У зв’язку з відсутністю достатніх коштів на утримання
(треба трохи більше мільйона гривень на рік) закрили єдину у
Севастополі українську школу. Для української громади постанова
Севастопольської міської ради від 10 квітня про закриття єдиної у місті
української загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеней – школи-інтернату № 7
стала своєрідним Пасхальним подарунком. Інформаційні агентства не без
злорадства передали інформацію, що «дітей з українського інтернату
переведуть в інтернат № 4, який створено для дітей з затримкою
психічного розвитку». Направивши українських діток в «школу для
розумово відсталих дітей», міська рада на тій же сесії затвердила
«Региональную программу развития русского языка и русской культуры в
Севастополе на 2012-2016 годы». Виявилося, що на відміну від затратного
українського інтернату, якраз для цієї програми у бюджеті міста на 2012
року знайшовся один мільйон гривень: на російську культурну діяльність
виділено 778 тисяч гривень, на освіту - 128 тисяч, на підтримку
російських ЗМІ та інші потреби «язика» - 88 тисяч. Про підтримку
української мови на сесії взагалі не мовилося. Запит восьми народних
депутатів до Президента України стосовно недопустимості закриття єдиного
україномовного навчального закладу у Севастополі Верховна Рада України
13 квітня не підтримала.
Особливо красномовними, які засвідчили суть
прийнятих рішень як у Севастополі, так і у Києві, стали коментарі до цих
новин на місцевих сайтах, котрі протягом десятиліття натхненно
пропагують у Севастополі «слов’янське братерство» та крайню необхідність
двомовності.
ВМС України ще у часи президентства Ющенка від
впливу на громадське життя були відсторонені, Конгрес українців
Севастополя та ряд інших громадських організацій з цього приводу
відмовчалися – говорити вже нічого, все сказано і продемонстровано. Лише
голова Севастопольської «Просвіти» заявив, що проти ліквідації
українського навчального закладу не перечить: інтернат розміщувався у
колишньому дитячому садочку і не мав багато чого необхідного з
інфраструктури та матеріально-технічного забезпечення сучасного рівня
навчання дітей, мовляв, ганьба для України вчити українських дітей в
таких умовах.
Це дійсно так. Створений у першу чергу на вимогу
військовослужбовців ВМС України у 1997 році, інтернат майже не
розвивався. Вважалося, що єдина українська школа розміщується у дитячому
садочку тимчасово, президент Леонід Кучма ще напередодні своєї другої
каденції у 1998 році урочисто заклав камінь на місці будівництва
української школи-колегіуму на 720 учнів. Це буде найкраща школа у
Севастополі, заявив тоді Президент. Про свій патронат над
школою-колегіумом заявила і Києво-Могилянська академія. Та камінь
вандали поцупили, Кучма і нові керівники «Могилянки» про свої обіцянки
забули, тож єдина українська школа і далі продовжувала тіснитися в
колишньому дитячому садочку.
В Севастополі можновладці надають перевагу
безгосподарності і зариванню державних коштів в землю. Освіта державною
мовою потрібна севастопольцям, а не владі.
Коли до влади в Україні прийшов нинішній
Президент, настигла «табачниківська» оптимізація загальноосвітніх шкіл.
Під «оптимізацію» у Севастополі першою попала школа-інтернат № 7 - прямо
посеред навчального року у жовтні 2010 року чиновницьким розчерком пера
у інтернаті закрили перший клас! З тих пір попри протести батьків і
української громади намагання позбутися української школи у Севастополі
не припинялися. Кількість учнів поступово зменшилася з 200 до 50.
Багато з батьків стверджують, що управління освіти свідомо зменшувало
кількість учнів, відмовляючи їм у прийомі заяв на навчання їх дітей в
інтернаті. Процес зменшення кількості вихованців постійно
супроводжувався не лише закриттям першого, а за ним і наступних класів, а
й вимогою до батьків перевести своїх дітей з українського інтернату у
інші навчальні заклади. Це питання на колегії управління освіти
розглядалося декілька разів.
А що школа-колегіум? Питання зрушилося з місця у
1998 році, коли вперше кошторис на її будівництво був включений у
міський бюджет. Нині ж, через 13 років кволого будівництва, вартість
об’єкту перевищила позначку в 100 млн. грн.
