Офіційні сайти відомств




» 2012 » Червень » 15 » «Я все життя прожив під псевдо, як оунівські вояки»
09:52
«Я все життя прожив під псевдо, як оунівські вояки»
Письменник Анатолій Дімаров напередодні свого 90–річчя розповів «УМ», чому змінив прізвище, про війну як геноцид українців та де лікувався від сталінізму.

«Усе життя я, мов той загнаний вовк — по периметру червоні прапорці, а позаду — кладовище нездійсненних задумів, — каже про свої нереалізовані плани й ненаписані книжки письменник Анатолій Дімаров. — Багато про що хотів написати, але знав: те не пройде і це теж. Цензор уже сидів у мені».

Для зустрічі з Анатолієм Дімаровим ми мали одразу два приводи: 90–річчя, яке письменник відсвяткує 17 травня, та День Перемоги, адже Анатолій Андрійович, який особисто пережив жах війни, відомий своїми правдивими спогадами про той час, а також художніми творами. «Про війну більше не пишу, — каже письменник. — Не хочеться про неї згадувати, це така страшна річ... Не так ми мучилися від тих куль, як від того, що жили в окопах — на морозі, в грязі. Лягаєш в грязюку, накриваєшся плащ–наметом, а в тебе це багно холодне в’їдається. Побут страшний на війні. Раділи, коли поранять, госпіталь — це таке свято було!». Про війну, радянський «мир» і залежну незалежну Україну ми розмовляємо в затишній квартирі письменника.
 
«Я сів і заплакав — вперше і востаннє на війні»

— Анатолію Андрійовичу, це правда, що ви День Перемоги не святкуєте?

— Для мене 9 Травня — це день жалоби. Немає там чого святкувати, хоча перемозі я щиро радів. Мого віку як пішло сто чоловік воювати, так лише двоє повернулося. Двоє! То чи радіти маю? Ні, сумувати та їх згадувати. Нам, народженим у 1922 році, Сталін не дав можливості поступити у вуз — всіх після закінчення десятирічки у 1940–му забрали в армію. Там нас учили тільки наступати. Про оборону не йшлося! Сталін серйозно готувався до нападу на Німеччину. Гітлер його випередив буквально на два тижні. Нас вивели вже в ліс, до кордону, перевдягнули в усе нове, озброїли більш сучасною зброєю. «Впірьод! З малою кров’ю могучім ударом», — співали ми весь час. Тому й аеродромів набудували на самих кордонах, і їх у перші ж години війни розбомбили, військові шпиталі теж спорудили на кордоні, а не в тилу, куди б не долітали снаряди. Захищатися ми не вміли. Німці реготали, дивлячись на нас.

— Для вас війна коли почалася?

— У перший же день війни. І хай не брешуть ті, хто каже: я пройшов усю війну від початку до Берліна. Ну, може, й пройшов десь у глибокому тилу. В окопах життя солдата дуже коротке — до першого–другого бою. Або вб’ють, або поранять. Якщо поранять, то це щастя, хоч відлежишся–відпочинеш у шпиталі. Поранило й мене: під ногами розірвалася міна й осколками посікла мені ноги — вони й досі в мені — в могилі я іржавітиму, а не гнитиму. І куль шість штук німець усадив мені в руку з автомата. Поранений у живіт командир батальйону наказав мені дати гранату РГД, я взяв її здоровою рукою, а він раз — і висмикнув запобіжник, бойок клацнув. У цій гранаті він тримається дужкою, як тільки послабиш — вибух. Я ніколи дівчину так не стискав, як цю гранату (сміється). І з нею в руці я йшов цілу ніч до своїх, німці вже все зайняли.

— Навіщо комбат це зробив?

— Щоб я в полон не здався! Він, до речі, не встиг відійти, застрелився у скроню.

Пригадую, так стомився, поряд десь німці джеркотять, а мені байдуже — ліг у пшениці і задрімав. Крізь сон відчув, як бойок гранати вивільняється, схопився, а він наполовину вже виліз. Я підборіддям його назад загнав. Уже коли дійшов до наших, рука мов прикипіла до цієї гранати, я розігнути пальці не міг, щоб викинути її. Так лейтенант ламав мені пальці, щоб вивільнити гранату. Коли вона вибухнула, я сів і заплакав — вперше і востаннє на війні... Після шпиталю повернувся додому інвалідом ІІ групи. Мені ще й 20 років не було.

