|
|
Статті
ТАК ТВОРИЛИСЬ СУЧАСНІ ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ
ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ
Багато поколінь українців виборювали Українську державу. Мільйони віддали за це своє життя. Лише у ХХ столітті українці шість разів проголошували свою державну незалежність, проте п’ять разів її втрачали.
За конституціями Союзу Радянських Соціалістичних Республік 1924, 1936, 1977 років передбачалась самостійність і незалежність союзних республік. Але тільки на межі 80-90 років ХХ століття, коли посилились процеси розпаду Радянського Союзу, ідея незалежності національних об’єктів стає провідною в суспільно-політичному житті більшості республік.
У бурхливому 1989 році у вируючій Україні зародився Рух (Народний рух України за перебудову). На початку вересня 1989 року відбувся перший з’їзд. Україна підійшла до епохальної історичної події — відновлення української державності.
У цей час відбувається осмислення нових реалій і в Радянській армії. З початком перебудови в СРСР на одне з перших місць у політичному житті суспільства вийшла проблема його збройних сил та утворення національно-державницьких формувань у різних частинах цієї держави. Майже половину офіцерського корпусу Радянської армії складали українці або вихідці з України. Вони проходили службу переважно за межами України.
Рух за створення національних збройних сил виник майже стихійно на теренах всього колишнього СРСР, а перш за все - в Україні.Ідея утворення власного українського національного війська перейшла від попередників у боротьбі за Українську державність.
1 жовтня 1989 року війська спецпризначення МВС брутально розігнали мирну демонстрацію в місті Львові. Кількість потерпілих не встановлено й дотепер. Стало зрозуміло, що влада намагатиметься знищити український самостійницький рух будь-якими методами. Для захисту українців від можливих подальших силових акцій з боку правлячого комуністичного режиму керівництвом Львівського НРУ було прийнято рішення про створення організації, здатної захистити людей. Керівництво організації розробило положення "Про львівський загін підтримки громадського порядку”. Це стало правовою основою діяльності організації, відомої в подальшому як "Варта Руху”. 7 лютого 1990 року після створення охоронного підрозділу у Львові було створено Український Військовий Комітет, який займався пропагандою створення Українських збройних сил. Пізніше Український Військовий Комітет реорганізовано у Львівський громадський комітет за відродження Української Національної Армії на чолі з С. Рудюком. Це відбулося на конференції 20 червня 1990 року. На ній було схвалено статут і переобрано керівні органи. Діяльність комітету поширилась по всій Україні. У Тернополі, Ужгороді, Житомирі, Києві, Кривому Розі, Херсоні, Чернівцях було засновано осередки.
У березні 1990 року в Україні було проведено вибори до Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. 15 травня 1990 року Верховна Рада УРСР почала свою роботу на постійній основі.
16 липня 1990 року Верховна Рада одностайно прийняла «Декларацію про державний суверенітет України», яка проголошувала єдиним джерелом державної влади в УРСР народ України, а також те, що закони України мають пріоритет над загальносоюзними, а всі ресурси є власністю республіки.
Важливим у Декларації було й те, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи держбезпеки, а в майбутньому має намір стати нейтральною державою, не брати участь у блоках і буде без’ядерною державою. Головою Верховної Ради було обрано Л. Кравчука.
Восени 1990 року було випущено перший номер друкованого органу Львівського громадського комітету за відродження Української Національної Армії газети "Кріс”. У ньому вміщено заяву-звернення "До Верховної Ради України”, де ставилася чітка вимога про негайне створення Міністерства оборони, про реорганізацію військ МВС у Національну гвардію, підпорядковану Верховній Раді України, про заборону діяльності КПРС в армії. Вперше за післявоєнний період, 14 жовтня 1990 року, за ініціативи Комітету за відродження УНА за участю державних і громадських організацій у Львові було урочисто відзначено свято Покрови - День українського війська.
25-28 жовтня 1990 року проходили ІІ всеукраїнські збори Руху, на яких було підняте питання про формування комітетів відновлення Української Національної Армії. На першу сесію великої Ради Руху, яка відбулася 1 грудня 1990 року, було подано концепцію Збройних Сил України.
У 1990 році ідея незалежності Української держави поширилася і почала втілюватися в різноманітних формах, у створенні різних організацій, які стали декларувати у своїх програмних документах відновлення українського війська.
В актовому залі Спілки письменників України 2-3 лютого 1991 року відбулась науково-практична конференція "Зовнішня і внутрішня безпека України”. На конференції було ухвалено рішення про створення Республіканського Комітету за відродження УНА.
Офіцери - українські патріоти активно напрацьовували матеріали, необхідні для створення національних збройних сил, у Житомирі, Севастополі, Вінниці, Харкові, Івано-Франківську та інших містах.
Рада Колегії Народного Руху України та Колегія Руху з військових проблем виступили з ініціативою провести Установчий з’їзд Республіканського Комітету за відродження УНА; у липні 1991 року Оргкомітет очолив В. Мулява.
Незважаючи на всі перешкоди 27-28 липня 1991 року в актовому залі Будинку вчителя відбувся перший (а взагалі-то – четвертий, якщо рахувати певні етапи національно-визвольної боротьби на початку ХХ ст.) з’їзд офіцерів України. У цьому залі відбулися й три попередні з’їзди в 1917 році. Було проголошено громадську національно- патріотичну організацію – Спілку Офіцерів України (СОУ).
Вже в 1991 році після з'їзду первинні організації СОУ були засновані, окрім України, в Азербайджані, Грузії, Казахстані, Киргизії, Росії, Туркменії, Естонії, Узбекистані, а в 1992 році — у Вірменії та Молдові.
Спілка офіцерів України поставила за мету відродити Збройні Сили України (УНА), які б могли захистити власну державу. Отже, офіцери-українці через 74 роки продовжили головну українську військову традицію — творення національних збройних Сил — як започаткувало в 1917 році попереднє покоління українських військових. Тоді ініціатива створення окремих українських військових частин йшла від Українського Військового Клубу імені гетьмана П. Полуботка та Українського Військового Організаційного Комітету. Тому перший з’їзд СОУ позначається і як четвертий, що засвідчує неперервність української військової традиції.
Керівництво силових структур СРСР реагувало вороже на будь-які заходи, пов’язані з відродженням Української Національної Армії. Можна навести безліч прикладів, коли українські офіцери переслідувалися за причетність до СОУ. У першу чергу це стосується українських патріотів, які служили на Чорноморському флоті.
Процес творення Українських збройних сил є невід’ємним від створення української держави. Аналіз становлення української держави та її військових формувань у ХХ столітті свідчить про сталість такого взаємозв’язку.
Усі офіцери – члени СОУ, які долучились до творення українських збройних сил та інших військових формувань до прийняття Верховною Радою 6 грудня 1991 року Закону "Про збройні сили” , виявили істинну сутність українського офіцерства та щиру турботу за долю незалежної української держави. Їхні почуття відповідальності за подальшу долю України, було сильнішим за відчуття особистої безпеки та добробут.
Після ухвали "Декларації про державний суверенітет України” 16 липня 1990 року було проголошено, що Україна має право на власні збройні сили. З 16 липня 1990 по 24 серпня 1991 року відбуваються інтенсивні пошуки шляхів започаткування відбудови Збройних Сил України.
