» 2013 » Лютий » 2 » Маяк «Вогню надії» капеланів запалає в Україні. (фото)

---

20:51 Маяк «Вогню надії» капеланів запалає в Україні. (фото)

25-26 січня 2013р. в Київській богословській семінарії відбулася перша щорічна міжнародна конференція капеланів «Вогонь надії», участь в якій, разом з українцями, взяли капелани з США, Росії, Великої Британії, Франції, Литви та Південної Кореї. Основними спікерами конференції, в якій загалом взяли участь 72 людини, були: Брюс Гален Кіттлесон (президент НПО «Olive Branch International», Вірджинія, США ), Валентин Кореневич (полковник Збройних сил України, президент МГО «Оливкова гілка», декан пасторсько-капеланського факультету Київської богословської семінарії, Київ, Україна), Дон Крамбліт (капітан ІІ рангу ВМС США, керманич капеланського відламу НПО «Olive Branch International», викладач КБС, Кольорадо Спрінгс, США), Валерій Труфанов (підполковник ЗСУ, головний капелан Божої Церкви України, президент ГО «Українське капеланство», член правління КБФ «Берег надії», Олександрія, Україна), Микола Дудко (підполковник ЗСУ, викладач КБС, віце-президент МГО «Оливкова гілка», керманич шпитального відламу МГО «Оливкова гілка», Черкаси, Україна), Жанна Сегеда (дружина офіцера ЗСУ, керівник жіночого відламу МГО «Оливкова гілка», активний громадський та християнський діяч, Гостомель-Ірпінь, Київська область). Крім того, в роботі конференції взяли участь капелани та громадсько-християнські діячі з Миколаєва, Одеси, Черкас, Южного, Вінниці, Олександрії, Харкова, Маріуполя, Києва та області, Львівщини (Броди), Луганська, Херсона, Світловодська, Донецька, Дніпропетровська, Хмельницького, Маріуполя, Кіровограда, Новоград-Волинського. Найбільш представницькими були делегації з Олександрії (дванадцять осіб) та Росії: приїхали полковник Вячеслав Шелест (Москва, Росія) та ще три капелани, діючі у ракетних військах Збройних сил Російської Федерації. У роботі конференції взяли участь чимало цікавих та оригінальних людей: зокрема, співзасновник ГО «Новомедіа» Руслан Ткачук, виконавчий секретар Духовної Ради Києва громадянин Сергій Убогов, молоді перспективні громадсько-християнські діячі та музиканти тощо. Зрозуміти, які виклики сьогодення існують зараз для армійських, шпитальних та пенітенціарних духівників та для громадських християнських організацій, збагнути, де перебуває людство на своєму шляху і чи в правильних стосунках воно з Божими заповітами та чому саме так. Звідки і куди ми йдемо, як ми представляємо ідеальну картину майбутнього. Як, чим і коли капелан може послужити своїм ближнім. Саме ці питання хвилювали капеланів передовсім. На жаль, наше суспільство практично залишене на саме себе: в ньому під виглядом «духовної свободи» продукується яка завгодно духовність та релігійність, що насправді призводить до духовної безпринципності та нівелювання понять совісті та моралі, які з розряду традицій любові до Бога та ближнього як самого себе перекочували в постмодерну площину: рятуйся сам, кожен рятуйся, хто як можеш. Така «свобода віри в будь-що» (а передовсім, як учить бездуховне оточення, в самого себе) на практиці закінчується для дуже багатьох із наших співвітчизників лікарнею, тюрмою, смертю – але як мінімум самотністю, песимізмом і відчуттям безперспективності сьогодні та повної безнадійності майбутнього. Запалити погашений хворобами, соціально-політичними неправдами, смертними гріхами, бідністю та іншими духовними негараздами вогонь надії в оточуючих – ось знамено, яке має нести капелан, ось чому, власне, і була присвячена міжнародна конференція. Хоча, правду кажучи, в ньому, в цьому суспільстві, на нинішньому відрізку історичного шляху, і саме слово «капелан» виявилося, в силу відомих причин 70-річного радянського рабства, забутим і на тепер для широкого загалу не зрозумілим. Хто ж такий капелан? Що він може і що він має зробити для суспільства, для рідної держави, для свого найближчого, зрештою, оточення? Капеланство з`явилося в Європі ще в четвертому сторіччі по Р.