Офіційні сайти відомств




Статті

Головна » Статті » Історичні статті » Українська історія

Відновлення Української Держави не потребувало погодження з окупантом. АКТ 30 ЧЕРВНЯ 1941р.
Для розуміння логіки відновлення Української Держави 30 ЧЕРВНЯ 1941р, важливим є перебіг подій на західноукраїнських землях та діяльність в цих умовах українского визвольного руху в 1939-1941р.р.
У переддень Другої світової війни (1938 – 1939) відбулась епопея Карпатської України. Спроба українців відновити національну державність на Закарпатті не викликала жодного співчуття на Заході. За підтримки Берліна, Закарпаття відійшло мадярським хортистам.
10 березня 1939 р. у доповіді на ХVIIІ партз’їзді Сталін виділив проблему Карпатської України. Він піддав гострій критиці розголос навколо "націоналістів” Закарпаття, висміявши ідею приєднання УРСР до Карпатської України. Найбільше зацікавлення в усьому світі викликало те, що Сталін розгнівався не на Берлін, а на демократичні країни Заходу.
На початку 1939 р. дипломати СРСР і Німеччини розпочали взаємне зондування ґрунту в питанні відновлення стосунків між тоталітарними державами. Отож виступ Сталіна сприйняли в Німеччині як сигнал до порозуміння. Але цьому перешкоджала Карпатська Україна. 15 березня за згодою Берліна Угорщина почала окуповувати край. Після кількаденних боїв цей бастіон української державності був ліквідований. Власне це і стало початком Другої світової війни для українців. Гітлер зняв камінь на шляху порозуміння зі Сталіним і зробив Угорщину союзником.
Напевно, буде перебільшенням вважати, що ціною поневолення Карпатської України "був куплений сталінсько-гітлерівський союз, що довів до вибуху Другої світової війни.” Але була знята важлива перепона на шляху до такого зближення.
Епопея Карпатської України була лише прологом до Другої світової війни. У ніч на 1 вересня 1939 року розпочалася німецько-польська війна. За лічені тижні гітлерівська армія розгромила Військо Польське і просунулася у напрямку західноукраїнських земель.
Організація Українських Націоналістів готувалася до війни між Німеччиною і Польщею і зайняла в ній антипольську позицію. Адже Польща в 20 – 30 –х роках проводила політику спрямовану проти українців Галичини. Міжвоєнна Польща перейнялася амбіціями створити велику державу і нехтувала зобов'язанням перед Лігою Націй дати Галичині автономію та провести референдум. Замість перевірити, чи галичани бажають відлучитися від Польщі, чи залишитися при ній, Польща запровадила політику полонізації, щоб зробити зі захоплених західноукраїнських земель «Східну Малопольщу». Галичина була піддана національній дискримінації і репресіям, колонізації польськими ветеранами і врешті — терористичній пацифікації.
«Тодішній повоєнний світ, породжений Версальською системою, присудив західне українство до повільної національної смерті в межах Польщі й Румунії і намагався не бачити як сталінізм вбиває українство голодом і розстрілами».
Зі згарищ Першої світової війни виросла нова Німеччина, з демократичним устроєм, а разом з тим — з ображеною національною гордістю. Економічний колапс держави, безробіття, величезні суми репарацій, які вимушена була платити Німеччина переможцям — це були сприятливі обставини для пізнішого гітлерівського перевороту та будування могутньої нацистської держави.
Німці вважали себе найбільш ображеною нацією в Європі після Першої Світової війни. Тому німецькі політичні чинники всіляко підживлювали почуття національних меншин які зазнавали гніту.
Після завоювання Польщі та перетворення Мадярщини і Румунії у сателітів, гітлерівська імперія встановила спільний кордон зі сталінською імперією. Ці два агресивні режими, натхнені ворожими ідеологіями, що практикували однакове нехтування людським життям, не могли один одного довго толерувати, їхні імперіалістичні амбіції мусили неминуче зіткнутися.
У свою чергу німці використали національну проблему Польщі у своїх інтересах з метою ослаблення польської держави. Українцям імпонувало те, що з німецького боку були обіцянки українським націоналістам в разі перемоги над Польщею відновити ЗУНР, про що пише у своєму "Воєнному щоденнику” фельдмаршал Ф.Гальдер.
У цій книзі – одного із головних організаторів і провідників політики Німеччини, фіксуються події з 14 серпня 1939 року по 30 червня 1940 року, зокрема війна з Польщею. Ось про що свідчать записи, зроблені ним 7 вересня 1939 року: "Поляки пропонують нам почати перемовини. Ми до них готові за наступних умов: розрив Польщі з Англією і Францією; залишок Польщі буде збережено; райони від Нарева з Варшавою – Польщі; промисловий район – нам; Краків – Польщі; північна окраїна Бескидів – нам; області (Західної) України – самостійні ”.
Наступна теза, що стосується України, занотована Гальдером 10 вересня 1939 року. У ній йдеться про отримання звернення до Західної України. У цьому зверненні йшлося про плани Німеччини щодо створення на території Західної України незалежної держави.
Вільсонівські принципи самовизначення народів широко використовувалися гітлерівцями в пропаганді з метою залучення на свій бік союзників.
Звідси беруть початок українсько-німецькі контакти. Але відновлення ЗУНР в угоду СРСР не відбулося. Сподівання українських націоналістів не справдилися.
У серпні 1939 року між Москвою і Берліном було укладено договір, який увійшов в історію як пакт Молотова – Ріббентропа. До нього додавався таємний протокол про розподіл Східної Європи між Москвою і Берліном. Гітлер здійснив разом зі Сталіним черговий поділ Польщі.
Пакт Молотова - Ріббентропа й секретний протокол про поділ сфер впливу були підписані у Москві 23 серпня 1939 р. Союз із Гітлером дав змогу Червоній Армії зайняти Західну Україну і Західну Білорусію. Як відомо, Східна Галичина з її столицею Львовом, будучи визнаним "українським П’ємонтом”, завдавала чималі клопоти Москві.
Сталінський режим прагнув анексувати нові території, поширити радянсько-більшовицький лад на нові землі, зміцнити своє геополітичне становище на західних кордонах. Крім того, не останнім завданням було й придушення "буржуазного націоналізму” у регіоні. Але ні "вождю народів” ні його наступникам від Хрущова до Горбачова цього не вдалося здійснити. Фактично пакт Молотова – Ріббентропа став не засобом врегулювання відносин з Німеччиною, про що було задекларовано у тексті, а змовою Сталіна з Гітлером стосовно поділу Європи з перспективою війни Німеччини з демократичними країнами Заходу Секретний протокол щодо поділу Європи між гітлерівською і сталінською імперіями довгий час був державною таємницею, оскільки власне московський злочинний зговір 23 серпня 1939 р. й започаткував Другу світову війну, кинувши народи 72 країн у криваву бойню.
Першого вересня 1939 року, на світанку, німецькі війська вторглися в Польщу. Напередодні загін есесівців перевдягнених в польську військову форму, інсценував штурм німецької прикордонної радіостанції, звідки вони зачитали заяву про напад на Німеччину. Так почалася сама кровопролитна в історії людства війна, яка забрала за різними даними від 55 до 70 мільйонів життів.
Червона армія вступила у війну з Польщею 17 вересня 1939 року. З’єднання і частини Червоної армії перейшли кордон з Польщею і вступили на територію Західної Білорусі та Західної України.Сталін не переймався інтересами українців. Його цікавило лише розширення кордонів радянської імперії на захід. При цьому він страшенно боявся прояву будь-якої української державності. До речі, в 1939 році Москва несподівано для Берліна почала віддаляти свій вступ у війну проти Польщі. Сталін хотів, щоб Гітлер був представлений перед усім світом єдиним агресором. Очевидно Сталін відтягнув початок вторгнення задля громадської думки і дистанціювання від дій Гітлера. Але фюрер через Ріббентропа почав тиснути на Москву, вимагаючи від радянських військ негайного початку бойових дій.
Радянський Союз, по суті, став союзником та пособником Гітлера на початковому етапі Другої світової війни.Договір Сталіна-Гітлера, це ще одне свідчення того, що сталінський режим нічим не кращий гітлерівської диктатури. Саме це і визнала в своїй резолюції 3-го липня 2009 року Парламентська асамблея ОБСЄ , прирівнявши діяльність Сталіна до злочинів нацизму.
