Офіційні сайти відомств




Статті

Головна » Статті » Історичні статті » Історія українського війська

У серпні 91–го…
Державний переворот в СРСР розпочався на всій території країни о п’ятій годині ранку за московським часом бойовою тривогою в Збройних Силах. Я, тоді заступник голови Спілки офіцерів України, у цей час перебував на території військового летовища біля міста Дубно, де було розташовано табір навчального збору курсантів із числа студентів-випускників військової кафедри Львівської політехніки.

Пізно увечері 18 серпня 1991 року черговий по збору доповів, що на центральному телевізійному каналі змінилася програма: транслюють балет Чайковського «Лебедине озеро». А десь близько першої години ночі він повідомив, що по радіостанції «Свобода» передають про створення у Москві Державного комітету з надзвичайного стану, потім широко відомого як ГКЧП, що Горбачова усунуто і розпочато державний переворот.

О п’ятій годині ранку всі прокинулися від гучного пронизливого вою сирени. На бойових позиціях розпочався рух з відпрацювання плану підйому військ по тривозі. Включено радари розвідки на виявлення повітряних цілей.

Я вийшов з казарми і попрямував до найближчого командного пункту, де зустрів офіцера, що віддавав команди солдатам з налагодження ліній зв’язку. На моє запитання, чого це їх так зненацька підняли, почув, що об’явили позапланові навчання і зараз почнуться польоти літаків. Повернувся до казарми і заспокоїв курсантів. Оскільки зв’язку з керівництвом не було, наказав усім офіцерам діяти за розкладом дня і готуватися до планових занять. Сам вирішив негайно виїхати до Рівного, як до найближчого обласного центру, і з’ясувати обстановку, бо на телеканалах знов розпочався балет. На дорозі до Рівного було спокійно, і ми швидко дісталися межі міста.

Під’їхавши до штабу армійського полку зв’язку, я підійшов до кабінету командира і почув знайомий голос з властивим для нього кавказьким акцентом: «Подлецы, предатели! Холуи! Как они могли решиться на такое?!»

У кабінеті був командир полку полковник Мартиросян, голова Спілки офіцерів України. Не зрозумівши причини його гніву, я привітався і запитав, що трапилось. У відповідь почув: «А вот сам посмотри, что вытворяют эти мерзавцы!» Погляд його був прикутий до екрана телевізора. Там я побачив знайоме для всіх телеглядачів обличчя телеведучого, який у котрий раз поспіль перечитував заяву «советского руководства» і біографії членів ГКЧП.

Не витримавши чергового зачитування цієї заяви і вимушено привітного погляду телеведучого, Вілен Арутюнович знову вибухнув: «Ты понимаешь, он на даче в Крыму, а Янаев решил забрать себе власть в стране! Это же измена! И как мог его поддержать Язов?! Он ведь порядочный мужик!».

До нас увійшов полковник Скіпальський. Він не сподівався побачити мене у день ГКЧП тут, у Рівному, тому я пояснив причину свого приїзду. Він був спокійний і впевнений. Вілен Арутюнович емоційно поділився своїми враженнями з Олександром Олександровичем стосовно ГКЧП і сказав, що треба зателефонувати до Москви.

Скіпальський підняв трубку телефонного апарату штабної мережі зв’язку і зателефонував до свого начальника, полковника Чернія, повідомивши, що ми зараз підійдемо.

Полковник Черній зустрів нас привітно, але якось напружено, дозволив скористатися урядовим «ВЧ» зв’язком.

Вілен Арутюнович почав за списком набирати московські номери. Вони мовчали.

«Зателефонуй до Києва, Кравчуку Леоніду Макаровичу», — запропонував я. Але телефон теж не відповідав.

Тоді ми, однодумці і товариші по Спілці офіцерів України, розсталися, щоб невдовзі знову зустрітися у Києві, вже на початку вересня, у Верховній Раді суверенної України. Про це ми ще не здогадувалися. Але тепер для нас прийшов час здати іспит на мужність в умовах політичного протистояння, яке було викликане діями ГКЧП.

Я повертався до Львова. Дорогою зайшов до головпоштамту і зателефонував додому. Пройшовши трохи вулицею, прислухався, про що гомонять рівненчани. Люди були стурбовані, чувся осуд дій ГКЧП, проте були і суперечки поміж групами літніх громадян. Комуністи не приховували своєї радості від утворення ГКЧП і введення надзвичайного стану, а тому майже відкрито говорили про реванш, їм заперечувала молодь. Проте гострого протистояння у центрі Рівного не було. «Нам допоможе народна мудрість», — подумав я і попростував до машини.