— Але вдома ваша війна тривала, почали партизанити...

— Так. Коли німці зайняли село, я, інвалід, глухий на праве вухо, з поганим зором, підбив одного 17–річного і двох 16–річних хлопців (ну є розум?) створити партизанську групу. Неподалік, на Дінці, німці розгромили дві армії. Це так званий Харківський наступ, бездарно організований Сталіним. Там зброї було повно, тож понатягували її. Діяли, як махновці — вдень вдома, мирні, а вночі зберемося і якусь капость німцям утнемо. Запам’яталося, як через село Студенок ішла каральна команда із 200 осіб у Холодний Яр громити партизанів і у нас зупинилася на перепочинок. Біля лісу жила одна самогонщиця, в якої поліцаї постійно пиячили. Через свого хлопця, який служив у поліції і нас інформував, ми знали, що туди сповзеться й усе начальство того карального загону. Ми пішли в ліс до своєї схованки, набрали зброї. Одного хлопця я послав на лівий бік села, іншого — на правий. Кажу: киньте по дві гранати і постріляйте, наробіть переполоху. Ми ж удвох із Миколою чекаємо. Коли на одному кінці вибухнуло та залунали постріли, потім на другому — ми як ушкваримо по тій хаті з танкового кулемета. Вони рачки звідти вилазили! Німці зайняли оборону, давай відстрілюватися. Як ми звідти ноги винесли — не уявляю! Прибігли в лісництво, де жила жінка, якій ми довіряли, заночували. Вранці повернулись у село, дізналися, що половину того карального загону збирали по луках — з переляку розбіглися, зброю покидали. Вистріляли всі набої — куди там іти в Холодний Яр! Потім вони доповіли керівництву, що на них напав загін парашутистів. Німецьким командирам навіть залізні хрести вручили за той бій.

«Нам дали по півцеглини і погнали під кулі»

— Потім вас удруге мобілізували. І те, як повелися з новобранцями, не вкладається в межі здорового глузду...

— Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років — всіх, аби була нога–рука, а чи сліпий–глухий — не важливо — стали брати до війська. Нас «озброїли» — дали по півцеглини і — «йдіть, іскупайтє вину кров’ю», бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти — якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур — висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було — там сиділи смершівці з нацiленими нам у спину кулеметами... Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив (сміється). Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав. Решту — мов заціпило.

Вважаю, що після Голодомору це було друге зумисне винищення українського народу! Життя нашого солдата нічого не було варте. І коли Жукова запитали, як будемо переправлятися через Дніпро, плавзасобів же нема, він відповів: «По хохлам пройдьом!». Коли років п’ять тому я лежав у шпиталі й мені принесли медаль Жукова, я її пожбурив: цього гада не носитиму!

— Ваше партизанство вам бодай потім зарахувалося?

— Партизанство мені справді допомогло. Потім мене дуже сватали в училище КДБ. Уявляєте, яка довіра? Але в мене вистачило розуму відмовитися. Бо то пекельна машина... А я мріяв бути журналістом...

— ...І ви ним стали. А потім поїхали працювати на Волинь, де, як пізніше зізнавалися, відбувся переворот вашої свідомості...

— Волинь я вважаю своєю другою батьківщиною. Я туди приїхав запеклим сталіністом, а виїхав націоналістом. Я там таких жахливих речей надивився — як із цим нещасним населенням розправлялися, які провокації влаштовували...

«Ми були наркоманами ленінізму–сталінізму»

— Що ви маєте на увазі?

— Одного разу в редакції я був «свіжоголовим» (так називали чергових по номеру, хто вичитував сторінки). Наша двоповерхова редакція розташовувалась навпроти НКВС, де залізні ворота були вищі, ніж наше приміщення. Ото всю ніч я вичитував гранки, а потім стомлений підійшов до вікна: світало, сонечко підіймалося. Аж дивлюся — зі скрипом–рипом відчиняються ці страшні ворота і звідти по вісім осіб у ряд виливається нескінченний натовп. Чоловіки, дідусі, жінки з дітьми — людська ріка тече! А по боках енкаведисти з гвинтівками і вівчарками. Всіх на вокзал — там уже стояли ешелони, їх набили цими людьми і повезли на Сибір. Половина дорогою загинули, половину в сніг вивантажили — «обустраівайтєсь, как хотітє». Скільки тих людей було? Мені здавалося, що вся Волинь тоді на вокзал потекла. Йшли такі зажурені, приречені. Я після того кілька ночей спати не міг — все та колона перед очима стояла. І це не один випадок, це тільки те, що я побачив!