24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила і схвалила Акт Незалежності України: «… здійснюючи декларацію про державний суверенітет України, ВР УРСР проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – УКРАЇНИ. Територія України є незалежною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України». Цей акт набуває чинності з моменту його схвалення.
З вересня 1991 року над куполом Верховної Ради України замайорів національний синьо-жовтий прапор.
8 жовтня 1991 року набрав чинності Закон України «Про громадянство України», а згодом розпочався обмін радянських паспортів на українські.
12 листопада 1990 року уряд УРСР припинив відправлення новобранців за межі України.
Після проголошення Акту незалежності 1 грудня 1991 року відбулися вибори Президента України з одночасним проведенням референдуму на підтвердження Акту незалежності. Акт незалежності підтримали 90,3 % громадян, які взяли участь у референдумі. На виборах Президента України з шести кандидатів перемогу в першому турі одержав Л. Кравчук (61,6 %).
Через тиждень, 8 грудня 1991 року, в Білорусії (Біловезька Пуща) було підписано Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Ця Угода практично припинила існування СРСР.
15 січня 1992 музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображення у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила закон "Про державний гімн України”, запропонований президентом Леонідом Кучмою. Законопроектом пропонувала затвердити як Державний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського "Ще не вмерла України і слава, і воля…”.
19 лютого 1992 року Верховна Рада України затвердила тризуб як Малий герб України. Таким чином проходило творення державної символіки незалежної України.
У незалежній Україні постало безліч нелегких завдань розбудови незалежної держави.
Реальне будівництво Збройних Сил України почалося 24 серпня 1991 року після проголошення незалежності України.
З проголошенням незалежності України перед керівництвом молодої української держави постало питання захисту її суверенітету й територіальної недоторканності. І хоча на той час на території України перебувала значна кількість військ і озброєнь, упевненості у їхній готовності виконати завдання оборони держави не було.
Слід нагадати, що на час проголошення незалежності Україна успадкувала від колишнього СРСР одне з найбільших військових угруповань в Європі: війська Київського, Прикарпатського, Одеського військових округів, 43 ракетна армія Ракетних військ стратегічного призначення, сили Чорноморського флоту, 8-а окрема армія протиповітряної оборони (ППО) – м. Київ, 28-й корпус ППО (зі складу 2 армії ППО) – м. Львів, чотири повітряні армії: 5-та ПА – м. Одеса, 14-та ПА – м. Львів, 17-та ПА – м. Київ, 24-та ПА – м. Вінниця; військові частини та з’єднання центрального (московського) підпорядкування, а також військові частин і з’єднання, які були виведені на початку 90-х років з країн, що входили до Варшавського договору.
З військової точки зору всі військові угрупування були боєздатними, повністю забезпеченими згідно зі своїми штатами першокласною бойовою і спеціальною технікою, озброєнням, матеріальними засобами, і саме основне — на 100 % укомплектованими високопрофесійними підготовленими військовими кадрами. Загальна чисельність особового складу становила більше 780 тисяч чоловік.
Сили цього угрупування налічували понад 6,5 тисячі танків, близько 7 тисяч бойових броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів і суден забезпечення, 176 міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), із них 130 МБР РС-18 (СС-19) на рідкому паливі з шістьма ядерними боєголовками, 46 МБР РС-22 (СС-24) на твердому паливі з десятьма ядерними боєголовками, 19 стратегічних бомбардувальників ТУ-160, 21 стратегічний бомбардувальник ТУ-95 МС.
Ядерний потенціал становив 1272 боєголовки для БМР і 672 для крилатих ракет повітряного базування. Крім того, було ще близько 2500 одиниць тактичних ядерних боєзарядів. За загальною ядерною потужністю Україна займала на той час третє місце в світі (після США і Росії).
У 1991 році на території України дислокувалися військові формування колишньої Радянської Армії, які підпали під юрисдикцію Міністерства оборони і налічували 780 тисяч військовослужбовців та 180 тисяч працівників.
Однак військове угрупування для України було безсистемною сукупністю окремих елементів великої військової машини Радянського Союзу. Щоб перетворити її на цілісну боєздатну структуру, яка була б спроможна забезпечити оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності, потрібно було виконати велику й складну роботу.
Розглядалося кілька концепцій побудови українського війська. Проте до часу їх реалізації було прийнято рішення про формування військових підрозділів національного характеру.
Після остаточного розвалу Радянського Союзу Україна виявилася чи не самотньою серед колишніх республік, яка надзвичайно різнобічно й повно, швидко й послідовно стала вирішувати військове питання. Вона йшла до своєї незалежності і розпочала відбудову своєї державності мирним, парламентським шляхом.
Одним із основних і першочергових завдань незалежної України стало створення власних Збройних Сил.
Ще 23 вересня 1990 року постановою Ради Міністрів УРСР був створений перший виконавчий орган з військових питань в Україні – Комітет по зв’язках з Міністерством оборони СРСР. Постановою республіканського уряду цей орган здобув новий статус і назву – Державний комітет УРСР з військових питань при Раді Міністрів УРСР.
На початку грудня 1990 року було розглянуто концепцію ЗСУ, яка передбачала перетворення угруповань Збройних Сил Радянського Союзу на території України у ЗСУ зі збереженням їхньої бойової готовності. Крім того, було обговорено потребу створити Головне командування військового управління на території України, депутатську комісію з питань оборони та безпеки, а також військове відомство при Раді Міністрів УРСР.
28 квітня 1991 року Верховна Рада України створила Комісію з питань оборони і державної безпеки, до складу якої входило 27 народних депутатів, на чолі з народним депутатом В. Дурдинцем. В уряді України з’явилася посада Державного міністра з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР, на яку було призначено Є. Марчука.
Перший з’їзд офіцерів – громадян України розробив пропозиції щодо принципів побудови національної армії, заходів щодо соціального захисту військовослужбовців.
24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла Постанову «Про військові формування на Україні», якою вирішено взяти під свою юрисдикцію, підпорядкування всі розташовані на території республіки військові формування збройних сил колишнього СРСР, а також зобов’язано уряд розпочати організацію формування Збройних Сил України та утворити Міністерство оборони України. Тобто цією постановою було започатковане практичне будівництво ЗСУ як важливого інституту держави й невід’ємного елементу її військової організації. Уряд мав приступити до створення Збройних Сил України та Національної гвардії.
Від дня проголошення незалежності Україна правовим шляхом почала творити свої збройні сили. 23-24 серпня за участю депутатів Львівської обласної Ради Н.Гнатіва та Й.Лося в телепрограмі Руху велася мова про нагальну потребу створити Національну Гвардію. Було утворено оргкомітет, про це було повідомлено керівників області. На мітингу біля Оперного театру підполковник М.Мельник зачитав резолюцію, якою було оголошено запис добровольців у Національну гвардію. Ввечері, за участю керівників області, ухвалу мітингу і резолюцію про творення НГУ оголошено через Львівське телебачення В перший день до Національної гвардії записалося близько 30 офіцерів-українців.