А в цей час Леонід Кравчук зустрічав «гостей» з Москви на чолі з генералом армії Валентином Варенниковим, повноважним представником ГКЧП. На вимогу ввести надзвичайний стан в Україні Леонід Кравчук не погодився, оскільки це означало б «відкат» до минулого панування КПРС і надання усіх можливостей компартійцям взяти реванш за поразку на виборах і помститися «невірним». А це знову-таки ніщо інше, як громадянська війна!

Наступного дня о десятій годині ранку я прибув до голови облвиконкому Степана Давимуки. У приміщеннях було малолюдно. Степан Давимука проводив нараду з приводу підтримання порядку в області та організації протидії ГКЧП і місцевим гекачепістам. Він висловив думку, що треба бути пильними і підготуватися до захисту своєї влади на випадок збройного повстання. Виникло питання організації оборони будинку облради. Я запропонував залучити для цієї мети курсантів Львівського пожежного училища, які були менш заполітизовані і мали відповідну можливість для організації цілодобового несення караулу.

Як потім мені вдалося з’ясувати під час особистої бесіди з комадувачем військами Прикарпатського військового округу генерал-полковником Віктором Скоковим, потреби в обороні будинків державної влади не було, оскільки він, послідовно дотримуючись партійного нейтралітету, заборонив вводити на території військового округу надзвичайний стан. Від представника ГКЧП на вимогу ввести надзвичайний стан на території округу він запросив письмового наказу. Той махнув рукою: «Ну и хитер ты, Виктор Васильевич. Делай, как знаешь», — і терміново вилетів до Мінська. У майбутньому витриманість генерал-полковника Віктора Скокова буде високо оцінена Президентом Російської Федерації Борисом Єльциним, який призначить його своїм радником з військових питань. На жаль, в Україні цьому мудрому і вольовому генералові, військовому фахівцю високого рівня місця не знайдеться. Прикро, бо це був уже готовий Міністр оборони України, оскільки у Львові та й на усій західній території України пройшов життєву школу співпраці з усіма політичними силами, ламаючи у своїй свідомості власні життєві стереотипи та гартуючи свої політичні погляди.

Назавжди запам’ятався мені мітинг на площі біля центрального входу до Львівського державного університету. Керівництво області разом з депутатами, які не покинули Львів на час ГКЧП, пішки через центр міста пройшли до пам’ятника Івану Франку, який став трибуною багатотисячного мітингу. Я був вражений, бо ще не бачив такого наповнення людьми цієї площі та навколишніх вулиць.

Мітинг відкрив Михайло Горинь, заступник голови Львівської обласної ради народних депутатів. Її голова В’ячеслав Чорновол у той час організовував опір ГКЧП у Києві. З осудом дій ГКЧП і підтримкою народної боротьби у Москві виступили керівники облвиконкому Степан Давимука, Лариса Ляськовська, Юрій Зима та інші. Люди у єдиному пориві гукали «Ганьба заколотникам!», «Фашизм не пройде!», «Слава Єльцину!», «Слава Україні!». Я давно не бачив такого потужного народного гніву і такої єдності декількох тисяч людей. Це вражало, але коли Михайло Горинь надав слово мені, діючому полковнику, заступнику голови Спілки офіцерів України, я, вийшовши вперед і ступивши ближче до краю мармурової трибуни, був приголомшений якоюсь надзвичайною енергетикою, що виходила від прояву цієї органічної єдності багатотисячного натовпу та надзвичайного емоційного піднесення людей, яке породжується суспільним усвідомленням загальної небезпеки.

Я зачитав звернення до всіх військовослужбовців, закликав їх не виконувати наказів заколотників та завершив свій виступ словами про віру в перемогу демократії.

Після такого великого натхнення, отриманого від спілкування з багатотисячним людським морем, я відчув якийсь внутрішній спокій і впевненість у майбутньому.

Тим часом у Москві події розгорталися стрімко. ГКЧП не зміг взяти під контроль ситуацію. Влада перейшла до народу, і на цій хвилі Єльцин став символом демократії, героєм нації.

У Києві влада була у руках Леоніда Макаровича Кравчука, який не втратив свій шанс увійти у всесвітню історію як керівник процесу здобуття Україною незалежності. Він вчасно підтримав національно-демократичні сили у Верховній Раді України, яка затвердила Акт незалежності України, і фактично став лідером нації.