А то пішов якось на ринок. Раптом з’явилися енкаведисти і почали людей зганяти на майдан. І я з тим натовпом пішов. Коли під’їжджає вантажівка. На машині — шибениця, петля звисає. Старшина з такою мордякою, про яку кажуть «просить кірпіча», тримає чоловіка, бо, видно, його так катували, що вже й сил на ногах стояти нема. Майор виходить із кабіни, зачитує вирок, бандит, мовляв, засуджений до страти. Накидають чоловіку петлю на шию, він ще встиг вигукнути «Слава!..», мабуть, «Слава Україні!» сказати хотів, як лунає команда: «Пашол!». Машина рушає з місця, аж раптом обривається мотузка, і приречений падає. Йому знову петлю на шию — «Пашол!» — смикнув і вдруге мотузка обірвалася. Вони його втретє тягнуть! Як почала жінота кричати: «Що ж ви робите, та його сам Бог милує!». Такий же давній звичай є — якщо страта не вдається, засу­дженого відпускають! Але чоловіка знову витягли на шибеницю і таки повісили. А в мене й досі оте «Пашол!» у вухах дзвенить. Страчений був воїном УПА, тоді, щоб залякати населення, упійманих привселюдно вішали...

Або ще випадок. Була відозва, підписана Хрущовим, до воїнів ОУН–УПА — закликали складати зброю, мовляв, ніхто після цього не зачепить, будете вільно жити і працювати. От викликає мене одного разу Юхим Антонович Лазебник, редактор газети «Радянська Волинь», каже: в обком партії прийшов цілий загін воїнів УПА з цією відозвою, вони склали зброю перед обкомом, сходіть напишіть нарис. Пішов, розмовляв, записував. Був там кулеметник Льоша з Уралу, який утік iз німецького полону й пристав до упівців. Це наш найкращий кулеметник, казали про нього, стільки німців поклав... Хороший я нарис написав — до пізньої ночі сидів. Вранці Юхим Антонович викликає мене: «Ви написали?» — «Так». — «Кладіть отут. Ваш блокнот із записами де? Кладіть», а потім за це все — і в грубку. «Забудьте про те, що бачили і писали. Вони вже всі в Сибір їдуть» — «Та вони ж повірили!» — він лише махнув рукою... Було таке відчуття, наче я зрадив усіх отих людей. Коли я надивився цього всього, то не міг не стати націоналістом.

— Знаючи війну з одного й іншого боку, як ви вважаєте, примирення ветеранів війни й воїнів УПА можливе?

— Дивлячись яких ветеранів. Ходить тут один такий, вигулює собаку на кличку Єльцин. Він був полковником КДБ у Львівській області. Уявляю, що він там виробляв. «Вот еті бєндєровци, еті бандіти...» — ходив отут, «розорявся»! Та він і чути не хоче іншу точку зору! Хоча й добре знає, які провокації енкаведисти влаштовували. Коли перевдягалися і під виглядом ОУН–УПА заходили до газд, вимагали нагодувати їх, а вранці вже приходили енкаведисти: кого вночі годував? Або вчительок радянських порізаних–зґвалтованих топили в криницях під виглядом упівців... То хіба з отаким буде дружба? Серед нинішніх відставників лише відсотків 10 тих, хто чув, як кулі свистять. А решта — смершівці, тиловики. Ненавиджу цю публіку!

— За вашими плечима — майже 90 років. Чи хотіли б повернутися в якийсь період свого життя, щоб прожити його заново?