Х. Якось взимку вояка Мартин Туровський побачив жебрака, який мучився біля шляху від негоди. Незважаючи на те, що в той момент Мартин ще не був християнином, щось підштовхнуло його до дій, і солдат розірвав надвоє свого плаща (капу) і віддав жебраку. Вночі Мартину приснився сон: в шматок солдатського плаща, відданого для спасіння жебрака, був загорнений Хтось Нелюдина, - Сам Ісус Христос. Відтоді шматок капи став прапором і символом всілякої – матеріальної та духовної - допомоги ближньому, а в світі з`явилися капелани (носії капи) та каплиці (місця богослужби). Незважаючи на те, що від вчинку Мартина Туровського минуло шістнадцять сторіч, завдання тих, хто називає себе капеланами сьогодні, не змінилися. На конференції «Вогонь надії» президент НПО «Olive Branch International» Брюс Гален Кіттлесон дуже, на мій погляд, доступно, лаконічно й повно подав визначення поняття сучасного капелана: «Капелан – це той, хто завжди рухається назустріч всілякій фізично, духовно чи морально пораненій людині». Кіттлесон та інші спікери-християни, закликали учасників міжнародного форуму та, власне, і всіх, хто хоче бути капеланом, «залишити нарешті зону комфорту, власні церковні спільноти, в яких все гаразд, і вирушити назовні – в світ, до тих, хто потребує реальної духовної допомоги та підтримки». Полковник Збройних сил України, президент МГО «Оливкова гілка», декан пасторсько-капеланського факультету Київської богословської семінарії Валентин Кореневич, доповнюючи думку Брюса Кіттлесона, оприлюднив свій спіч «Свята досада», сенс якого можна висловити таким реченням: ми не можемо залишатися байдужими до того, що відбувається навколо нас, щось, що довкола негаразд, завжди має викликати в нашому серці праведний біль і бажання змінити ситуацію на краще – навіть тоді, коли це здається нелогічним чи неможливим. На конференції «Вогонь надії» було напрацьовано конкретні проекти щодо зміни суспільства в місцях мешкання капеланів, було вироблене спільне бачення капеланського служіння. Учасники ознайомилися з найсучаснішими ефективними методами і способами практичного служіння капеланів, було складено загальну стратегію взаємодії з іншими організаціями та релігійними конфесіями України. Крім того, було наголошено на необхідності поліпшення капеланської освіти та покращенню обміну капеланським досвідом. Зокрема, в урочистій атмосфері було віншовано першого в Україні випускника пасторсько-капеланського факультету Київської богословської семінарії: знак капелана отримав бакалавр КБС, старший прапорщик Збройних сил України Віктор Сьомкін, який народився на Кубані, але служив в українському війську в місті Броди. Голова КБФ «Берег надії», страший капелан Божої Церкви України, полковник Валерій Труфанов запропонував капеланам, крім академічної освіти, яку вони здобуватимуть в КБС, створити в Україні ще чотири центри з практичної підготовки капеланів: у Черкасах, Миколаєві, Дніпропетровську та Олександрії. Віце-президент МГО «Оливкова гілка» підполковник ЗСУ Микола Дудко поділився широким досвідом шпитального капеланства, який накопичився в черкаських капеланів (на базі яких і буде створено один із центрів) за роки їхнього служіння хворим людям у лікарнях. Досвідом роботи капеланів у війську поділилися підполковник ЗСУ Сергій Дашивець (Дніпропетровськ), полковник Вячеслав Шелест (Російська Федерація) та решта воїнів. Леонід Смєтанін (Луганськ) узагальнив погляд та власну багаторічну методику капеланів, що служать людям по тюрмах. Полковник Міністерства внутрішніх справ України Олег Сидоренко (Одеса), який у минулому брав участь в акціях «блакитних касок» ООН в миротворчій місії в Югославії, а нині президент асоціації українських поліцейських, крім