Під впливом смертельної небезпеки серпневих подій для конституційного ладу Верховна Рада України прийняла рішення про підпорядкування собі усіх військових формувань, дислокованих на території України, і доручила комісії з питань оборони і державної безпеки Верховної Ради України у двотижневий термін підготувати правову базу для утворення Міністерства оборони і Збройних Сил України.

З цього моменту почалась практична реалізація Концепції створення Збройних Сил України, яка була розроблена мною і схвалена демократичними силами України ще 1 грудня 1990 року на першій сесії Великої Ради Народного Руху України. Нині ця концепція з резолюцією першого Міністра оборони України К. Морозова і підписами В. Лазоркіна, В. Пилипчука і В. Муляви зберігається в Національному музеї Збройних Сил України.

Розуміючи, що відсутність кваліфікованих воєнних фахівців-законотворців гальмуватиме процес підготовки й прийняття воєнного законодавства, секретаріат Спілки офіцерів України запропонував голові Комісії Верховної Ради України Василю Дурдинцю залучити фахівців СОУ. Пропозицію було підтримано, і до Комісії Верховної Ради на 29 серпня 1991 року було офіційно запрошено мене зі Львова, полковника запасу В. Говоруху з Донецька, полковника запасу В. Козира з Білої Церкви, підполковника запасу В. Пилипчука з Житомира і капітана запасу В. Чечила з Києва. Всі ми були включені до складу робочої групи з підготовки пакету проектів воєнного законодавства, яку очолив я.

У 312-му номері готелю «Україна» був розміщений штаб з розробки проектів законів. 30 серпня 1991 р. відбулась перша нарада робочої групи, на якій виступили Василь Дурдинець, голова комісії, і Євген Марчук, Міністр з питань оборони і надзвичайних ситуацій. Вони поставили завдання перед офіцерами СОУ — членами робочої групи — до 10 вересня підготувати проекти законів:

· про оборону України;

· про Збройні Сили України;

· про соціальний захист військовослужбовців і членів їхніх сімей;

· про статус іноземних військ;

· про Національну гвардію України та 4 закони про військову службу.

На той час командування військових округів вороже сприймало ідею створення в Україні власних Збройних Сил, тому зі штабом Київського військового округу співпраці не було.

Усі члени робочої групи сумлінно і з великим натхненням розпочали роботу. Проте для багатьох написання проектів законів виявилося справою більш важкою, ніж командування частиною або підрозділом.

Тому склад робочої групи було скорочено і завдання перерозподілені: проекти законів про оборону України, про Збройні Сили України, про статус іноземних військ взяв на себе я, проекти законів про соціальний захист військовослужбовців і членів їхніх сімей, про військову службу розробляли Валентин Пилипчук і Віталій Чечило.

До розробки закону про Національну гвардію України залучили львів’ян: підполковника М. Мельника і майора П. Костюка. Робота над проектами йшла зранку й до пізнього вечора, панували творча атмосфера і піднесення, обумовлені виконанням завдання важливої історичної ваги.

3-го вересня чорнові варіанти проектів законів «Про Збройні Сили України» і «Про оборону України» були завершені, а 6-го вересня я передав їх заступнику голови Комісії з питань оборони і держбезпеки Павлу Миснику.

Робота над цими законами була дуже інтенсивною: в ці дні мені доводилось спати по 4–5 годин на добу, бо прийшлося вивчати й опрацьовувати матеріали з воєнного законодавства Франції, Німеччини, Австрії, Італії.

Але в жодному з цих документів не було чіткого визначення термінів. Тому все прийшлося переробляти. Так, ні в одному словнику чи енциклопедії ми не знайшли визначення поняття «оборона країни». Від достовірного, науково обгрунтованого тлумачення того чи іншого юридичного терміну буде залежати і правильність тлумачення тієї чи іншої статті закону. Я сам сформулював визначення цього поняття, яке, за згодою членів робочої групи, було записано до проекту закону. Зі змістом статті законопроекту погодилися і депутати Верховної Ради.

