Статті

Під шовіністичне завивання та цинічні прояви ”піклування” про ветеранів та інвалідів (котрих ще сотні і сотні тисяч не отримали житла протягом майже 50-літнього повоєнного панування комуністичної влади) наближаються дні Перемоги.
Перемоги, до якої, як тепер з’ясовується, український нарід має, нібито, дотичне відношення.

Але все ж, у ці дні 65 років тому закінчились бойові дії Другої світової війни у Європі. Війни, розв’язаної двома агресорами, що поділивши світ на мапі, взялися різати його по живому. У тому числі й тіло України - у німецько-радянькому розділі Польщі і Галичини з Волинню, мадярському аншлюсі Карпатської України та ”добровільному” поверненні Бесарабії.

Що ж навоювали ”маршали перемоги”, і, особливо головний з них, за роки тієї, дійсно жахливої війни. Таки за ціною не постояли.

Й донині демографи продовжують підрахунок втрат серед військових і мирного населення у роки Другої світової війни 1939—1945 років.
Але, якщо західні дослідники говорять про похибку в сотні-тисячу, ну десяток тисяч чоловік, то в комуністичній імперії, де «…ніщо не забуте» — лік іде на мільйони...
То ж, навіть, через 65 років оцінка загальних втрат держави, яка зробила найбільший внесок у знищення нацизму, варіюється в різних джерелах від 26 до 43,3 млн. чоловік. Й остання цифра напевне найбільш повна, бо враховує загиблих і не народжених, убитих, розстріляних, спалених у крематоріях, закопаних і залитих цементом на новобудовах соціалізму, поранених, зраджених і покинутих напризволяще…

Свій внесок у цю справу вирішив внести й нинішній нащадок вождя перемоги. Міністерство оборони Росії, в черговий раз звівши баланс, обрахувало загальні людські втрати СРСР у роки Великої вітчизняної війни з урахуванням Далекосхідної кампанії. Втрати цивільного населення й війська згідно з цими, далеко не бездоганними підрахунками, склали 26,6 мільйона осіб. При цьому безповоротні втрати особового складу радянських збройних сил склали понад 8,6 мільйона осіб. Ці цифри доповідатимуть президентові Росії для того, щоб їх озвучити 9 травня.
Для порівняння: загальні втрати Німеччини, що воювала з половиною світу — від 5,3 млн. до майже 6 млн. чол. (із них, за різними даними, від 780 тисяч до 2 млн. мирних жителів).

Маємо констатувати, що й ці обрахунки дуже наближені, бо, як видається, тут не враховували жертв ні польської, ні фінської воєн, ні загиблих у ті роки в німецьких та радянських концтаборах.
Цього висновку можна дійти просто зрівнявши різні цифри, наведені самим же Міноборони Росії. Так, на момент початку війни 1941 року в Червоній армії перебували трохи менше 4,9 мільйона військовослужбовців. За весь час війни було мобілізовано 29,5 мільйона осіб. Станом на 1 липня 1945 року в армії перебували майже 11,4 мільйона осіб. То ж на цьому кривавому млині саме на фронті перемололи вбитими й інвалідами 23 (!) мільйони (4,9 + 29,5 – 11,4). То ж більш правдивою маємо підставу рахувати цифру, що наводять різні джерела — 10,465 млн. військових втрат і 18 млн. серед мирного населення. Тут і 6,3 млн. військовополонених, із котрих 4 млн. померли в полоні та багато сотень тисяч — у радянському ГУЛАГу вже після визволення.
І хоча останнім часом стараннями ”ревнителів правильної історії” відбулася і з кожним роком поглиблюється банальна приватизація Росією Великої Перемоги, навіть сухі цифри свідчать — цю перемогу у нас вкрали, як і багато чого в нашій історії.

Україна заплатила за Перемогу найбільшу ціну. Загальні демографічні втрати України — включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими й тими, що рушили у вигнання разом із відступаючими нацистами, — становлять не менше 14 млн. чоловік. Це, втрати найбільші й непорівнянні з втратами інших країн і народів у Другій світовій війні. Фактично, втрати українського народу становлять від 40 до 44% від загальних людських втрат СРСР.
Із 41,7 млн. чол., які мешкали до війни в УРСР, на 1945 р. залишилося тільки 27,4 млн. чоловік. То ж втрати цивільного населення України: 5,5 — 6 млн. чоловік, а понад 2,5 млн. уродженців України загинули на фронтах. Виходить, усього як мінімум 8 млн. осіб.
Депортації в Сибір, Казахстан і на Далекий Схід – понад мільйон жителів УРСР (переважно із західних областей), втеча частини населення з окупантами, страшна цифра — 2,4 млн. остарбайтерів (із 2,8 млн. радянських людей, вивезених у нацистське рабство).
На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл (із них 250 спалено), знищено 16,5 промислових підприємств, 18 тис. лікувальних закладів, 33 тис. шкіл, вузів, технікумів та НДІ; а також понад 33 колгоспи, радгоспи, МТС.
І все це зробили не тільки нацисти, а й радянські війська під час відступу. Бо масштаб сталінських репресій у передвоєнні роки і в перші місяці війни у Галичині й на Волині, в період відступу був не менш вражаючим: багато сотень тисяч репресованих, розстріляних, депортованих у Сибір і Казахстан — українців, поляків, євреїв. Найяскравіші приклади виконання злочинної тактики «випаленої землі» — знищення центру Києва восени 1941 р. і підрив Дніпрогесу, вигорілі ниви й села.

А ще — життя і покалічені ”визволителями” долі людей в повоєнне десятиліття. За 1944—1953 рр. у Галичині, на Волині й Рівненщині було репресовано, лише за офіційними даними 500 тисяч осіб, із них заарештовано 134 тис., убито понад 153 тис., виселено за межі України 203 тис.

То ж маємо вшановувати світлу пам'ять наших дідів, батьків, сестер і братів.
Але вшановувати не під фальшиво-цинічні звуки фанфар, не під прапорами гнобителів і катів нашої нації, а в щирій молитві за упокій їх душ та за долю України.

Петро ПРОЦИК, генерал-лейтенант запасу