За згодою обласного і міського керівництва м. Львова у вільній двокімнатній квартирі 26 серпня в будинку № 4 по вул. Вірменській діяв секретаріат Львівського громадського комітету за відродження УНА. А з 26 серпня тут почав діяти Тимчасовий штаб з формування Національної гвардії України, де організували запис добровольців, а в подальшому проходили перші наради членів Львівської обласної організації СОУ,.Підполковник М.Мельник і майор П.Костюк розробили організаційну структуру і Положення про проходження служби НГУ, юридичні консультації надавав Н.Гнатів, а політичну підтримку - народні депутати Б.Горинь та І.Деркач. Часопис «За вільну Україну» помістив «Звернення штабу формування Республіканської гвардії» і «Положення про тимчасовий штаб формування Республіканської гвардії України у Львівській області». У них повідомлялося, що даний штаб створений на базі уже відомого Львівського громадського комітету за відродження української національної армії. Ініціативу Львова підтримали і в інших містах України. Вже 27 серпня на заяву львівських офіцерів - патріотів відгукнулися в Тернополі, Одесі, Івано-Франківську. Прибували старшини - українці з Волині,Севастополя,Запоріжжя,Тернополя,Івано-Франківська. В цей же день Указом Президії Верховної Ради України військовий комісаріат Кримської АРСР, обласні і районні військові комісаріати підпорядковано Міністерству оборони України, Раді Міністрів Кримської АРСР та виконкомам відповідних Рад народних депутатів.
Перший етап утворення Збройних Сил можна назвати організаційно-технічним, під час якого необхідно було створити нормативно-правову базу, якої ще не було в Україні, для підпорядкування ЗС СРСР українській владі та розмежування функцій з колишнім міністром оборони СРСР.
У вересні 1991 року центр ваги військового будівництва перемістився уже в практичну площину. Було сформовану спеціальну групу військових учених і фахівців під керівництвом голови постійної комісії ВР України з питань оборони і державної безпеки В.Дурдинця. До її складу увійшли Міністр оборони К.Морозов, державний міністр з питань безпеки Є.Марчук, представники СОУ В.Лазоркін, В.Говоруха, М.Мельник, О.Скіпальський, В.Мулява, В.Чечило, П.Костюк та ін.. Перше засідання цього комітету відбулося 16 вересня 1991 року. В його роботі, крім перелічених осіб, взяли участь генерал-майор В.Гречанінов та В.Васильєв, полковник В.Мартиросян, представники Державного комітету з питань оборони і безпеки. Концепцію військово-морьких сил України розробили капітан-лейтинант І.Тенюх та капітан 1 рангу В.Польовий. . Ця робоча група обговорювала проекти законів України "Про оборону України” та "Про Збройні Сили України”, було внесено редакційні правки. Опрацьовувався проект Закону "Про національну гвардію України”. На третій день роботи робочої групи в приміщеннях комісії з питань національної безпеки та оборони, де працювали члени цієї групи, пролунав дзвінок. Трубку підняв підполковник М.І.Мельник (нині генерал-лейтенант). З ним чемно привітався українською мовою генерал Микола Кравців і спитав як ідуть справи. Мельник М.І. коротко розповів про хід справ і запросив генерала до праці в комісії (члени комісії мали звання від старшого лейтенанта до полковника), бо нам не вистарчає українських генералів. " Я би з радістю, але не можу, бо я телефоную вам зі Сполучених Штатів. Я є генералом американської армії українського походження"- відповів він.
До кінця 1991 року ВР України прийняла більше 70 правових документів з проблем військового будівництва, закладаючи для цього правову основу. Найважливішими з цього пакету рішень стали затверджені в грудні 1991 року Закон «Про Збройні Сили України» та Закон «Про оборону України», що визначали основні принципи діяльності національних збройних сил: демократія, гуманізм, верховенство закону, гласність, позапартійність, загальний військовий обов'язок, національно-патріотичний характер виховання військовослужбовців, а також правові основи воєнної доктрини Ук¬раїни.
Такий мирний еволюційний шлях будівництва Збройних Сил України забезпечувався створенням міцного правового фундаменту.
З осені 1991 року армія комплектувалася призовниками лише з України.
За результатами референдуму про незалежність і Мінських угод Україна отримала міжнародне підтвердження на право мати власну армію та флот.
Українська держава цілеспрямовано реалізовувала право на створення власного національного війська.
Найважливішими загальними рисами прийнятих законів стало закріплення недопустимості використання військових формувань проти народу України і народів сусідніх суверенних держав для розв'язання внутрішніх та міжнаціональних конфліктів, а також проголошення права суверенної держави України самостійно розв'язувати всі питання своєї оборони і безпеки, здійснювати свою власну політику щодо відведення війни, ліквідації ядерного потенціалу і підтримки оптимальних звичайних збройних сил.
Більшість проблем виникало з флотом. Але, попри всі труднощі, концепцію Військово-Морських Сил України все ж було розроблено. Згідно з Указом Президії Верховної Ради від 17 жовтня 1991 року Україна перепідпорядкувала розміщені на своїй території військові частини і підрозділи залізничних військ, війська урядового зв’язку, що належали КДБ СРСР, цивільної оборони, а також військову техніку та майно, що належало колишньому Добровільному товариству сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ). У продовж вересня –жовтня 1991 року напрацьовані правові документи були передані на розгляд Верховній Раді України.
Під час створення правової бази виник певний вакуум у практичному будівництві Збройних Сил України. Його прагнули заповнити своєю активною діяльністю різні організації національно-демократичного спрямування. Якщо раніше вони свої зусилля спрямовували головним чином на формування громадської думки і тиск на законодавчі органи, вимагаючи прийняття певних рішень, то тепер самі взялися за створення воєнізованих формувань. Верховна Рада України прийняла спеціальний закон про заборону створення позаконституційних військових формувань, який передбачав кримінальну відповідальність за участь у них і постачання їх зброєю.
4 листопада 1991 pоку був прийнятий Закон «Про національну гвардію». Почалося практичне створення національної гвардії.
Плідну роботу у розбудові війська розгорнула Спілка офіцерів України /СОУ/. Її другий позачерговий з'їзд відбувся 2-3 листопада 1991 року. Він показав, що Спілка перетворилась на реальну силу, здатну значно прискорити та поглибити процес будівництва української армії.
На другому з'їзді було вже 700 делегатів, які представляли 270 тисяч діючого офіцерського складу усіх родів та видів військ з усіх кінців України. Хоча СОУ проголосила себе громадською позаполітичною організацією, яка передусім займатиметься соціально-правовим захистом військовослужбовців, у таких умовах значно посилився політичний характер її діяльності.
Творення Збройних Сил України
28 серпня 1991 року у Верховній Раді України відбулася нарада, яку вів Голова ВР Л. Кравчук, за участі командувачів Одеського (І. Морозова), Київського (В. Чечеватова), Прикарпатського (В. Скокова) військових округів, чорноморського флоту (І. Касатонова), 8-ї окремої армії ППО (М. Лопатіна), 24-ї повітряної армії ВГК (В. Васильєва), 17-ї повітряної армії ВПС (К. Морозова) та великої групи депутатів. Розглядалось одне питання – будівництво ЗСУ на основі наявних на її територіях військових угруповань. На нараді генерал-майор К. Морозов заявив, що він не тільки підтримує ідею створення ЗСУ, а й докладе всіх зусиль на її втілення.