За тиждень радянські війська просунулись вглиб сусідньої країни на 300 кілометрів. Таким чином Сталін виконував домовленості пакту про ненапад, підписаного 23 серпня 1939 року міністрами закордонних справ СРСР та Німеччини.
Неможливо обійти увагою факту, що Червону армію із зайняттям Львова першими привітали … німці, про що Сталіна, Молотова і Ворошилова керівники Українського фронту Тимошенко і Хрущов повідомили телеграмою. Вони доповіли про те, що операція по оволодінню Львовом завершилась успішно, а об’єкти міста взято під охорону. Було полонено 15 тис. солдат, 1200 офіцерів і двох генералів. Відзначалося – що «німецькі війська надіслали на адресу радянських військ вітання, у якому вихваляють доблесть і хоробрість радянських військ». Це вітання висловила місія від командування 18-го армійського корпусу, яка ввечері 22 вересня прибула до Львова. У ньому зазначалося: «Німецька армія вітає РККА з успіхом. Ми, солдати, бажаємо увійти з солдатами РККА у добрі солдатські відносини. Російський солдат користується у нас завжди глибокою пошаною. Так повинно залишатися й на майбутнє».
Червона Москва і коричневий Берлін ставали союзниками. Оркестри у столиці Радянського Союзу терміново вивчали нацистський гімн, який виконували з «Інтернаціоналом». Російською мовою переклали книги Бісмарка, у Большому театрі інсценізували оперу Р. Вагнера.
В свою чергу в Німеччині було суворо заборонено висувати будь-які ідеї утворення «Великої України» з німецькою допомогою.
22 вересня 1939 року Брест був окупований двома арміями. І раз вже німецькі та радянські армії зустрілись як союзники, які спільно провели успішну бойову операцію, то це було традиційно відзначене парадами. 23 вересня в 16.00 в Бресті було проведено парад, який приймали два командири Хайнц Гудеріан та випускник академії імені Фрунзе командир 29-ї окремої танкової бригади Семен Кривошеїн. Також пройшли паради в Гродно, Пінську, Перемишлі та в інших містах з братанням німецьких та радянських солдат, але вони були менші за масштабами. У Гродно парад приймав командувач 4-ї армії Василь Чуйков (майбутній Маршал Радянського Союзу, з 1936 року командував механізованою бригадою, стрілецьким корпусом, Бобруйською армійською групою. Під час операції радянських військ в Західній Білорусії очолював 4-ту армію). Німеччина називала їх "Парадами переможців”, а СРСР "Парадами дружби”. Цими парадами всьому світу було продемонстровано, що появився могутній союз двох держав, які можуть поступити з Європою та світом так як із Польщею, а саме: частину відрізати для Німеччини, а іншу для СРСР.
Після захоплення Польщі та спільних парадів військ Червоної армії і Вермахту в Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі та в інших містах, з братанням та обміном прапорами (обидва прапори були червоними, але на одному – свастика в білому колі, на другому – серп та молот) СРСР та Німеччина 29 вересня 1939 року уклали ще один договір про дружбу та кордон, підписавши нові секретні протоколи. Один з них передбачав спільні дії НКВС та гестапо в боротьбі з польським підпіллям.
В 1939–1941 рр. гестапо і НКВД часто виступали єдиним фронтом. Так, у січні 1940 р. було створено «Товариство дружби НКВС-СС». Весною цього ж року гестапівці та чекісти розпочали спільні операції проти польського підпілля у Кракові.
В радянський полон потрапили сотні тисяч польських військових, з них 22 тисячі офіцерів, котрих без суду та слідства розстріляли в 1940 році, зокрема під Катинню на Смоленщині. А це і українська трагедія. Адже серед цих офіцерів були і українці.
До 60-и ліття Сталіна в грудні 1939 року Гітлер надіслав в Кремль телеграму з Найкращими побажаннями щастя та надією на процвітання народів дружнього Радянського Союзу. У відповідь Сталін висловив впевненість, що дружба народів Німеччини та СРСР, скріплена кров’ю, повинна стати довгою та міцною.
Із приходом Червоної армії в Західну Україну, почалась радянизація краю. Впроваджувались такі самі порядки, які вже існували на підрадянській Україні з 1921 року. Відкривалися райкоми, обкоми партії та райвиконкоми і облвиконкоми. Сюди переїхали різні державні виконавчі органи, зокрема НКВС. Контроль над потенційно ворожим їй суспільством радянська влада здійснила через три послідовні депортації населення.
Вже у перші дні більшовицької окупації розпочалися масові арешти української інтелігенції, робітників та селян – "ворогів народу”. Загалом жертвами репресій, депортацій, ув'язнень і розстрілів став чи не кожний десятий житель Західної України. Радянська влада за 1939-1941 рр. репресувала більше людей, ніж нацисти на вдвічі меншій території. Багато українських патріотів рятувалося втечею на окуповану німцями територію Холмщини, Підляшшя, Грубешівщини. Зрозуміло, що в таких умовах населення західноукраїнських земель почало різко негативно ставитися до червоних "визволителів”.
Після вступу в Західну Україну, радянською владою негайно були розпущені всі політичні партії. Легальну діяльність українських політичних партій було заборонено.
Організація Українських Націоналістів була єдиною українською самостійницькою організацією, яка мала підпільну мережу в Західній і Східній Україні. Саме це і надало їй можливість зберегтися. Організація Українських Націоналістів ставила своєю головною метою боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу.
У ХХ ст. уряди Польщі, Угорщини, Радянського Союзу, Румунії застосували репресивні, силові методи у розв’язанні українського питання, змушуючи ОУН вдаватися до адекватних заходів проти асиміляції, денаціоналізації, розпорошення українського народу його прав на власну, посеред цих народів, Українську державу.
ОУН готувалася до різних форм боротьби, в тому числі й збройних, її члени роззброювали польських жовнірів і ховали вилучені гвинтівки та кулемети, закопуючи їх у лісах.
Воєнні поразки Польщі сприяли зростанню активності антипольських сил серед населення Галичини, насамперед ОУН. Десь від 10 вересня до батьківських земель дісталися групи озброєних українських вояків із розгромлених частин польської армії або дезертирів. Організовані здебільшого оунівськими провідниками загони нападали на військові частини та поліцейські постерунки (відділи), роззброювали їх, часом наважувалися на серйозні акції. У період 12-16 вересня антипольські збройні виступи відбулися у Дрогобичі, Стрию, Бориславі, Калуші, Трускавці, Долині, Підгір’ях, та інших місцях. При чому у Стрию діяв загін у кількості 600-700 озброєних вояків, а в районі Миколаєва-Щирця – 500-600 осіб.
Для оунівців зміна влади означала лише етап в боротьбі за незалежну Україну.За десятиліття діяльності перед Другою світовою війною ОУН змогла прихилити до себе значну частину західноукраїнської громадськості, зокрема молоді. Не було жодного міста, села, навіть хутора, де не працювала б – часто у смертельно небезпечних обставинах – члени та симпатики організації.
ОУН проти Радянських військ не виступала свідомо, хоча такі військові відділи мала. Вони тільки роззброювали польську поліцію, польські відділи і масово складували (накопичували) зброю.
Зневага до звичаїв та традицій західних українців, спроба насильницької та швидкої радянізації, згодом радянська влада розпочала і масові арешти та депортації. Проти членів ОУН, використовуючи справи, заведені польською владою, велися судові процеси.
Сталінська каральна машина завдала націоналістичному підпіллю відчутного удару, але знищити його не вдалося. Єдине чого дійсно домоглася радянська влада – це посилення антирадянських настроїв у західних українців. Навіть у тої невеликої групки, які симпатизували Радянській владі, ілюзії швидко розвіялися.Восени 1939 року оунівці чисельно пішли в міліцію і використовуючи своє становище накопичували зброю. Так само використовували вони і своє перебування у владі.