— Ні, не хотів би. Оцього еС­еСеРу не хочу. Це сталінщина, це такий жах був! Він знищив усю нашу еліту: і трудову, й інтелектуальну — викосив усе, що хоч трохи витикалося на сірому тлі. Але ж як вони вміли виховувати! В мене батько розкуркулений, мама мусила прізвище змінити, я в комсомол боявся вступати, хоча вчився блискуче. А нам так мізки задурили, що ми вже й самі брехали і вірили в цю брехню! Ми ж були наркоманами ленінізму–сталінізму! Добре, що я потрапив туди (на Волинь. — Авт.). А якби ні? То досі й ходив би таким наркоманом, як оце деякі ходять. Мені, ви знаєте, їх навіть шкода. Бо ці люди й досі перебувають під впливом того радянського дурману.

ТВОРЧІСТЬ

— Запитувала ваші книги в крамницях — немає. Чому не видаєтеся?

— Минули ті часи, коли мої книжки виходили тиражем 100—150 тисяч. Для того, щоб зараз книжку надрукувати, треба знайти спонсора. Якщо книжка російською мовою — спонсорів повно, тільки українською — спробуй знайти. Мої меценати всі з–за кордону: Канади, Франції, Австралії. А скільки вони можуть оплатити? 500—1000 примірників.

По 50—100 екземплярів сам купую, а потім роздаровую. То ті просять, то з Уралу, пригадую, написали: «Пришліть». І висилаю. Грошей за це, звісно, у людей не прошу. В мене всі мої твори залишилися по одному–два екземпляри, і ті жінка забрала та заховала. Не смій, каже, до них підступатися, бо так жодного примірника в домі не залишиться. Оце мають перевидати мої спогади «Прожити і розповісти».

Після того як Україна стала незалежною (хоча, вважаю, вона умовно незалежна, бо яка то незалежність, коли інформаційний простір на 90% російськомовний?), я жодної копійки гонорару не одержав. Якось я перечепився і зламав руку. А треба було поїхати з жінкою на базар. Рука перев’язана, думаю, хоч правою дружині щось тримати допоможу. Жінка чимось зацікавилася, а я відійшов, щоб мене не штовхали, стою й отак чукикаю цю руку перемотану. Коли чую — щось тиць мені холодне! Дивлюся — 50 копійок, і якась бабця відійшла, хреститься. Тут і жінка підійшла: ось тобі, кажу, мій перший гонорар за роки незалежності (сміється).

Та хоч мало друкують, я щасливий тим, що зараз можу писати правду, що ніхто не сидить наді мною і не стереже. Бо з моїх романів — «І будуть люди», «Біль і гнів» — велетенських творів, які охоплюють період від дореволюційного й аж до Хрущова, свого часу по 300—400 сторінок викинула цензура. Оце вперше вони вийшли в повному варіанті...

РОДИННА ІСТОРІЯ

— Ви порівняно недавно зізналися, що насправді не Дімаров і не Андрійович. Що то за історія з вашим прізвищем?

— Я все життя прожив під псевдо, як оунівські вояки. Батько мій — Андронік Гарасюта — був так званим культурним хазяїном на Полтавщині. Мав сто гектарів землі, велику пасіку. До нього навіть iз сусідніх областей їздили вчитися, як хазяйнувати треба. Батька з ранньої весни й до пізньої осені я не бачив удома. Він навіть ночував у полі. Мав двох старших синів від першого шлюбу (дружина рано померла). Втрьох вони працювали, як прокляті. Коли батько одружився з моєю мамою, донькою священика, років на двадцять молодшою, вона народила йому ще двох синів — мене і молодшого брата.

Коли почалося розкуркулення в 1928 році, вночі до батька прибіг голова сільради: «Андроніку Федотовичу, кудись дівайте свою дружину, бо вранці прийдуть вас розкуркулювати. Жінку вивезуть у Сибір, пропаде там iз малими дітьми». Батько нас спорядив, мені, шестирічному, наділи наплічник, мама взяла на руки трирічного братика, і ми пішли в ніч. Йшли до самісінького ранку. Доки не дістались села біля Псла, де мамина приятелька вчителювала. Мама закінчила семінарію, на вчительку вивчилась, тож її взяли працювати в школу — своїх, пролетарських, вчителів ще не встигли наплодити... Батька вранці розкуркулили: розтягли–знищили все, нічого не лишилося...

Після тієї страшної голодовки з 1932 на 1933 рік у селі, що нас прихистило, не лишилося жодної дитини — перемерли всі. Всіх учителів звільнили, бо нікого вчити було. Ми вирушили на Донбас, де мамина cтарша сестра вчителювала.