Вагомим практичним кроком у прискоренні формування ЗСУ стало призначення Постановою ВР України (223 голоси «за») від 3 вересня 1991 року першого в історії незалежної України Міністра оборони України. Ним став командуючий 17-ї Повітряної армії генерал-майор авіації Костянтин Петрович Морозов, якому указом Президії ВР України від 18 вересня 1991 року присвоєне перше в історії незалежної України військове звання генерал-полковник.
11 жовтня 1991 року ВР України на IV сесії XII скликання заслухала Міністра оборони України генерал-полковника К.Морозова про стан справ зі створення ЗСУ і проект Концепції оборони і будівництва ЗСУ.
Цього ж дня ВР України затвердила Концепцію оборони і будівництва ЗСУ.
Згідно з Концепцією на перехідний період передбачалася наявність на українській території військ (сил) двох рівнів, ЗСУ і Військ колективної стратегічної оборони.
Будівництво Збройних Сил повинно було здійснюватись шляхом поступового скорочення і послідовного переформування військ Київського, Прикарпатського, Одеського військових округів, чотирьох повітряних армій, трьох загальновійськових і двох танкових армій, окремої армій і окремого корпусу ППО, і сил Чорноморського флоту.
Концепція визначала, що ЗСУ складаються з трьох видів: Сухопутні війська (Війська наземної оборони), Військово-Повітряні Сили і Сили Протиповітряної оборони (Війська повітряної оборони), Військово-Морські Сили; чисельність усіх військ має становити 0,8-0,9 % чисельності населення України, тобто 400-450 тисяч осіб. Питання чисельності ЗСУ залишалося дискусійним протягом тривалого часу. Економічна скрута в державі внесла свої корективи у виконання цього завдання.
До військ наземної оборони було включено Прикордонні війська, Республіканську гвардію і Військо цивільної оборони. Здійснення законодавчого регулювання покладалося на Верховну Раду України, головнокомандувачем ЗС України мав бути Президент. Було визначено місце в органах військового керівництва міністра оборони та Головного штабу ЗС України.
На першому етапі будівництва Збройні Сили України складалися з чотирьох видів: Сухопутні війська, Військово-Повітряні Сили, Війська Протиповітряної Оборони та Військово-Морські Сили. У цей період активно пропагувалася ідея об'єднання Військово-Повітряних Сил і Військ Протиповітряної оборони в один — Війська Повітряної оборони, але в 1995 році процес об'єднання було припинено. Війська Повітряної Оборони були реорганізовані у два окремі види: Військово-Повітряні Сили та Війська Протиповітряної Оборони. Зараз ці два види об’єднано у один – Повітряні сили ЗСУ.
Що стосується органів військового управління, то Концепція встановлювала, що законодавче регулювання в галузі оборони, національної безпеки та військового будівництва здійснює ВР України, а Президент України (до обрання Президента України – Голова ВР України) є Головнокомандуючим ЗСУ.
У контексті розгортання загальних процесів творення Збройних Сил України та з урахуванням світової практики цілком логічним стало ухвалення указів Президента України про прийняття ним обов'язків Головнокомандуючого Збройними Силами України, про створення Збройних Сил України на базі Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів і сил Чорноморського флоту та про призначення нових головнокомандуючих цими округами.
Постановою Верховної Ради України, яка затверджувала концепцію оборони та будівництва ЗСУ, було доручено Кабінетові Міністрів, комісії Верховної Ради з питань оборони і державної безпеки розробити військову доктрину.
Концепцією передбачалося створення Ради оборони України як найвищого державного органу керівництва обороною і безпекою держави.
Того ж дня, 11 жовтня, ВР України затвердила склад Ради оборони України: Голова ВР України, Прем’єр-міністр України, голова Комісії ВР України з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій України, міністр оборони України та інші посадовці.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20 листопада 1991 року № 321 було затверджено Тимчасове положення про Міністерство оборони України, його склад.
У Концепції оборони і будівництва ЗСУ було визначено місце в органах військового управління Міністра оборони і Головного штабу ЗСУ.
Міністр оборони керує Збройними Силами України;
проводить у державі єдину військово-технічну політику;
відповідає за розроблення і подає Президентові (Верховній Раді) України проекти планів застосування ЗСУ і комплексні плани їх розвитку;
несе відповідальність за стан і розвиток Збройних Сил, їх бойову готовність, своєчасне розгортання і захист територіальної цілісності.
Для виконання таких важливих завдань створюється Центральний апарат Міністерства оборони України і Головний штаб ЗСУ.
29 листопада 1991 року перший віце-прем’єр-міністр затвердив структуру Центрального апарату Міністерства оборони України. До складу Центрального апарату Міністерства оборони України ввійшли : апарат міністра оборони, Головний штаб ЗСУ, Штаб озброєння, Штаб тилу, управління кадрів, квартирно-будівельне управління, управління соціально-психологічної служби, управління військової освіти, управління справами, фінансове управління, управління залізничних військ, управління шифрованого зв’язку і режиму секретності, прес-служба Міністерства оборони України.
6 грудня 1991 року ВР України ухвалила закони «Про оборону України» і «Про Збройні Сили України».
12 грудня 1991 року Президент України Леонід Кравчук взяв на себе обов’язки Головнокомандуючого ЗСУ і в той же день видав Указ «Про Збройні Сили України». Указом було визначено на базі всіх військ округів, Чорноморського флоту, дислокованих у межах території України (крім військ, що входять до складу Стратегічних сил стримування), поетапно відповідно до Концепції оборони створити ЗСУ, установити, що міністр оборони України підпорядковується безпосередньо Президентові України і на нього покладаються обов’язки командуючого ЗСУ.
Посилив захист єдиної армії і Указ Президента СРСР від 1 грудня 1990 року «Про деякі акти з питань оборони, прийняті союзними республіками». Жодну з імперських структур не прагнули зберегти так відчайдушно, як армію. Державна Рада СРСР 4 і 14 листопада 1991 року прийняла рішення залишити армію єдиною на перехідний період, початок і кінець якого визначався, а Україні дозволили мати лише внутрішні та прикордонні війська, що не відповідало прийнятим її парламентом концептуальним рішенням.
Певним чином поглиблення протистояння між союзними та республіканськими органами у військовій сфері відобразив осінній 1991 року військовий призов. Згідно з Постановою Кабінету міністрів України від 30 вересня 1991 року призовники мали відправлятись тільки у війська, дислоковані на Україні, а в школи центру — лише з гарантією повернення назад. Після довгих вагань Президент Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) М. Горбачов 3 жовтня підписав Указ про звільнення одних і набір інших. І тут виникло чимало колізій, бо українські юнаки звільнялись з армії за президентським указом, а призивались — за рішенням українського уряду. Від військового керівництва республіки вимагали «регулярно доповідати» про хід призову і в Київ, і в Москву. Військкомати повинні були підпорядковуватись місцевим органам влади, але заробітну плату їм, як і всім військовим, виділяло Міністерство оборони СРСР.