З початку 1941 року розпочалась нова хвиля арештів представників ОУН, переважно молоді. У перші дні війни 1941р. перед приходом німців, у в'язницях Львова, Чорткова, Станіслава, Коломиї, Надвірної без суду були розстріляні 35 тисяч політв¢язнів-українців, з них 5 тисяч у Львові. Подібне відбувалося у багатьох іншим містах та селах. Розстріли у тюрмах Львова розпочали у перший день війни – 22 червня 1941 р. Убивали спершу з пiстолетів, автоматів, рушниць, потiм – з кулеметiв, а вже перед самою втечею знищували "групами" – гранатами. Щоби заглушити розстрiли та передсмертні крики жертв, екзекуцiї вчиняли пiд гуркіт автомобiльних і тракторних двигунiв. Масові убивства політичних в'язнів кати НКВД здійснили також у Стрию, Дрогобичі, Самборі, Золочеві, Добромилі, Комарному та інших місцях.У червневі дні 1941 року шахта Саліна в Добромилі Старосамбірського району була повністю заповнена людськими тілами. За різними даними, від 3,5 до 5 тисяч мучеників поглинула соляна шахта. У тюрмi № 3 у м. Золочевi було знайдено тiла 649 осiб. 432 в'язнi поховали в одній ямi, обливши бензином. В iншiй ямi знайшли 217 тiл – обличчя багатьох облили карболовим квасом, через що їх не можливо було впізнати. У Бродівському районі Львівської області червоноармійці розстріляли новобранців, мобілізованих до Червоної армії, аби вони не потрапили в полон до нацистів.
У радянських засобах масової інформації неодноразово ставилося питання про "злочинні дії ОУН після возз'єднання”. Тут, власне, йшла підміна понять, бо злочинними слід визнати дії органів радянської влади в той період на західноукраїнських землях. Вакханалія садизму, що творилася в тюрмах і слідчих відділах Народного Комісаріату Внутрішніх Справ, не просто остаточно відштовхнула населення Західної України від "визволителів”, а привела багатьох людей, раніше прихильних до радянської влади, до стану непримиренної ворожнечі з нею. У колективній свідомості суспільства залишився глибокий рубець, який не заростає з часом. Свідчення тому – жертви Дем'янового Лазу на Івано-Франківщині, перепоховання жертв НКВС у Дрогобичі чи розкопки в львівській Замарстинівській тюрмі у 1991 року, тюрма на Лонцького, Вінниця.
Саме німці,у сприрйнятті населення цього регіону на той час, були реальною силою, спрямованою проти головного ворога українських самостійницьких змагань, – інших просто не було.
Більшість українських політичних організацій національного спрямування надії на майбутнє пов’язували з приходом німців, навіть незважаючи на події 1939 року, коли Гітлер фактично санкціонував анексію Угорщиною Закарпатської України, було сподівання, що Фюрер сприятиме створенню української держави.
Стосунки між українським визвольним рухом і німецькими політичними силами з довоєнного часу і до 40-х років пройшли певну еволюцію. Український рух мусив опертися хоч якимось чином на Німеччину ще до початку Другої світової війни, оскільки це була єдина з великих держав Європи, яка так чи інакше могла стати потенційним союзником цього руху в боротьбі за незалежність проти найбільших окупантів України-Польщі й СРСР.
Українські націоналісти вважали СРСР державою окупантом. Окупація території УНР більшовицькою Росією і Польщею не означала остаточної ліквідації боротьби українського народу за суверенітет і свою національну державу. Доказом цього є те, що в екзилі (на еміграції ) існував і активно діяв Державний центр УНР.
Ставлення Москви й Берліна до України збігалося в тому, що вони дивилися на неї зі своїх імперських позицій, в яких не було місця для існування вільного українського народу з національною свідомістю, тим більше — незалежної української держави.
Радянський Союз протягом двох років – з серпня 1939 по 22 червня 1941 років – був стратегічним союзником Німеччини, акуратно та в величезній кількості поставляючи нацистам нафту, зерно, мідь, ліс та іншу необхідну німецькій воєнній промисловості сировину. Відомо про створення в Мурманській області на Кольському півострові Бази "Норд” для німецьких Крігсмаріне (офіційна назва німецьких воєнно-морських сил часів Третього рейху).Тут обслуговувались німецькі підводні човни під час воєнної кампанії Німеччини проти Норвегії. Тут же базувались німецькі кораблі, які топили британські конвої в Північній Атлантиці. Більше того, радянські криголами проводили німецьких кораблі через Північний Льодовитий та Тихий океан. За таку братську допомогу командуючий Крігсмаріне гросс-адмірал Еріх Редер особисто висловив подяку командуванню Воєнно-морського флоту СРСР .
Стосунки СРСР та Німеччини почали псуватися, коли Москва захотіла отримати бази в Болгарії, в протоках Босфор та Дарданелли. До того ж, Сталін в 1940 році почав вимагати у Румунії Бессарабію та Північну Буковину, і Бухаресту довелось віддати їх. Але про ці території СРСР з Німеччиною не домовлялись. Тому Берлін, намагаючись позбавитись від конкурента в Європі пропонував Радянському Союзу направити свою експансію в бік Середнього Сходу – на Іран, Пакистан та Афганістан. Але у Сталіна були власні плани стосовно Європи в цілому та Німеччини зокрема. І в Берліні це відчули. Територіальні апетити Москви росли з кожним днем, і вони, на думку Гітлера, загрожували інтересам рейху. Саме в такий момент було віддано наказ про підготовку плану "Барбароса” (про напад на СРСР) .
Швидка окупація Гітлером Бельгії, Нідерландів, Норвегії, Франції була б неможливою без колосальної допомоги Радянського Союзу. Німецька армія відчувала великі труднощі в першу чергу з пальним. Румунської нафти Німеччині не вистачало, а СРСР надовго забезпечив потреби вермахту в бензині. Економічне співробітництво Радянського Союзу з нацистською Німеччиною в 1939-1941 роках обраховувалось сотнями мільйонів рейхсмарок. Москва в великих кількостях продавала Берліну фактично весь асортимент своєї сировинної продукції і нерідко за демпінговими цінами. Крім того, спеціально для Німеччини СРСР закупив в Південно-Східній Азії каучук. Для "друга Адольфа” були навіть знижені тарифи на перевезення радянськими залізничними магістралями товарів з Азії (олово, боксити, текстиль, бавовна, вольфрам, соя, жири, сухе молоко та інше). В зв’язку з цим можна сміливо стверджувати, що Сталін надав неоцінну допомогу вермахту, котрий 22 червня 1941 року обрушив всю свою міць на СРСР.
Зауважимо, що навіть і сьогодні більшість істориків вважає, що від торгової угоди виграла лише Німеччина. Це дійсно так, якщо брати до уваги тільки фінансові показники. До 22 червня 1941 р. здійснено радянських поставок на суму 640 млн. марок, а німецьких на 409. Але якщо СРСР вивозив переважно сировину (третина припадала на ліс), то основу поставок Німеччини становили устаткування і нові технології (на 167 млн. м. отримано верстатів – автоматів і напівавтоматів). Німці поставили на 45 млн. марок зразків нової зброї і військової техніки. Серед них – відомі у Другій світовій війні літаки «Хейнкель», «Мессершміт – 110», «Юнкерс – 88», «Фокке-Вульф», а також середній танк Т – ІІІ, гармати і навіть крейсер «Лютцов». З усього скористалися деякі радянські конструктори. Зокрема, В.Петляков скопіював знаменитого пікіруючого бомбардувальника Пе – 2 з «Месершміта – 110». Невипадково у війну радянські зенітники сприймали його за ворога. Радянському Союзу ж за економічними договорами з Німеччиною вдалось купити деяке технічне обладнання: високоякісні верстати, різноманітні механізми, нові артилерійські установки, налагодити серійний випуск котрих (як вважали в Берліні) СРСР до початку війни не міг. Крім того, Союз отримав декілька нових літаків, але без технологічних ліній для їхньої збірки. При цьому плануючи напад на СРСР, Німеччина не виконала поставки в Радянський Союз товарів на суму більше ніж 200 мільйонів рейхсмарок. В той час як радянські ешелони з сировиною чесно йшли в Німеччину навіть … 22 червня 1941 року.
Не дивно, що 22 червня 1941 року Молотов, приймаючи німецького посла Шуленбурга, котрий вручив йому ноту про оголошення війни, розгублено сказав: "Ми на це не заслуговуємо” .
Отже, Радянський Союз прагнув співробітництва з Третім рейхом. І почав він воювати з Третім рейхом не з власної волі, внаслідок неспровокованого нападу.
Тоді і проявилося справжнє ставлення народу до Комуністичної влади. Відмова йти до лав Червоної Армії, втеча з військкоматів. Відомо, що у Сталіна було 162 концтабори, а у Гітлера, який скопіював структуру радянських політізоляторів, їх було 28.