Та далі справа не пішла. І лише звернення ІІІ
Всесвітнього форуму українців у серпні 2001 року до Президента України,
листи Військової ради ВМС ЗС України та української громади до Кабінету
міністрів України прискорили будівельний процес. Активне будівництво
розпочалося у 2008 році, коли севастопольську державну адміністрацію
очолював Сергій Куніцин. Тоді звели три поверхи конструкції будівлі,
було оголошено, що навчальний процес розпочнеться з 1 вересня 2010 року.
Та з приходом до влади «команди професіоналів» будівництво української
школи завмерло. На відміну від розвитку російської мови у бюджеті
Севастополя 2012 року на будівництво української школи-колегіуму коштів
не знайшлося зовсім. Так вже 13 рік поспіль процес будівництва
школи-колегіуму наочно демонструє відношення місцевої влади до проблеми
навчання дітей державною мовою.
Вже минуло 1 вересня 2011 року, свідченням турботи
партії Регіонів про майбутнє покоління громадян незалежної української
держави є гробова тишина на будівельному майданчику та перекинутий
рекламний плакат перед тривалим довгобудом.
Великої біди в закритті єдиного українського
загальноосвітнього навчального закладу в міському управлінні освіти і
науки не бачать. За словами його керівника Ірини Заяць батьки, які не
хочуть, щоб їх діти навчалися в інтернаті № 4, можуть влаштувати їх у
любу іншу школу. До того ж, кажуть, у місті є гімназії № 5 і № 8, де
навчання дітей поряд з російською, проводиться і українською мовою. Чого
вам ще треба?
При цьому реформатори севастопольської школи
покладаються на досвід західних демократій, зокрема тих, де існує
офіційна двомовність - як у Канаді, Бельгії чи Швейцарії. При цьому
ніхто з них не намагається належним чином вияснити їх специфіку з
пануючою в наших гімназіях, де українські діти лицемірно позбавляються
своєї національної ідентичності. Двомовність по-севастопольськи, це коли
всі розмовляють російською, українська мова у словнику носіїв
російської заперечується і ігнорується.
Саме з цієї причини у наших же
російсько-українських навчальних закладах скрізь панує російська мова,
російський дух і «сєвастополєвєдєніє», педагоги між собою, діти на
перервах, та й директори гімназій спілкуються російською. Там відсутня
українська мовна аура, українська мова там звучить лише на уроках, є
вторинною і не стає рідною для їх випускників. Інколи батьки жаліються,
що приводячи дитину до першого українського класу досить часто чують від
директора і таке: а чого ви дитину не посилаєте до російського класу?
Відзначимо, що Україна на довгому шляху до своєї
незалежності подібні реформи вже проходила. Реформування освітнього
процесу у Севастополі повністю повторює польську шкільну реформу 1924
року. Тоді Польща, захопивши західноукраїнські землі, прийняла закон про
утраквізацію, тобто про польсько-українську двомовність в навчальному
процесі. Його автор професор Станіслав Грабскі похвалявся в сеймі, що за
двадцять п’ять років у Польщі українська проблема зникне зовсім. За цим
законом були закриті всі українські гімназії і семінарії, українська
кафедра у Львівському університеті, які існували з часів
Австро-Угорщини. Це був прямий наступ на українську мову польського
уряду у загальній програмі «полонізації» краю. Щось подібне ми бачимо
сьогодні у Севастополі при намаганні його повністю русифікувати. Чого
Польща добилася законом про утраквізацію? Добилася масової радикалізації
населення Західної України. Що виховають севастопольські чиновники від
освіти покаже час, бо українська проблема у місті, де 25 відсотків його
мешканців складають етнічні українці, не вирішується протягом всіх
двадцяти років незалежності України, навпаки, загострюється все більше.
Одна, хоч і більша частина мешканців, має постійне «право на историю и
русский язык», інша подібного права грубо позбавляється.
На завершення відзначимо, що німецькі нацисти,
захопивши у 1942 році Севастополь, відкрили в окупованому місті
українську школу. Севастопольська міська рада, абсолютну більшість
депутатів якої складають члени партії Регіонів, у незалежній українській
державі єдину українську школу у Севастополі закрила. Здається,
аналогії проводити тут не потрібно. Лише привітаємо лідера місцевих
«регіоналів» Володимира Яцубу як і лідера цієї партії в Україні загалом з
завершенням утраквізації шкільної освіти по-севастопольськи.
Мирослав МАМЧАК,
член виконкому Севастопольської організації СОУ, капітан І рангу.
http://ukrlife.org/main/tribuna/shkola7.html
|