Під час цього призову постала проблема з прийняттям присяги. Величезна група молодих воїнів – 100 тисяч чоловік – була поставлена у становище жахливої невизначеності: незважаючи на прийняття відомих рішень про службу на Україні, вони мали складати присягу неіснуючому Союзу. Прийняття ж тексту присяги на вірність народу України невиправдано затягувалось. Це викликало законне обурення громадськості та протести місцевих органів влади. І 6 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла текст військової присяги. Але через тиждень Указом Президента СРСР затверджується ще один текст присяги. Цей чи не останній президентський указ щодо військової сфери вже не міг змінити розвитку подій.
6 грудня 1991 року в залі Верховної Ради першим склав присягу міністр оборони України генерал-полковник К.Морозов.
30 грудня 1991 року на зустрічі глав держав СНД в Алма-Аті Президент Л.Кравчук заявив, що з 3 січня 1992 року війська, дислоковані на українській території, приводяться до добровільної присяги на вірність народові України.
Відповідне розпорядження міністра оборони України із вказівками про початок прийняття присяги було надіслано у війська 31 грудня 1991 року.
До процесу прийняття присяги всі без винятку ланки управління державою ставились з великою увагою і обережністю. Свідченням цього став наказ міністра оборони України за № 1 від 15 січня 1992 року «Про хід прийняття присяги на вірність народові України» витяг:
«НАКАЗУЮ:…
3…не допустити морального надлому офіцерського складу, розділення військових колективів за політичним і національним мотивом.
4. прийняття присяги провести у відповідності з вимогами Президента України, міністра оборони України і Тимчасовим Положенням про порядок прийняття присяги виключно в добровільному порядку, не допускаючи защемлення прав військовослужбовців і будь-якого тиску на них…».
Щотижня для роз’яснювальної роботи та участі в урочистостях з нагоди прийняття військової присяги у війська виїжджали генерали й офіцери Міністерства оборони України, Головного штабу ЗСУ, видів Збройних Сил та військових округів.
18 січня 1992 року відбувся урочистий мітинг на майдані біля Святої Софії в Києві з приводу приведення до присяги на вірність українському народові. Хвиля мітингів прокотилася по всій Україні, на головних площах міст навіть на мітингах проводилося прийняття присяги на вірність народові України. Всі розуміли, що прийняття присяги — це власні Збройні Сили, це незалежність України.
Послідовно здійснюючи курс на створення Збройних Сил України, 3 січня 1992 року за наказом міністра оборони України війська почали складати присягу на вірність українському народу незабаром цей процес набув динамічного та масового характеру. На 7 січня присягу склали 8 тисяч чоловік, а на кінець січня — понад 350 тисяч. Відбувалось це надзвичайно святково і зворушливо, з козацькими і стрілецькими піснями та маршами, з освяченням синьо-жовтих прапорів, богослужіннями, розчуленими виступами. У багатьох містах разом із військовослужбовцями присягали народні депутати України і серед них були й ті, хто в минулому був дисидентом-відсидником.
На кінець січня 1992 року близько двох третин військовослужбовців військових формувань (за винятком Чорноморського флоту, 43-ї армії Ракетних військ стратегічного призначення, Болградської повітряно-десантної дивізії , які в перехідний період належали до Стратегічних Сил стримування) склали присягу на вірність народові України.
А тим часом події розвивались із подальшим загостренням напруженості. Українців-військових, що продовжували нести службу на просторах неосяжної імперії примушували присягати Росії, чинилися різні перешкоди для повернення їх в Україну. У Міністерство оборони України щодня надходило сотні і тисячі звернень, рапортів і листів від офіцерів і солдатів строкової служби з проханням перевести служити на територію республіки, бажанням прийняти присягу на вірність Україні.
На початок 1992 року загальна чисельність військовослужбовців, що ввійшли до ЗСУ становила 726536 чоловік та 180 тисяч працівників ЗСУ.
Із цього числа: 410 чоловік – 0,056 % становили генерали (адмірали),
186598 чоловік – 25,68 % - офіцери,
93253 чоловіки – 12,72 % прапорщики (мічмани),
47622 чоловіки – 6,55 % курсанти військових навчальних закладів,
54,86 % - сержанти і солдати.
Тобто загальна чисельність військових кадрів – генералів і офіцерів – становила 187 тисяч чоловік, що складало 25,73 % військовослужбовців.
За видами військові кадри розділялися так:
- у Сухопутних військах 502 тисячі чоловік – 69 %;
- у Військово Повітряних Силах 144 тисячі чоловік – 20 %;
- у Чорноморському флоті 80 тисяч чоловік – 11 %.
З перших днів творення національного українського війська центральне військове керівництво в Москві чинило опір цьому руху. Багато офіцерів інших національностей залишили Україну, а багато й залишилося, гальмуючи процес реформування української армії. 13 лютого 1992 року з військового аеродрому у Старокостянтинові Хмельницької області піднялось у повітря 6 фронтових бомбардувальників СУ-24М. Дванадцять членів екіпажів цих літаків прихопили із собою полковий прапор і приземлилися у м.Шаталовому Смоленської області. Хоча президент України Л.Кравчук назвав це злочином, Москва літаки так і не повернула. Почали виявлятися інші факти розкрадання військового майна. Під час ревізії в Стрийському авіаз'єднанні на Львівщині виявилось, що щезло 6 стратегічних бомбардувальників, які вилетіли до Бобруйська і не повернулись, до Смоленська вивезено автомобільного майна на 1 млн. крб.
Довгий час тяглися переговори про стратегічні сили. До них, за рішенням експертної комісії 1991 року, погоджено зарахувати: ракетні частини стратегічного призначення і стратегічну авіацію, системи та об'єкти їх обслуговування та забезпечення, деякі підрозділи Управління космічних засобів ППО, зокрема радіолокаційні пости, що входять до системи попередження про ракетний напад.
Боротьба, що вкрай загострила напругу у військовій сфері, велася за Чорноморський флот. Вищі посадові особи Росії та Міністерства оборони неіснуючого Союзу, стиснуті лещатами великодержавницьких переконань та ілюзій, наче заклинання повторювали, що претензії України на флот незаконні, бо він належить до стратегічних сил, що всі флоти створено Росією і всі вони належать Росії.
Чорноморський флот, хоч і був найменшим з усіх флотів СРСР, складався з майже 80 тисяч особового складу, близько 300 кораблів, понад 200 літаків і вертольотів, з тиловим забезпеченням, береговим військом, судноремонтними заводами, базами, складами. Росія звинуватила Україну в приватизації флоту і закликала флотське командування виконувати тільки вказівки командування Об'єднаних Збройних Сил СНД. Загрозливих масштабів набирала антиукраїнська агітація в Криму.
Україна могла б заявити про своє право на частку Балтійського, Північного, Тихоокеанського флотів, а також висунути претензії щодо населених українцями суміжних з Україною територій. Але Україна претендувала лише на частку Чорноморського флоту, приписану до її портів, що значно менше її внеску у розбудову військово-морських сил колишнього СРСР. Таке становище поставило на межу розвалу усі українсько-російські відносини, поглибило дестабілізацію в Криму, конфронтацію і поляризацію сил на Чорноморському флоті. Обидві країни змушені були шукати нових взаємовигідних рішень.