ОУН, після загибелі в 1938 році Є. Коновальця, В 1940 р. розділилася на два табори – С. Бандери та А.Мельника. Хоча вони і мали тактичні розбіжності, але головна мета – незалежність України була спільною. Цей розкол серйозно ослабив сили українського визвольного руху напередодні війни Німеччини з СРСР. Але як виявилося тільки ця організація в умовах Другої світової війни не лише мала силу і здатність вести цілеспрямовану боротьбу на захист українства, а й мала чітку програму здобуття власної держави.
Український рух, зокрема націоналістичні структури в еміграції і в Україні, намагались використати Вермахт (сухопутні війська збройних сил Німеччини – ОКВ) і Абвер (армійська розвідка, очолювана В. Канарісом ). Вермахт погодився підготувати близько 700 чоловік.
Чим керувались керівники українського руху, плануючи таке військове співробітництво? Зрозуміло-прагматичними міркуваннями: адже після розгрому Польщі наступним кроком Німеччини у війні на Сході – раніше чи пізніше – стала б війна з СРСР. Для боротьби за українську державність були потрібні українські збройні сили. Готувати їх у Європі можна було лише на теренах, окупованих Німеччиною. Створення збройних формувань давало змогу хоч частково вести свою політичну роботу, зокрема – готувати своїх людей до перекидання з еміграції в Україну з початком війни.
Було сформовано спецбатальйони "Нахтігаль” і "Роланд” (які в історичній літературі отримали назву ДУН.- дружини українських націоналістів). Організація легіону "Нахтігаль” почалася взимку 1940–1941 років. До нього вступали й українці – колишні військовослужбовці польської армії, котрі потрапили до німецького полону. Заступником командира легіону став Р. Шухевич, а через деякий час він очолив цю частину. Крім "Нахтігалю” формувався і легіон "Роланд” котрим командував Рико Ярий. Обидві частини входили до складу німецької армії й носили форму вермахту, а національну приналежність їх особового складу підкреслювали синьо-жовті смужки на раменах. Ці створені два курені мали загальну чисельність до 650 вояків

