще половина хоче емігрувати – у цій країні суд над особою, що є часткою і коліщатком цієї Системи, апріорі не може бути подією № 1.
У цьому театрі абсурду, який вже обізвали УРКАїною, триває «самий чесний суд у світі». І судять Вони собі подібну за відверто слабкими звинуваченнями. Той, хто має очі, обов`язково побачить. Головну шанувальницю Луї Віттон наряджають в одежі основної страдниці, політично переслідуваної. Недосвідчений суддя містечкового рівня, звинувачення за Кіотські гроші (чуєш, народе, знов за твої пенсії Юля страждає!), можливість судове засідання споглядати чи не в one-line, а головне - почути оці перлини: «Українка, на відміну від нинішньої влади». І все оце на тлі сюжетів про Міжгір`я.
Не треба бути винятковим розумником, довершеним режисером і гуру-політтехнологом, щоб осягнути: таке горе-судилище підніме рейтинг «пані Вона». Але навіщо це потрібно нинішній владі? Утім, якщо зорі запалюють – значить, це комусь потрібно.
З прикладами чи то цинічної політ-брехні, чи то «креативної» політ-режисури ми вже стикалися. Досі не розслідувано отруєння Віктора Андрійовича. Чи багато в Україні сьогодні заприсягнеться, що отруєння діоксином насправді відбулося, і що сліди на обличчі не переслідували мету кардинального підняття рейтингу ВАЮ?
Далі - краще. Якби на початку 2005-го на майдані хтось сказав, що акурат за 5 років Ющенко відверто підіграє Януковичу і практично приведе його до влади, йому б щонайменше не повірили. А то, може, й плюнули, даруйте, в обличчя.
На правах журналіста, який першим осягнув і опублікував текст про таємницю «звуків Мельниченка, або плівок, яких майор не писав», наважусь згадати Станіславського: «Не вірю!». І вам бажаю того ж.
Адже всі наші «політгерої» є висуванцями, утриманцями і речниками нинішньої Української Політичної Системи (ось вам такий собі «УПС»). За роки вкраденої у нас Незалежності (чи краще їхньої незалежності від совісті) ВОНИ довели, що у перервах між різного штибу кидками здатні між собою домовлятися. Вони мислять однаковими категоріями, а політика для них, за висловом відомого політолога, є засобом розв`язувати власні проблеми за чужий рахунок. Відгадайте з одного разу – за чий? Атож – за наш з Вами.
ВОНИ стільки разів нас обдурювали, а ми продовжуємо їм вірити... Хоча мали б давно поцікавитись, чому це їхнє місце роботи скорочено пишеться ВРУ. Як то кажуть, як ми яхту назвемо – так вона і попливе.
Переважна кількість працівників установи ВРУ не має морального права апелювати до нас. Та ВОНИ це собі дозволяють, а ми їм продовжуємо вірити і обирати. Чоловік з двома ходками працює у нас президентом, картяр з чотирма класами освіти – найбагатша людина, а особа, що продала банк до офшору, вважається у нас реформатором. Чи не абсурд? На Заході теж є олігархи, та вони дивуються. Кажуть: «Так не можна!» У сенсі, так довго не триватиме.
Утім, тривалість і динаміка незалежного українського дерибану підказує, що оцей УПС триватиме доти, доки останнього громадянина або громадянку не позбавлять його власного, не дуже закористованого ліквіду: помешкання, землі, транспортного засобу. Попри катастрофічне зубожіння, колективний українець (тобто, усі ми разом узяті) ще залишається доволі багатим. Та на відміну від осіб, що засідають у будинку ВРУ, ми насправді не беремо участі у грі. Тож за нас «рєшають» без нашої на те згоди.
Єдиний вихід – припинити вживати їхню політ-медіа-локшину, гуртуватися в неконтрольовані з боку ВРУ та УПС команди, а на ролі лідерів висувати людей, яких знаєш особисто, довіряєш їм та можеш спитати з них, у разі чого. Тоді спостерігаючи за політикою, у нас не виникатиме відразливої огиди і бажання слідом за російським класиком вигукнути: «Не вірю!»
Автор:
Ігор Рудич, член СОУ, той, що не вірить
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