5 квітня 1992 року Указом Президента Міністерству оборони України підпорядкувалися всі військові частини, дислоковані на території України, і доручалося сформувати військово-морські сили на базі сил Чорноморського флоту, дислокованих на території України.
6 квітня 1992 року Указом Президента України командувачем Військово-Морських Сил України призначено контр-адмірала Б.Кожина. А 7 квітня 1992 року Президент Росії підписав указ про взяття Чорноморського флоту під юрисдикцію Росії. В телефонній розмові президенти домовились, що до зустрічі 22 квітня 1992 року не будуть вдаватися до односторонніх дій. З вини Росії ця домовленість була зірвана. Москва чекала, що вирішить Верховна Рада Криму. 6 травня 1992 року Рада Криму ухвалила Акт про державну самостійність Криму і кримський референдум з цього питання. 13 травня 1992 року Верховна Рада України прийняла постанову про незаконність дій Верховної Ради Криму.
Після тривалих переговорів Сімферополя і Києва, виторгувавши у столиці безліч економічних і політичних поступок, Верховна Рада Криму скасувала свій Акт про самостійність і наклала мораторій на проведення референдуму для підтвердження цього акту. Умови для переговорів між Україною і Росією настали. 23 червня в Дагомисі біля Сочі відбулася ця зустріч. Було ухвалено рішення про створення ВМС України і ВМС Росії на наявній системі базування і матеріально-технічного постачання ЧФ.
Проте на практиці зустріч нічого не змінила. Дії адмірала І.Касатонова з утиску офіцерів, що прийняли українську присягу, з безкарного розкрадання військового майна , демонстрували ворожість Москви до ідеї існування українського війська. 21 липня 1992 року на знак протесту проти сваволі проросійськи настроєного командування, піднявши український прапор, сторожовий корабель під управлінням капітана-лейтенанта Сергія Настенка, знявся зі швартових на базі в Донузлаві і взяв курс на Одесу. Чотири кораблі, що переслідували втікача, не змусили його повернутися.
Після цього інциденту 3 серпня 1992 року в Ялті відбулася ще одна зустріч президентів Л.Кравчука і Б.Єльцина. На зустрічі було встановлено 3-річний перехідний період, протягом якого флот формується на 50 % Україною і на 50 % Росією, громадяни присягають своїм державам, ЧФ стає об'єднаним флотом Росії та України і підпорядковується тільки обом президентам.
Проте порушення на флоті тривали. 17 червня 1993 року відбулася ще одна зустріч президентів, на цей раз у Завидові під Москвою. Підписані угоди передбачали поділ флоту з усією інфраструктурою 50 на 50 відсотків вже у вересні поточного року, встановлення єдиних норм і видів грошового забезпечення, рівне для обох країн фінансування та ін. Для поступової розбудови збройних сил потрібно було зберегти мирну ситуацію в Україні, а це потребувало певних компромісів. На все озброєння і техніку ВМС України були нанесені розпізнавальні знаки у вигляді золотого тризуба з двома смугами синього і жовтого кольору.
Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (31 травня 1997 року), Угода про статус і умови перебування Чорноморського флоту Росії на території України (31 травня 1997 року) стали основою для остаточного розподілу ЧФ колишнього СРСР. За домовленостями сторін Росія дістала право тримати свій флот у Криму до 2017 року.
Але чим більше проімперські структури прагнули загальмувати процес будівництва української армії, тим динамічніше він розгортався, тим принциповіше і радикальніше діяло державне і військове керівництво України.
Ще однією спробою зберегти у старому вигляді імперського мілітарного монстра стало проведення 17 січня 1992 року так званого «Всеармейского совещания представителей офицерских собраний». Найкоротше та яскравіше їх можна прокоментувати фразою: «Требую восстановить СССР! Защитить совстскую власть! Не сметь разделять армию!».
Незламність України щодо прагнення мати свої збройні сили змушувала політиків і військових змінювати своє ставлення та більш зважено і реалістично підходити до цієї проблеми. Етапними у пошуках шляхів до порозуміння у військовій сфері стали Мінська (14 лютого 1992 року) і Київська (20 березня 1992 року) зустрічі глав держав співдружності.
Значення першої полягає головне в тому, що на ній була остаточно похована ідея збереження єдиної армії. Члени СНД погодилися, що кожна республіка може створити власні збройні сили. Правда, вісім держав домовилися про існування протягом двох років єдиних збройних сил СНД. А Україна разом з Молдовою і Азербайджаном не хотіли брати участь навіть у тимчасових об'єднаних силах. Були також підписані та узгоджені і деякі інші питання військової сфери. Зокрема, вдалося вирішити питання матеріально-технічного забезпечення збройних сил (українські збройні сили фінансувались виключно з бюджету України) та соціального забезпечення військовослужбовців (тут особливо важливою стала домовленість про дотримання всіма членами СНД рівня прав і пільг, встановлених раніше і недопущення їх одностороннього обмеження). А от щодо узгодження статусу збройних сил країн співдружності й стратегічних сил, то подальший розвиток подій не дозволив втілити ці рішення. На переговорах у Мінську з боку керівництва Росії повіяло новими підходами до проблем армії, тут був узгоджений і принцип дотримання прийнятих домовленостей і поважання інтересів держав СНД. Але це не дозволило запобігти новому загостренню відносин між Україною і Росією у військовій сфері.
На Київській зустрічі обговорювалось питання, пов'язане з Об'єднаними Збройними Силами. Їх створення завершилось правовим шляхом. Усього дві хвилини знадобилось учасникам зустрічі, аби обрати спільне військове командування. Україна зайняла чітку і конструктивну позицію щодо т.зв. Об'єднаних Збройних Сил СНД, що проявилось у неприйнятті участі і непідписанні нею документів, пов'язаних з ними. Водночас Україна разом з усіма державами підписала документ про матеріально-технічне забезпечення військ. Значення цього рішення насамперед полягає в тому, що вони надавали збройним силам і військовослужбовцям можливість ритмічно працювати і мати гарантію свого забезпечення.
Перші три місяці 1992 року проходили напружені переговори між командуванням Об'єднаних Збройних Сил СНД та Міністерством оборони України, що мали на меті знайти прийнятний для обох сторін варіант визначення частин т.зв. сил стратегічного призначення і розподілу їх технічного озброєння і майна.
Під час переговорів стало зрозуміло, що московські генерали під виглядом турботи про СНД прагнуть вивезти з України якомога більше військової техніки, озброєнь, майна, яке потім використати для озброєння Росії або продати за кордон. Ось чому після чергового туру переговорів, що відбулися в Києві на початку квітня, Міністерство оборони України вирішило припинити діалог з командуванням т.зв. Об'єднаних Збройних Сил СНД. До такого висновку врешті прийшла і Верховна Рада України, яка своєю постановою «Про стан проведення воєнної політики на Україні та реалізації законодавчих актів з питань військової сфери» (8 квітня 1992 року) підпорядковувала відповідно до підписаних Україною міжнародних угод всі військові формування, розташовані на території України, безпосередньо Головнокомандуючому Збройними Силами України — Президенту України.