Керівництво абверу – німецької розвідки – дозволило створити українські підрозділи в складі вермахту, сподіваючись, що вони виконуватимуть розвідувальні та контррозвідувальні завдання. Інакші плани мало керівництво ОУН: вишколені в німецькому війську старшини мали утворити ядро української армії.
Непорозуміння щодо мети створення "Нахтігалю" вилилися в конфлікт між німецьким і українським командуванням уже на початку існування батальйону. Його вояки відмовилися від присяги на вірність Гітлеру й Німеччині.І в текст таки були внесені зміни: вояки присягнули на вірність українському народові.

Незважаючи на договори з Радянським Союзом, тісну співпрацю з ним у багатьох галузях, гітлерівці давали можливість діяти на окупованій Німеччиною території обидвом ОУН. Німці розуміли, що в політичній грі карта націоналістичних мереж може виявитися вагомою. Третім українським політичним чинником, діяльність якого на своїй території толерували гітлерівці, був еміграційний уряд УНР і керівник його збройних формувань отаман Т.Бульба – Боровець. Очевидно, що війна з Радянським Союзом була запрограмована ще в гітлерівській ”Майн Кампф”. Розділивши Польщу, незважаючи на договори, гітлерівці почали готуватися до війни з союзником. Тому доходило до ситуацій, на перший погляд, несумісних: на курорті в м. Закопаному (Польща) діяла школа обміну досвідом чільних працівників гестапо і НКВС, а поруч, у Кракові, містився центр організації, що єдина здійснювала опір сталінському режимові в 1939–1941 рр. у Західній Україні.
Тут треба зазначити, що одна з ухвал 2-го Великого Збору ОУН у квітні 1941 року стверджувала: Організація Українських Націоналістів "продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу без огляду на всі територіально-політичні зміни, які зайшли б на терені Східної Європи”. А вже в травні ОУН-Б вирішила, що на випадок війни Німеччини проти СРСР на звільнених від радянської влади частинах української землі ОУН відразу ж проголошує побудову Української Держави, встановлює владу, яка має зорганізувати державне життя в усіх ділянках та керувати ним.
Для здійснення цієї мети, виходячи з наведених концептуальних засад, організація таємно підготувала на Заході кілька тисяч своїх членів, які мали після зіткнення Гітлера і Сталіна негайно перебратися на українську територію і розпочати реалізацію цих ідей. Причому все планували здійснювати без огляду на політику і плани німців і без їхньої згоди.
Відразу ж з початком німецько-радянської війни із західних окраїн України вирушили на схід Похідні Групи ОУН, в тому числі спеціальна група у складі 100 людей з дорученням проголосити українську державу. Ця група під керівництвом Ярослава Стецька включала Ярослава Старуха, знавців права та адміністрації Дмитра Яцева і Лева Ребета, Івана Равлика, Василя Кука, Василя Охримовича. Перейшовши кордон, група прибула до Львова 30 червня. Метою націоналістів було створення на окупованій Німеччиною території України національної держави.
Вибух німецько-радянської війни українці сприйняли зі страхом, але також і з надією на зміни. В Галичині та Волині українці вітали німецькі війська як визволителів від більшовицької тиранії, так само, як пару років перед тим приймали в себе радянські війська. Надію на німців покладало також багато українців, які пережили двадцятилітню більшовицьку неволю у центральних та східних землях України. Тому на початку війни не один український червоноармієць волів піти в німецький полон, ніж служити режимові, який Голодомором та терором винищив мільйони українського люду. Цьому сприяли ще й такі обставини, що в той час німці звільняли малі групи українських полонених і відсилали додому. Прихильно до німецьких завойовників ставилося багато людей центральної і східної України.
На початку війни спротив німецькому військові в Україні був малий, не лише з боку цивільного населення, а й з боку українських вояків Червоної армії. Радянські документи засвідчують поширену ворожість населення і частини військовиків в Україні до більшовицької влади, численне здавання в полон і дезертирство. Опір німцям став міцніти, коли нацисти стали знущатися над військовополоненими та цивільним населенням. Українці переконалися в хижацьких намірах Третього Рейху, особливо після того, як за регулярними військами прийшла нацистська адміністрація.
Перевіркою німецької політичної позиції щодо України стало 30 червня 1941 року. Саме тоді у Львові було проголошено відновлення Української Держави, сформовано уряд, який очолив Ярослав Стецько.
Практичним же доказом того, наскільки ОУН Бандери правильно відчула геополітичну ситуацію на Сході Європи, наскільки доречним в цьому розумінні був Акт 30 червня, є події, що відбувалися в Литві. 23 червня 1941 року литовська підпільна організація – ЛАФ (Фронт литовських активістів) проголосила відновлення Литовської республіки, створила тимчасовий литовський уряд на чолі з провідником ЛАФ полковником Казисом Шкірпою. Події в Литві складались разюче подібно до подій в Україні, що знову ж таки говорить про правильність геополітичних міркувань оунівців. В обох країнах відбулося проголошення відновлення державності, причому, в обох цих країнах ініціаторами проголошення були підпільні організації націоналістичного характеру. В обох країнах тимчасові уряди були репресовані німцями, а репресії охопили головним чином провідні кадри підпільних організацій. В обох випадках німці намагалися вплинути на організації, щоб вони відкликали проголошення державності й розпустили уряди. В обох країнах постала протинімецька боротьба, було створено партизанські армії.
Поборникам української державності чомусь хотілося вірити, що, може, німці визнають українську державу так, як визнали недавно відновлені словацьку і хорватську держави. Слід зазначити, що ні Хорватія , ні Словаччина не мали такого великого геополітичного значення як Україна
Гітлер почав війну на Сході, не проголошуючи жодної політичної програми. Його прокламація від 22 червня 1941 року згадувала лише про визволення від більшовиків, про свободу релігії, про свободу праці й інші речі, що його ні до чого не зобов’язували.
На нараді вищих керівників Рейху ,20 червня 1941 року, Розенберг запропонував поділити європейську частину Радянського Союзу на чотири рейхкомісаріати: протекторат Балтенланд ( Прибалтику ), національну державу Україна, федеративну державу Кавказ і позбавлену національних окраїн Московію. Україна повинна була зайняти територію в 1,1 млн. кв. км з населенням в 60 млн. осіб. Але після перших великих успіхів у війні, Гітлер розпочав здійснення своїх планів щодо створення Великонімеччини ( приєднання до Німеччини всіх територій між її східним кордоном і узбережжям Чорного моря ). Така Великонімеччина уже накривала собою усю Україну. Гітлер вважав, що Вільгельм II у 1918 році помилився, коли після ліквідації УНР погодився утворити на окупованій території гетьманат Скоропадського. 16 липня 1941 року в штаб-квартирі фюрера відбулася нарада керівників Третього рейху, які мали відношення до війни з Радянським Союзом. Серед інших був запрошений рейхсляйтер А.Розенберг, призначений наступного дня на посаду міністра у справах окупованих територій на Сході. На нараді Гітлер заявив, що територіями рейху повинні стати Балтенланд, Генеральне губернаторство, "староавстрійська" Галичина, а також Крим разом із тилом (тобто територією на північ від Криму). Гітлерівське керівництво, бачило Україну лише як територію тотальної німецької колонізації. На цій же нараді Гітлер заявив, що на захід від Уралу не повинно бути жодної іноземної армії , не можна дозволяти, щоб хтось інший, окрім німців, носив зброю
29 червня 1941-¬го "Нахтігаль" перший увійшов до Львова, на кілька годин випередивши німецькі частини.

 "Нахтіґаль" у передмісті Львова. Привал. Ранок 30 червня 1941 року. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/06/30/44396/

 Р. Шухевич 30 червня 1941 р. був затьмарений страшною звісткою про знайдення у в’язниці по вулиці Лонцького тіла його брата Юрія, закатованого НКВС. Він мужньо переніс цю трагедію і вже увечорі цього дня разом зі своїми вояками взяв участь в проголошенні від імені ОУН (Б) Акту відновлення Української Держави.

 "Нахтіґаль" на вулицях Львова. На чолі колони, можливо, Роман Шухевич. Фото з архіву ЦДВР http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/06/30/44396/



30 червня 1941 року. Львів'яни в очікуванні проголошення Акту відновлення державності. Впадають в око вивіски "Риба. Овочі. Фрукти" і "Хемпром". Фото: архів ЦДВР http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/06/30/44396/

Львівська радіостанція повідомила про нього. Німецьке командування потрактувало це як самовільність українських націоналістів
Коли Степана Бандеру, Ярослава Стецька й інших членів Державного правління заарештували, то Шухевич написав протест до німецького командування. Наголосив, що за таких умов українські курені не можуть залишатися в німецькому війську й вимагав звільнення керівників ОУН. Без наслідків.У серпні 1941¬-го "Нахтігаль" розформовували, а дещо пізніше і "Роланд ."