Мама дуже хотіла, щоб ми освіту отримали, але чи вдасться? Мати — попівна, батько — куркуль. І вона поїхала в Миргород, до знайомих вчителів, вони посвідчили, що мій батько — вчитель, що народився я в Миргороді, а не на хуторі Гараськи. Їй видали нову метрику — так я став Дімаровим на все життя. І не Андроніковичем, а Андрійовичем.

— А з батьком що сталося?

— Знаю, що після розкуркулення він пішов iз села, прибився на лісотехнічну науково–дослідну станцію під Охтиркою. Став там пасічником. А коли після вбивства Кірова почали мести інтелігенцію, то, видно, і директор станції, і батько потрапили під ту мітлу. Тож я так і не знаю, де мій тато подівся.

— Не було думки змінити прізвище?

— Та що вже міняти! Більшість книг написані Дімаровим. Та й мама моя заслужила, щоб я носив її прізвище. Вона в мене була неймовірна, всім пожертвувала заради нас із братом. Коли помирала, то казала, що в неї і в могилі, напевно, жижки труситимуться, так вона за нас боялася і переживала.


ДОСЬЄ «УМ»

Дімаров Анатолій Андрійович

Народився 17 травня 1922 року на хуторі Гараськи на Полтавщині. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії, учасник війни, має кілька поранень і контузій.

У 1950—1951 рр. навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951—1953 рр. — у Львівському педінституті. Працював редактором у видавництвах.

Є автором десятків оповідань, повістей, романів, зокрема, «І будуть люди», «Біль і гнів», «В тіні Сталіна», «Божа кара», «Зблиски», книжки спогадів «Прожити і розповісти», творiв для дiтей. Лауреат Шевченківської премії. За книжками «Ідол» i «Пострiли Уляни Кащук» знято художнi фiльми.

Колекціонує каміння, з 1955 року, коли його заборонили друкувати, впродовж багатьох років працював у геологічних експедиціях, побував на Алтаї, Забайкаллі, Кавказі, Памірі, Тянь–Шані, Уралі.

Одружений, має сина.

Ліна КУШНІР

УМ



P.S.



: 280 | : PORTAL_SOU | : 5.0/2
: 0

[ | ]

"Спілка офіцерів України (СОУ) є всеукраїнською неприбутковою громадською організацією військово-патріотичного спрямування, яка об'єднує на добровільних засадах громадян України: військовослужбовців-офіцерів, прапорщиків і мічманів кадру, зарахованих до Збройних Сил України до запровадження військової служби за контрактом, ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, курсантів (слухачів) випускних курсів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, що здійснюють підготовку спеціалістів для військових формувань України, військової служби за контрактом, за призовом, запасу і у відставці Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, Міністерства з надзвичайних ситуацій, військовослужбовців які проходять службу у резерві (надалі - Збройних Сил України), а також громадян офіцерів (старшин) - ветеранів військових формувань, які брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України..."





ОФІС ВГО СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ

переглянути збільшену мапу
Логін:
Пароль:



НОВИНИ  © ВГО СОУ






Пошук

Календар

«  Червень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Наші друзі та партнери

Пам’ятай про Крути [Vox.com.ua] Портал українця
Пиши українськоюЕвропейський конгрес українців
Українці УгорщиниСпілка українців у Португалії інтернетвидання -Українці у Португалії-
Український радіопортал - Украинский радиопортал
 ПРОСВІТА - КРИВИЙ РІГ
Воєнна історіяЧасопис Промінь Просвіти
zampolit
Українське життя в Севастополі
Український козацький портал

Сайти осередків СОУ

Кнопка ВОО СОУ




Кнопка КРоСОУ

Тернопільська СОУ






  • При використанні інформації посилання на  www.portsou.at.ua  бов’язкове.
  • Зміст матеріалів на сторінках сайту не завжди відображає офіційну позицію Всеукраїнської громадської організації СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ і адміністрації сайту.
  • Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає сервіс "Ucoz".
  • Відповідальність за точність наведених фактів, цифр, та імен несуть автори матеріалів.
                                                         
Locations of visitors to this page

© Портал українських офіцерів
(Спілки офіцерів України)
2017

E-mail редакції: rigsou@ukr.net




Використовуються технології uCoz