У подальшому творенні правової бази всенародне значення мало прийняття в березні 1992 року Закону «Про загальний військовий обов'язок і військову службу», згідно з яким був уточнений список осіб, які мають право на звільнення від призову на строкову службу, а найголовніше — термін служби встановлювався у 18 місяців. Намітилися істотні зміни і в системі призову на військову службу. Так, вперше згідно з Указом Президента України від 23 березня 1992 року відбулось звільнення в запас військовослужбовців, що відслужили дійсну строкову службу, та розпочався призов громадян України.
Слід зазначити,що з перших днів діяльності МО України почала творитися Соціально-психологічна служба(СПС),яку очолив В. Мулява.Концепція СПС,яку затвердив Міністр оборони 5 березня 1992року,передбачала,що діяльність СПС спрямована на забезпечення високої бойової та мобілізаційної готовності,створення сприятливого морально-психологічного стану вЗбройних Силах.Жодна партія не повинна була мати монополії на виховання військовослужбовців. СПС мала проводити гуманітарне виховання вояків .Вона мала формувати та розвивати у військовослужбовців гуманістичний світогляд та допомогти зрозуміти закономірності історичного процесу становлення незалежної Української держави. А також виховувати почуття любові до України,українського народу,традицій та святинь,духовну і психологічну готовність зі зброєю в руках захищати Батьківщину,стояти на сторожі її свободи й незалежності. Володимир Мулява зазначав що українська душа,український дух і духовність, українська ідея-це Вічна Січ усього українства. Так назвали цю триєдність у Соціально-психологічному управлінні Міністерства оборони України. На цю тему Соціально-психологічне управління МО України вийшло саме тоді,коли вивчали та з'ясовували цінність найновіших і найвищих досягнень сучасної соціальної психології і, серед виконання інших завдань, розробляли програми та методики тренінгів міжособистісного не репресивного спілкування та не репресивного вирішення проблеми, у тому числі й для подолання нестатутних взаємин,"дідівщини" тощо. . Діяльність СПС була спрямована і на розвиток у вояків особистих рис,які необхідні для військової служби та успішної діяльності в суспільстві в подальшому.
Великою радою старшин незалежної України став III з'їзд офіцерів України, що відбувся 4-5 квітня в Києві. На форум з'їхалося 918 делегатів, зарубіжні гості, офіцери-українці, які проходили службу в країнах СНД. Тут були дані оцінки складних процесів будівництва Збройних Сил України, висловлено протест проти імперської політики керівництва Росії. До резолюції з’їзду ввійшли такі положення, як недопустимість розташування будь-яких військових підрозділів іноземних держав на території України; рішення розформувати протягом 1992 року всі військові підрозділи, розташовані в Україні, що не прийняли присяги на вірність її народу; підпорядкувати уряду України ядерні стратегічні сили, що розташовані на території республіки; докорінно переглянути кадрову політику Збройних Сил України; розробити кодекс честі офіцера України. Це свідчило про рішучий намір СОУ самовіддано працювати на справу розбудови Збройних Сил України. Але для їх реалізації не був вироблений механізм, що ставило під загрозу їх виконання.
24 серпня 1992 року Україна відсвяткувала першу річницю своєї незалежності. Збройні сили України, Національна гвардія України та Прикордонні військa взяли участь у святкуванні цієї дати. В цей час в місті Києві, в палаці "Україна" проходив Всесвітній форум українців, яких привітали представники Збройних Сил України, Національної гвардії та Прикордонних військ. В 1992 році відбулося опрацювання військових статутів для Збройних Сил України.
Також в цей час Міністерство оборони долучилося до важливої політичної акції. З перших днів державності України розпочалися контакти між церквою та армією. Іноді вони свідчили про існування невидимих зв'язків, що єднали ці інституції та носили характер взаємодопомоги. Коли в 1992 році знадобилося перенести, згідно із заповітом, прах кардинала Йосипа Сліпого зі Собору святої Софії в Римі до України, ієрархія Української греко-католицької церкви звернулась за допомогою до військових. Начальник управління Соціально-психологічної служби Міністерства оборони України – генерал-майор Володимир Мулява запропонував Міністру оборони України генерал-полковнику Костянтину Морозову підтримати їхнє прохання й здійснити це перевезення військовим літаком. Міністр відповів згодою. Літак Військово-Повітряних Сил доставив прах покійного до Львова, де його зустрічали тисячі людей. Володимир Мулява очолив супровідну групу та виступив на мітингу. З усіма почестями останки Патріарха було перепоховано 27 серпня в крипті собору св.Юра.
Влітку 1994 року Міністерство оборони України сприяло православній церкві Київського Патріархату. На звернення Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка) надавалась допомога у відправці хреста, який мали встановити загиблим на Соловках українцям. Це була перша подібна акція в історії України. .
З усього комплексу питань військової сфери однією з найбільш складних і суперечливих була проблема ядерної зброї. Вона, мабуть, як жодна з інших, що стосувались оборонної політики, не викликала таких гострих дискусій, не збирала стільки аргументів «за» і «проти». То ж спробуємо у найзагальніших рисах відтворити різні її аспекти.
Тодішній міністр закордонних справ України Анатолій Зленко зміг добитися в травні 1992 року Лісабонського протоколу, яким було визнано, що ядерна зброя, розміщена на території Української держави, є її власністю. Себто не тільки де-факто, а вже й де-юре ця зброя належала Україні.
А ось хроніка «ядерної капітуляції». Упродовж 1991-1992 років у суспільстві точилися досить мляві балачки про майбутнє ядерної зброї. А згори цілеспрямовано накидалася думка, що Україна конче має стати без’ядерною державою. У радянські часи суспільство виховувалось на псевдопацифістських засадах. Його залякували жахіттями Хіросіми й Нагасакі. Тож не дивно, що люди, втомлені цією тотальною «обробкою мізків», байдуже поставилися до ядерної проблеми. 24 жовтня 1991 року Верховна Рада України ухвалила заяву про без’ядерний статус держави, що вперше було зазначено у Декларації про державний суверенітет України. Це й не дивує. Адже тодішній парламент за своєю ментальністю не готовий був осягнути ядерну проблематику в контексті становлення української державності.
Як не парадоксально, але жодне важливе питання у часи становлення Української держави не було прийнято так легко й без перешкод. Задекларований намір зробити Україну без'ядерною був підтверджений рядом міжнародних угод, згідно з якими вся ядерна зброя мала бути вивезена з території республіки протягом 1992-1994 pp.
Вивезення з України тактичної ядерної зброї розпочалося з випередженням графіка. США доклали найбільших зусиль для ядерного роззброєння України, зважаючи на те, що ракети, дислоковані в Україні, були націлені саме на їх територію. Для самої України проблеми виникли в тому, що ракети такої дальності стрільби (від 3 до 10 тисяч км) неможливо було використовувати як засіб стримування агресії прилеглих держав. До того ж у 2000-2008 рр. закінчувався термін експлуатації ракет. Постали питання розбудови власної ядерної інфраструктури, а для цього потрібні певні технології, відповідні кадри, полігон для ядерних випробувань, а, передовсім, гроші, яких держава не мала. Ядерне роззброювання в Україні мало здійснюватись в обмін на спільний контроль за цим процесом, фінансову компенсацію і гарантії національної безпеки. Над процесом вивезення цього виду зброї масового знищення Україна майже не мала контролю. На територію іншої держави – Росії – передислоковувались величезні матеріальні цінності, а наша держава не мала за це ніякої компенсації. Російські генерали зуміли переправити всі тактичні боєзапаси майже на місяць раніше визначеного терміну, до того ж вивезли їх цілісінькими, що значно збільшувало бойовий потенціал Росії.