Велике міжнародне значення надає Актові 30 червня шведський журналіст Арвід Фредборг, що перебував у Берліні в роки Другої світової війни. Він вважає, що львівське проголошення української державності було головною причиною фіаско гітлерівської політики в Україні. Це фіаско мало значення для ходу війни на Сході. Вину за фіаско приписує Фредборг нацистські партії, яка прославила себе „разюче незграбною політикою в Україні ”.
Проголошуючи "Акт Відновлення Української Держави", ОУН не керувалася вузько партійними інтересами, оскільки лише декілька урядових постів було довірено членам ОУН, більшість портфелів було довірено людям які не були членами ОУН, які, були спеціалістами чи відомими українськими діячами.
Для утвердження невідворотності змін, що настали в Україні, з ініціативи ОУН (б) в обласних центрах Луцьку, Рівному, Тернополі було проведено свята української державності з маніфестаціями населення, зборами і навіть парадами українських військових частин.
Величезну державотворчу роботу виконали похідні групи революційної ОУН, що налічували близько 6 тис. високоідейних і добре вишколених людей. Вони йшли трьома великими з¢єднаннями: Північна, Середня, і Південна похідні групи, які розподілялися на менші групи, що направлялися у визначені їм райони та встановлювали там націоналістичну організацію і українську державну владу. Зазвичай, прибувши до більшої місцевості, такі групи організовували великі політичні збори, на які сходилися подекуди десятки тисяч людей з довколишніх місцевостей. Представники ОУН проголошували на таких велелюдних зборах Акт Відновлення Української Держави, після цього слідувало схвалення цього Акту. Таких масових громадських зборів відбулися сотні. Це був справді всенародний плебісцит. Все це для німців було несподіванкою.
Від проголошення Акта 30 червня 1941 року ОУН(Б) обрала тактику доконаних фактів. Свого часу така тактика допомогла Ю.Пілсудському від-новити Польську державу. Вона включала в себе також українські, білоруські та литовські етнічні землі. Але тактика доконаних фактів з нацистами не спрацювала.
Окупанти зорієнтувалися дуже швидко і відповіли масовими репресіями серед націоналістів. У Львові блокувалися всі заходи щодо створення структур української влади. Протягом кількох тижнів було заарештовано сотні націоналістів, десятки членів ОУН було розстріляно.
Існує унікальний німецький документ – протокол розмови керівника ОУН С. Бандери із заступником державного секретаря нацистської Німеччини Ернстом Кундтом від 3 липня 1941р. У відповідь на звинувачення в неузгодженості дій націоналістів із німецьким керівництвом Бандера бере на себе цілковиту відповідальність за Акт відновлення незалежності України від 30 червня року, мало того-додає:"Я хочу ще раз вияснити,що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті,ані на їхнє погодження,але тільки на мандат який я отримав від українського народу". Цією принциповою позицією Бандера, вдруге після 1936р., прирікав себе на смерть..
У зв’язку з державотворчим чином українців, 5 липня 1941 року Адольф Гітлер скликав у своїй головній квартирі позачергову нараду, в якій взяли участь: генерал Кейтель, Й. фон Рібентроп, Г. Гімлер і адмірал Канаріс. Після обміну думками Гітлер звернувся до Гімлера, шефа політичної поліції, з дорученням „зробити порядок із цією бандою”, маючи на увазі ОУН Бандери та її державотворчий чин. Того ж дня гестапо заарештувало в Кракові Степана Бандеру й вивезло його до Берліну. Гімлер вислав з Берліна свіжі контингенти своїх посіпак для розгрому українських націоналістів під назвою „СС-Айнзацгрупа”. 11 липня 1941 року прибула до Львова перша „СС-Айнзацгрупа”, яка арештувала голову Українського Державного Правління Ярослава Стецька. Німці вимагали розпустити УДП і відкликати Акт Відновлення Української Держави, але дістали рішучу відмову. Оскільки С.Бандера і Я.Стецько відмовилися відкликати проголошення Української Держави, їх вкинули до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони утримувались аж до вересня 1944 р. Німці ще сподівались використати ОУН і тому лідери організацій знищені не були. Після цього пішли арешти інших членів УДП і проводу ОУН. Члени УДП також категорично відмовилися відкликати державний акт 30 червня 1941 року. .
У процесах, повязаних з проголошенням Акту від 30 червня 1941 року значну роль відіграв геополітичний фактор. У прокламаціях, що готували підгрунтя Акту звучали заклики до створення Української самостійної, ні від кого не залежної соборної держави. Але поруч з цим, зокрема в опублікованому Маніфесті ОУН Степана Бандери під гаслом "Воля народам-воля людині!” ще у грудні 1940 року знаходимо: "Кличемо революціонерів усіх поневолених Москвою народів до спільної боротьби та співпраці з українськими революціонерами-націоналістами… Тільки через повний розвал московської імперії шляхом Української Національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську Державу та визволимо поневолені Москвою народи”. Тут проглядається те, наскільки тонко, можливо інтуїтивно, оунівці відчули і використали українське геополітичне підгрунтя. Адже українська визвольна боротьба, виходячи з цього, мала стати авангардом визвольного повстання всіх поневолених радянською Москвою народів. Звісно, що цим концепція ОУН щодо Східної Європи кардинально відрізнялася від німецької, яка бачила світ скрізь старі "колоніальні окуляри”. Більше того, такі постулати українських націоналістів значно випередили процес деколонізації світу, що розпочався щойно по війні. Це слід зрозуміти тим, хто ще замислюється над московським трактуванням діяльності українських націоналістів як прислужників німецької завойовницької політики.
Українських націоналістів не вдалося зв'язати з конкретними епізодами злочинної діяльності німецьких служб, що розглядалися на Нюрнбергському процесі. До вересня 1939 року демократичні держави Заходу бажали налагодити співробітництво з Німеччиною ( до 1939 року Третій рейх ще не здійснив тих злочинів, від яких здригається кожна цивілізована людина ). Радянський Союз теж співпрацював з Третім рейхом аж до червня 1941 року і почав воювати з ним не з власної волі. Ті , хто пробує підштовхнути українських націоналістів до провалля Нюрнберга, звинувачуючи їх у співробітництві з націонал-соціалістами, повинні пам'ятати, що договір про дружбу і кордон СРСР з Німеччиною, керівники Радянського Союзу уклали у вересні 1939 року.
Німці запланували цілковитий розгром революційної ОУН. 15-16 вересня 1941 р. органи окупаційної влади провели в усій Україні масові арешти націоналістів. Було затримано близько 2 тис. осіб, з яких кілька сотень в короткому часі розстріляли, повісили чи закатували на смерть. Одночасно всіх раніше арештованих провідних членів ОУН і УДП заслали до концентраційних таборів, головним чином до Заксенгаузена і Аушвіца.
Власне в цей час, як вважають деякі дослідники розпочала свою діяльність Українська Повстанська Армія.Під кінець вересня 1941 р. відбулася Перша Конференція ОУН, на якій стверджено, що окремі прояви української державності ще далі існували у місяці вересні, але німці остаточно показали свою расистську ворожнечу до української державності і тому відтепер ОУН трактуватиме їх на рівні з російськими імперіалістами як ворогів українського народу. ОУН приступає до поборювання цих нових імперських зайд згідно з постановами 2 Великого Збору. Після вересня, німецький колоніальний тиск на український народ збільшувався з брутальною силою, й українські національно організовані сили вступили в новий період визвольної боротьби на два фронти – проти російських імперіалістів і проти німецьких .
Варто зазначити, що Акт 30 червня не був лише лакмусовим папірцем виявлення реальної позиції гітлерівського керівництва. Він був лише вершиною айсбергу, хоч доволі значимою, цілісного зрушення ОУН на створення Української Держави. Адже насамперед слід зазначити, з початком радянсько – німецької війни вибухнуло ціле антибільшовицьке повстання, що провадили націоналістичні повстанці під керівництвом крайового провідника ОУН Івана Климіва "Легенди”. Одразу після 22 червня 1941 р боївки ОУН (Б) підняли повстання у Галичині і на Волині, а на Буковині - боївки ОУН (М). А в Коломиї, де було створено понад півтисячний військовий оунівський відділ, прийнявши угорських наїзників за більшовиків, навіть звели бій проти них. Свої дії після проходження фронту, на Поліссі, активізували загони січовиків Т.Бульби-Боровця. Діючи енергійно без узгодження з німецькими чиновниками, українські націоналісти встановили свою владу в 187 (з 200) районах західних областей і в 26 районах Правобережної України. Вони створили обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславі і Луцьку. Роззброюючи невеликі червоноармійські підрозділи, що опинилися в оточенні, оунівці акумулювали значну кількість зброї, боєприпасів і спорядження.
У людській пам’яті були ще свіжі спомини про репресії, масові депортації та чітко закарбований геноцид українського народу 1932 – 1933 років.
Зокрема націоналісти добивалися повернення у відновлену Українську Державу всіх вивезених українців. Неможна оминути увагою Дружини Українських Націоналістів (ДУН), які були створені з українських націоналістів у рамках Вермахту для війни з Радянським Союзом. ДУН, не раз випереджуючи німецькі військові частини, зводили героїчні бої з більшовиками. Зокрема саме відділ ДУН під керівництвом Р. Шухевича першим увійшов до Львова 30 червня 1941 року.
Отже не в німецьких "обозах” приходила на українські землі оунівська військова сила, а тим більше українська державність.
Важливим моментом у процесі відновлення Української Держави була ідея соборності. Коли фронт почав швидким темпом посуватися на схід, то виникло питання, чи започаткувати процес відновлення української держави у Львові, чи приготовлятися до такого чину аж у Києві. Перемогла думка започаткувати цей процес у Львові з огляду на те, що згодом німці можуть не допустити до цього в Києві. Зрештою, німецька політична поліція зробила всі можливі заходи, щоб не допустити проголошення української держави саме в столиці України.
Загалом, створення української державності відбувалося з досить великим розмахом. З 24 областей УССР, що існували до червня 1941 року, обласне українське управління було встановлене на території 11 з них. Тобто майже половина соборної України була покрита нормально функціонуючою державною адміністрацією.