точки зору на питання розвитку міліцейського капеланства в Україні (а духовної допомоги потребує як в`ясень, так і його конвоїр), поділився з присутніми капеланськими віршами, автором яких він є. Ярослав Яворський (Олександрія) повідомив про практичні кроки нового в Україні – спортивного капеланства, метою якого є оздоровлення як спортсменів та їх тренерів, так і широких верств дітей, молоді та юнацтва. Окремою темою було капеланство на флоті та в портових містах: присутні представники Маріуполя, Миколаєва та Одеси також поділилися власним досвідом у цьому напрямку. Практично, в роботі конференції, як в якості спікерів, так і в робочих групах, взяли всі 72 учасники форуму. Капітан ІІ рангу ВМС США, керманич капеланського відламу НПО «Olive Branch International» Дон Крамбліт, який уже вчетверте побував в Україні, прибув до Києва з незмінною своєю супутницею дружиною Гвен та, як завжди, з цілою купою флотських «морських» історій, яких за 28-річну службу флотським капеланом Дон узнав чимало. Якось, розповідає Дон Крамбліт, в туманну погоду, один адмірал, наказавши вимкнути бортові вогні, плив морем. Аж ось йому повідомили, що попереду – вогники. Адмірал зв’язується по рації з судном, що йде назустріч, і каже: «Це - адмірал флоту США. Матросе, наказую вам змінити курс вашого корабля!» Адмірал пливе далі, однак судно, що йде йому назустріч, убік не звертає, а моряк по рації з нього відповідає: «Перепрошую, сер, але я не можу змінити курсу свого судна». Адмірал наказує ще раз і ще раз. І щоразу чує відмову впертого матроса по той бік зв’язку. Нарешті, коли до бортових вогнів зустрічного корабля залишаються, відчувається, вже кілька рахованих десятків метрів, адмірал, лютуючи, кричить уже не своїм голосом: «Чуєш ти чи ні? Я – адмірал флоту США. Якщо не зміниш курсу, матросе, на тебе очікують серйозні проблеми!..» На тому кінці дроту пауза, а потім чути голос матроса, що, повний розпачу і неможливості щось змінити кричить: «Сер, за всього свого бажання, я ніяк не в змозі змінити курсу. Я - на маяку…» Правда в тому, сказав Дон Крамбліт, що лише частина в його морських історіях – правда. Однак не збагнути натяк керманича капеланського відламу НПО «Olive Branch International» присутні в залі не змогли. А історія-притча лише ще раз підкреслює: чого би не досягла людина на своєму шляху, який би значний статус вона не мала в своєму служінні чи в суспільстві, навіть якщо вона має найвищий адміральсько-президентський статус, є хтось, чий курс завжди є більш правильний, аніж її власний. Є скеля – ймення якої Господь Бог – шлях якої і істина якої є виключними і не підлягають виправленням, тому що вони і є істиною. І не Бог на нас, як іноді здається комусь, а ми маємо рівнятися на Бога та на його заповіді, змінюючи власний курс, аби уникнути катастрофи в своєму житті. Найпростіша з цих істин на папері скрижалів, але найскладніша для практичного втілення звучить так: люби ближнього як самого себе. І цій заповіді мають навчитися слідувати не тільки українські капелани, а й будь-хто, хто хоче сподіватися на щось добре попереду в своєму теперішньому та майбутньому житті, хто хоче сподіватися на незгасний вогонь надії (який як маяк запалює попереду нас Бог, аби в тумані складного суспільно-державного життя показати нам шлях до тихої гавані людського щастя). Віталій Квітка, підхорунжий українського козацтва, керівник прес-служби Олександрійської організації СОУ. Фоторепортаж із Першої міжнародної конференції «Вогонь надії», 25-26 січня, Київ   P.S. По закінченні міжнародної конференції «Вогонь надії» Брюс Гален Кіттлесон, Дон та Гвен Крамбліт та Валентин Кореневич відвідали Олександрію, Хмельницький та Черкаси, на практиці ознайомлюючись з капеланськими осередками на місцях, українськими проблемами та шляхами до їх вирішення.

1 2 3 4 5 : 774 | : Петро_ЛИСЕНКО | : 5.0/3

: 0