На 1 червня 1996 року Україна завершила процес свого ядерного роззброєння, на її території не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу. Ракетний комплекс України був надзвичайно дорогим. Лише в ядерних зарядах тактичних боєприпасів, які були вивезені до Росії в першій половині 1992 року, містилося 5 тонн плутонію і 4 тонни урану. На світовому ринку 1 тонна урану коштує 100, а плутонію 500 млн доларів.
Таким став логічний наслідок недалекоглядної без'ядерної стратегії, політики одностороннього ядерного роззброєння, орієнтованих більше на догоду іноземним державам, ніж власним інтересам. Так у відповідальний час відновлення української державності були знову проігноровані уроки історії: і ліквідація усіх вольностей і свобод українського народу та його останнього оплоту збройного захисту Запорізької Січі, і демобілізація багатомільйонної української армії у 1918 pоці, бо, мовляв, не збиралися ні на кого нападати. А результат щоразу один — втрата незалежності.
Прихильники ліквідації ядерної зброї, у тому числі й державне керівництво України, серед інших висували два вагомі аргументи: буцімто ядерна зброя не відіграє на випадок війни суттєвої ролі, оскільки це однозначно приведе до винищення генофонду українського народу, а по-друге, могутність держави в першу чергу повинна визначатись її економічним потенціалом, а не мілітарною силою. 1 дійсно, з ними важко не погодитись. Але сучасні реалії такі, що людство змушене жити на ядерній планеті, то і варто жити так, щоб було безпечніше. І якщо ми не боїмося будувати і використовувати атомні станції, то чому боїмося зберігати ядерну зброю, що в десятки й сотні разів надійніше. Адже наявність АЕС в Україні зберігає її статус ядерної держави.
Можливо, десь в березні 1992 року керівництво України зрозуміло цю історичну помилку. Та було пізно. Проголосивши на весь світ про без'ядерний статус України, уклавши міжнародні угоди і врешті розпочавши практичний процес ліквідації на території республіки ядерної зброї, відступати назад було не можна. Відмова від взятого курсу негативно позначилася б на міжнародному авторитеті України. Тому Верховна Рада України постановою «Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без'ядерного статусу» від 9 квітня 1992 року підтвердила взятий Україною курс на мирне співробітництво зі світовим співтовариством, позаблоковість, нейтралітет і дотримання в майбутньому трьох неядерних принципів, а вивезення з території України ядерної зброї припинявся до запровадження в дію механізму дійового міжнародного контролю за її ліквідацією.
В обмін на ядерне роззброєння Україна отримала певні зобов’язання з боку ядерних держав. 14 січня 1994 року Росія, США і Україна підписали тристоронню домовленість, за якою Україна може розраховувати на негайні консультації ядерних держав у разі загрози небезпеки. Більш детально гарантії безпеки України було оформлено 5 грудня 1994 року в Будапешті. Керівники України, Росії, Великої Британії і США підписали меморандум, у якому Росія , Великобританія і США пообіцяли поважати кордони країни, утримуватися від застосування або погрози застосування сили проти України і «шукати підтримки Ради Безпеки ООН у випадку, якщо Україна виявиться перед загрозою агресії з боку ядерної держави».
У 1995 році до цих зобов’язань приєдналися Франція і Китай. Принагідно слід зазначити, що положення про пошук підтримки в Раді Безпеки ООН за умов загрози Україні з боку ядерної держави є досить безглуздим. Кожна з держав – офіційних власників ядерної зброї є членом Ради Безпеки ООН і може заблокувати будь-яке рішення, використовуючи право вето. Є відповідний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною (травень 1997 року). У статті 2 зазначеного договору визначено, що «Високі Договірні сторони … поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів … будують відносини одна з одною на засадах принципів взаємної поваги, територіальної цілісності … добросовісного виконання узятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права».
Але це не завадило Росії висунути у вересні-листопаді 2003 року територіальні претензії до України, ставлячи під сумнів належність Україні острова Коса Тузла.
Всім відомі територіальні претензії Румунії на територію острова Зміїного та щодо розподілу континентального шельфу.
Перебування України у зоні між Росією та Заходом є небезпечним з огляду на потенційну можливість конфліктів за вплив на Україну, а також через надмірну залежність стану безпеки без’ядерної України від зовнішніх чинників, зокрема відносин Росії і НАТО.
Важливою складовою зовнішньої політики України стала участь підрозділів і персоналу ЗСУ в міжнародних операціях по підтриманню миру, які проводилися під егідою ООН та ОБСЄ. Миротворча діяльність ЗСУ у забезпеченні миру в різних регіонах світу відповідає національним інтересам та справі підтримання миру і безпеки у світі. Спектр міжнародного співробітництва ЗСУ дуже широкий і різноманітний, охоплює багато держав світу, низку провідних міжнародних інститутів – НАТО, ООН, ОБСЄ,
4 липня 1992 року Рада оборони України схвалила проект військової доктрини. Проте до остаточного її затвердження пройшло трохи більше року. У жовтні 1993 року Верховна Рада нарешті ухвалила військову доктрину України, в якій були дані відповіді на два основні питання для держави, яка будує власне військо: як відвернути війну і як будувати власне військо. Основними засадами доктрини були проголошені оборонний характер, без'ядерний статус, позаблоковість та позапартійність і фінансування в межах розумної достатності.
Треба сказати, що життя показало непродуманість багатьох аспектів доктрини (зокрема, проголошення позаблоковості держави), а важкий економічний стан зірвав виконання багатьох запланованих заходів.
З того часу минуло вже понад двадцять років. А вирішення проблем національної безпеки ще більш актуальне ніж двадцять років тому.
 полковник Петро Костюк
Голова Львівської обласної організації
Спілки офіцерів України
|
| Категорія: Історія українського війська | Додав: PORTAL_SOU (04.12.2012)
|
| Переглядів: 6169
| Рейтинг: 3.5/2 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
|
"Спілка офіцерів України (СОУ) є всеукраїнською неприбутковою громадською організацією військово-патріотичного спрямування, яка об'єднує на добровільних засадах громадян України: військовослужбовців-офіцерів, прапорщиків і мічманів кадру, зарахованих до Збройних Сил України до запровадження військової служби за контрактом, ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, курсантів (слухачів) випускних курсів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, що здійснюють підготовку спеціалістів для військових формувань України, військової служби за контрактом, за призовом, запасу і у відставці Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, Міністерства з надзвичайних ситуацій, військовослужбовців які проходять службу у резерві (надалі - Збройних Сил України), а також громадян офіцерів (старшин) - ветеранів військових формувань, які брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України..."
ОФІС ВГО СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