ОУН (б) одразу ж узялася за створення української армії. Начальним вождем її став І. Легенда (Климів). У своїй відозві до населення Легенда вказував, що до цієї армії має ввійти й український військовий легіон (очевидно, 2 батальйони, що перебували на німецькій службі). Тільки ця армія мала право на творення українських військових частин. Легенда зазначав, що головна роль у першій фазі боротьби з Москвою випала Німеччині. «Поки німці будуть бити Москву, ми маємо створити міцну українську армію, щоби потім спільними силами приступити до розподілу та перебудови світа». Німецька армія – союзна українській, але, – підкреслює відозва, – всілякі зазіхання на право української нації на свою землю «стрінуть рішучій наш збройний спротив». Там, де військових частин не було, охорону державних об’єктів мали вести відділи Української національної оборони (УНО). Тим же документом в Україні вводився загальний військовий стан і революційний трибунал, запроваджувалася збройна відповідальність за злочини проти держави, війська й ОУН (рядова і національна).
Велике значення мало таємне доручення Міністерства оборони творити військові школи. Такі таємні школи постали в Великих Мостах – старшинська школа під керівництвом Дмитра Грицая - Перебийноса, в Поморянах школа під керівництвом поручника Осипа Карачевського – Свободи. Дружини Українських націоналістів були також підпорядковані Українському Державному Правлінню. Коли виявилося, що німці ставляться вороже до Української Держави, то Провід ОУН встановив два таємні Крайові Військові Штаби (КВШ) – один у Львові, для Західних Земель, а другий у Рівному для Північно – Західних Земель. Рівненський КВШ сформував Стрілецький Резервовий Полк ім. Холодного Яру. У 1943 році весь цей полк перейшов у підпілля.
Поважну роботу виконало Міністерство Державної Безпеки під керівництвом Миколи Лебедя. По лінії цього міністерства за дорученням Проводу ОУН Іван Равлик впродовж кількох тижнів організував українську державну міліцію. У більшості ця міліція складалася з членів і симпатиків революційної ОУН. Загалом нараховувалось сотні станиць української міліції. Згодом на дев’яносто відсотків члени міліції перейшли до УПА. Також створилася таємна розвідувальна та контррозвідувальна мережа, що згодом розвинулася в Службу Безпеки ОУН.
З інших ділянок встановлення Української Держави доцільно згадати: Відновлення Українського Червоного Хреста, вироблення державної системи освіти, відновлення залізничної комунікації тощо.
У незалежній Україні Акт 30 червня 1941 року, ще немає належного визнання. Проте нашим обов’язком є знати всі орієнтири української історичної правди.
Що ж до реплік у тексті Акту 30 червня на кшталт "… Українська Держава буде тісно співдіяти з… Велико - Німеччиною ", на які люблять натякати певні протиукраїнські дослідники, то тут вагому відповідь дав сам Степан Бандера:” Дехто закидає, що під час Акту 30 червня 1941 р. були фрази і жести приязного супроти Німеччини тону… Ми обстоюємо завсіди незалежність української політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням (безуспішним!) із сторонніми силами… Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не могла прийняти неприхильно цього факту. Але тим ще не розв’язувалися питання взаємин між Україною і Німеччиною. Воно мусило залежати тільки від одного: як поставиться Німеччина до державної суверенності України, чи буде шанувати українську суверенність, українські інтереси…”
Насамкінець слід наголосити, що саме сподвижники Акту зазнали надзвичайно тяжких випробувань, однак не зреклись державницької ідеї.
Нацисти, що прийшли на зміну більшовикам, якщо чимось і відрізнялися від попередніх окупантів, то тільки не ставленням до українців. Кого не встигли знищити "совіти", домордовували гітлерівці. Криваві репресії заполонили західні терени. Гестапо вдень і вночі виловлювало членів Організації Українських Націоналістів. За кожного вбитого німецького солдата десяткували цілі села. Гестапівці послугувалися списками членів ОУН, які їм передали агенти НКВД та польської дефензиви. Тому винищували найсвідоміших українців. Гинув цвіт української нації. Так було завжди. Так було і в лиховісні часи нацистського засилля.
Це те саме, що робили совєти, "визволивши” Західну Україну, виарештовуючи, побіч націоналістів, також українців-комуністів, і що вони робили свого часу, зліквідувавши боротьбістів. Тут бралися на увагу вимоги завойовництва і поневолення, а не ідеології, совєти користувалися списками польської поліції, а німці – і польської і радянської разом.
Як засвідчують документи, гітлерівська Німеччина після окупації 1941 р. Західної України продовжила репресивно-депортаційні акції щодо місцевого населення, майже повністю наслідуючи більшовиків. Одночасно з вивезенням населення на примусові роботи до Німеччини окупанти обговорювали питання про тотальне очищення Галичини від українського етнічного елементу та його виселення до центральних і східних регіонів України.
У вересні 1941 pоку, перед взяттям Києва, гітлерівці провели арешти й розстріли найбільш завзятих бандерівців.
У вересні 1941 німці здобули Київ, їм здавалося, що українці, як союзники їм вже не потрібні. Всі обіцянки стосовно автономії було забуто. Україну навіть поділили на частини. Галичина, як колишня територія імперії Габсбургів увійшло до складу Краківського генерал-губернаторства, тобто стала частиною Рейху. Українське населення Галичини сприйняло це рішення як приєднання до Польщі. Більша частина України була об’єднана в Райхскомісаріат "Україна” із центром у Рівному. Його східні кордони повинні були поширюватись на схід разом із просуванням німців. До Рейхкомісаріату було приєднано частину земель, що належали раніше радянській Білорусі. Територія Рейхкомісаріату "Україна” була передана німецькій цивільній адміністрації.
До союзника Гітлера – Румунії були приєднанні південні та південно-західні частини України : Ізмаїльська область увійшла до складу губернаторства "Бессарабія”, Чернівецька – до губернаторства "Буковина”, а Одеська, південні райони Вінницької та західні Миколаївської областей створили губернаторство "Трансністрію”. Розділені кордонами дві частини України опинились у різних умовах. У Галичині видавалася українська преса, працювали культурні, господарські організації і навіть політичне представництво – Український центральний комітет. Зовсім іншою ситуація була на території рейхкомісаріату. Тут під керівництвом Еріка Коха втілювалась расова теорія - українців проголосили людьми другого сорту. Жорстоко каралися будь-які прояви непокори – розстріли, концтабори, роботи в Німеччині. В Україні, як і на інших окупованих територіях німці створили поліційні та охоронні загони з місцевого населення. Але до самої ОУН ці організації не мали жодного відношення.
Дещо по іншому виглядали угорський окупаційний режим у Закарпатті та румунський у Північній Буковині, Бессарабії і Трансністрії. Угорський і румунський уряди не вносили нічого нового у свою політику порівняно з передвоєнним напрямом: вони прагнули якнайшвидше асимілювати національні меншини, використовуючи силу державного апарату.
ОУН змушена була перейти в підпілля і розпочати організаційну, психологічну і військову підготовку для збройного опору окупантам. Звіти німецької Служби безпеки (СБ) і гестапо від серпня 1941 року стверджували, що носієм ворожих течій між українцями є, як і раніше, група Бандери. Маса автентичних німецьких документів, які опубліковані в 6 і 7 томах "Літопису УПА”, свідчать про те, що німці дуже уважно слідкували за діями ОУН і робили все можливе, щоб ліквідувати тих, хто заважав заводити на окупованих територіях "новий порядок”.
15 вересня поліція безпеки і СД рейхскомісаріату "Україна" рапортувала в Берлін про те, що діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більш шкідливою в інших регіонах України. Вони пропагують там національні політичні ідеї, які становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому. Саме в цей день було проведено перші масові арешти членів ОУН (б) на окупованій території України та в інших країнах. Провідники ОУН опинились спочатку в тюрмі, а в подальшому у концтаборі Заксенхаузен. 25 листопада 1941 року німецькі спецслужби поширили секретну інструкцію, в якій йшлося про те, що ними незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті "Україна". Метою цього повстання є створення незалежної України. Тому всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники. ). В кінці 1941 р. і протягом 1942 р. німці проводили масові арешти членів українських націоналістичних організацій. 7-9 лютого1942р. у Києві пройшли масові арешти ОУН(м).Серед заарештованих було двоє керівних діячів-І.Рогач і О.Теліга,яких через декілька днів у Бабиному Яру розстріляли гітлерівці .Загалом у Бабиному Яру було розстріляно 621 члена ОУН. У липні 1942 р. була розгромлена київська референтура ОУН(б), а її керівник Дмитро Мирон (Орлик) загинув при арешті. У жовтні-листопаді 1942 було арештовано гестапо і страчено 210 членів ОУН(б). У грудні 1942 р. було арештовано 18 активістів львівської референтури ОУН(б), які були розстріляні.]
Могутнім засобом тиску окупаційної гітлерівської влади на український народ стало масове вивезення населення, переважно молоді, на примусову роботу до Німеччини. За підрахунками О. Потильчака, число таких осіб становило 2,9 млн. Вивезення, що проводилося здебільшого засобами терору і репресій, мало, окрім задоволення потреб німецької економіки, й політичні цілі. Це був і прямий етноцид, і геноцид українців. Тільки тепер уцілілі жертви нацизму з України зможуть отримати від Німеччини хоч якусь компенсацію за свою каторжну працю. Та чи діждуться українці, які пройшли ГУЛАГ таких компенсацій від спадкоємниці колишньої тоталітарної імперії – СРСР?!
Нацисти ввели до арсеналу своїх методів боротьби з підпіллям інститут заручників. У цій ситуації захистити народ могла лише організована збройна сила.
Восени 1941 року німецькі окупанти почали забирати у селян вирощений ними врожай. Примусова здача "контингентів” викликала велике невдоволення селянства. Визрівав активний опір діям окупаційної влади. На Волині й Поліссі вже з'явилися партизанські загони, створені комуністами, почали формуватися загони польського збройного підпілля. Частішали випадки неорганізованого селянського протесту, справа йшла до формування ніким не керованих загонів, схожих до зразків типової отаманщини”.
Небезпека знищення розбудила почуття самозахисту та самозбереження української нації. Так як і в часи козаччини українці у тяжку хвилину проявили хист до самоорганізації та творення збройної сили зокрема. Лозове козацтво, Українська народна самооборона та ряд інших військових формацій прийшли до розуміння потреби консолідації збройних сил у єдину мілітарну інституцію – Українську Повстанську Армію (УПА), та створення у подальшому українського уряду – Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