Для обговорення підготовлених робочою групою законопроектів про оборону України і про Збройні Сили України і проведення професійної експертизи голова Комісії Верховної Ради В. Дурдинець запросив військових фахівців у складі начальника кафедри тактики Академії ППО Сухопутних військ генерал-майора В. Васильєва, начальника кафедри тактики Воєнної інженерної радіотехнічної академії генерала-майора В. Гречанінова, начальника наукового відділу Академії ППО Сухопутних військ полковника В. Кохна, старшого офіцера оперативного управління штабу Київського військового округу полковника В. Герасименка, начальника мобілізаційного відділу штабу Восьмої окремої армії ППО підполковника Г. Костенка. Від імені робочої групи з розробки законопроектів я захищав проекти законів. Після внесення окремих редакційних правок, запропонованих В. Кохном, В. Герасименком, В. Васильєвим, проекти були одностайно схвалені експертами і подані до Комісії Верховної Ради з питань оборони і державної безпеки.

7 вересня 1991 року у Будинку письменників відбулась перша зустріч-знайомство керівництва СОУ з першим Міністром оборони України генерал-майором Костянтином Морозовим.

Це була цікава зустріч, але дуже коротка. К. Морозову було вручено примірник Концепції створення власних Збройних Сил України. Костянтин Петрович висловив свою вдячність керівництву СОУ за ту роботу, яку воно проводить щодо створення українських Збройних Сил.

З іншого боку, викликало сумнів його висловлювання про те, що усі призначення на керівні посади Міністерства оборони України здійснюватимуться з урахуванням диплома про закінчення академії Генерального штабу ЗС СРСР і проходження служби на посаді не нижче командувача армією.

Така заява К. Морозова відсікала керівництво СОУ від участі у будівництві Збройних Сил, а така позиція — це стратегічна кадрова помилка, яка далася Збройним Силам взнаки. Проте Спілка офіцерів України виконала свій громадський обов’язок і озброїла першого Міністра оборони України програмним документом, який дозволив уникнути інших помилок і у короткі терміни створити в Україні і Міністерство оборони, і власні Збройні Сили.

6 грудня 1991 року Україна святкує як день своїх Збройних Сил. Закони, розроблені активістами СОУ, дозволили перейти до безпосереднього цивілізованого утворення Збройних Сил України, оскільки давали для цього правову основу. 22 грудня 1991 року вийшов наказ Міністра оборони України № 2 про зарахування до складу Міністерства оборони України першої групи офіцерів. У цьому списку я був призначений керівником групи консультантів Міністра оборони України і вже 18 січня 1992 року приводив до присяги на вірність українському народові велику кількість її вірних синів під час урочистого мітингу на майдані біля Святої Софії у Києві.

Військо України

Категорія: Історія українського війська | Додав: PORTAL_SOU (11.08.2010)
Переглядів: 880 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

"Спілка офіцерів України (СОУ) є всеукраїнською неприбутковою громадською організацією військово-патріотичного спрямування, яка об'єднує на добровільних засадах громадян України: військовослужбовців-офіцерів, прапорщиків і мічманів кадру, зарахованих до Збройних Сил України до запровадження військової служби за контрактом, ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, курсантів (слухачів) випускних курсів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, що здійснюють підготовку спеціалістів для військових формувань України, військової служби за контрактом, за призовом, запасу і у відставці Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, Міністерства з надзвичайних ситуацій, військовослужбовців які проходять службу у резерві (надалі - Збройних Сил України), а також громадян офіцерів (старшин) - ветеранів військових формувань, які брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України..."





ОФІС ВГО СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ

переглянути збільшену мапу
Логін:
Пароль:



НОВИНИ  © ВГО СОУ






Пошук

Календар


Наші друзі та партнери

Пам’ятай про Крути [Vox.com.ua] Портал українця
Пиши українськоюЕвропейський конгрес українців
Українці УгорщиниСпілка українців у Португалії інтернетвидання -Українці у Португалії-
Український радіопортал - Украинский радиопортал
 ПРОСВІТА - КРИВИЙ РІГ
Воєнна історіяЧасопис Промінь Просвіти
zampolit
Українське життя в Севастополі
Український козацький портал

Сайти осередків СОУ

Кнопка ВОО СОУ




Кнопка КРоСОУ

Тернопільська СОУ

  • При використанні інформації посилання на  www.portsou.at.ua  бов’язкове.
  • Зміст матеріалів на сторінках сайту не завжди відображає офіційну позицію Всеукраїнської громадської організації СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ і адміністрації сайту.
  • Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає сервіс "Ucoz".
  • Відповідальність за точність наведених фактів, цифр, та імен несуть автори матеріалів.
                                                         
Locations of visitors to this page

© Портал українських офіцерів
(Спілки офіцерів України)
2024

E-mail редакції: rigsou@ukr.net




Використовуються технології uCoz