Петро Костюк - член Центрального Проводу, голова Львівської обласної організації
Спілки офіцерів України, полковник.



Категорія: Українська історія | Додав: PORTAL_SOU (29.06.2012)
Переглядів: 2496 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

"Спілка офіцерів України (СОУ) є всеукраїнською неприбутковою громадською організацією військово-патріотичного спрямування, яка об'єднує на добровільних засадах громадян України: військовослужбовців-офіцерів, прапорщиків і мічманів кадру, зарахованих до Збройних Сил України до запровадження військової служби за контрактом, ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, курсантів (слухачів) випускних курсів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, що здійснюють підготовку спеціалістів для військових формувань України, військової служби за контрактом, за призовом, запасу і у відставці Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, Міністерства з надзвичайних ситуацій, військовослужбовців які проходять службу у резерві (надалі - Збройних Сил України), а також громадян офіцерів (старшин) - ветеранів військових формувань, які брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України..."





ОФІС ВГО СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ

переглянути збільшену мапу
Логін:
Пароль:



НОВИНИ  © ВГО СОУ






Пошук

Календар


Наші друзі та партнери

Пам’ятай про Крути [Vox.com.ua] Портал українця
Пиши українськоюЕвропейський конгрес українців
Українці УгорщиниСпілка українців у Португалії інтернетвидання -Українці у Португалії-
Український радіопортал - Украинский радиопортал
 ПРОСВІТА - КРИВИЙ РІГ
Воєнна історіяЧасопис Промінь Просвіти
zampolit
Українське життя в Севастополі
Український козацький портал

Сайти осередків СОУ

Кнопка ВОО СОУ




Кнопка КРоСОУ

Тернопільська СОУ

  • При використанні інформації посилання на  www.portsou.at.ua  бов’язкове.
  • Зміст матеріалів на сторінках сайту не завжди відображає офіційну позицію Всеукраїнської громадської організації СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ і адміністрації сайту.
  • Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає сервіс "Ucoz".
  • Відповідальність за точність наведених фактів, цифр, та імен несуть автори матеріалів.
                                                         
Locations of visitors to this page

© Портал українських офіцерів
(Спілки офіцерів України)
2017

E-mail редакції: rigsou@ukr.net




Використовуються технології uCoz