Офіційні сайти відомств




Статті

Головна » Статті » Історичні статті » Історія українського війська

Петлюра проти Зеленого. Каральний похід на Трипілля
...Делєґати – типові київські селяни, рослі, здорові, з розкішними вусами і хитрими очима, "держали фасон". Сказали, що січовики є безвільним оруддям у руках контрреволюційної Директорії, яка йде проти трудових селянських мас, що борються за правдиву народну владу. Їхні балачки нагадали мені живо 1917 рік...

Цими днями виповнилося 125 років з народження Данила Терпила, більше відомого під ім'ям отамана Зеленого - члена партії есерів (соціалістів-революціонерів), організатора селянського руху на південь від Києва, прихильника Української народної республіки.

Наприкінці 1918 року на чолі Першої Дніпровської повстанської дивізії Терпило допомагає Директорії УНР вибити з Києва уряд Української Держави (Гетьманату) Павла Скоропадського. У січні 1919-го визнає радянську владу, але швидко розчаровується в червоних і розпочинає бойові дії проти них.

Кульмінацією цього протистояння стала так звана "Трипільська трагедія" червня-липня 1919 року, коли більшовицька влада організувала з Києва похід проти Зеленого. Після початкового успіху операції повстанцям удалося вибити більшовиків із своєї "столиці" в селі Трипілля, знищивши більшу частину комсомольців та бійців інтернаціонального батальйону.

У липні 1919 року Зелений організував у Переяславі масовий захід, на якому було урочисто проголошено скасування угод з Росією, укладених Богданом Хмельницьким у 1654 році.

Загинув у бою з денікінцями в листопаді 1919-го.

"Історична Правда" пропонує читачам кілька розділів із нового видання книги Романа Коваля "Отаман Зелений". Йдеться про маловідомі події січня 1919-го року, коли стосунки Зеленого і керівника Директорії УНР Симона Петлюри зіпсувалися.

--------

Каральна експедиція Петлюри

22 січня 1919 р., коли в Києві урочисто проголошували злуку західних українських земель з Українською Народною Республікою, а в Кременчуці було арештовано полковника Болбочана, з Києва, прямо із Софійської площі, на Трипілля вирушили січові стрільці.

Замість виступити на Полтавщину на допомогу Запорозькому корпусу, який знемагав під натиском Червоної армії, їм було наказано покарати Зеленого.

Отаман Зелений у центрі. Обабіч інші повстанці з Трипілля - сотник Дмитро Любименко і Василь Дюжанов. Фото з виставки "Народна війна"

Очолював каральний відділ підстаршина австро-угорської армії Осип Думін. Щоб виправдати свою місію в очах нащадків, Думін писав у споминах:

"Зеленівська армія загрожувала не тільки правому крилу української армії, що стояла в боях з большевиками на Полтавщині, але загрожувала і самій столиці. А від Трипілля до Київа два дні звичайного, а всього день приспішеного маршу. Тому Команда Осадного корпусу С.С. рішилася на скору ліквідацію загрози зі сторони Трипілля” [53, с. 27].

Насправді ж "Зеленівська армія” не загрожувала не тільки правому крилу української армії, "що стояла в боях з большевиками на Полтавщині”, тобто Болбочанові, а й самій столиці – зеленівці пересиджували зиму в родинах і не мали наміру воювати.

Українській армії, "що стояла в боях з большевиками на Полтавщині”, загрожували сама Директорія та її Головний отаман, на наказ якого 22 січня й було арештовано полковника Петра Болбочана, командувача Лівобережної Армії УНР, яка вела запеклі бої на Полтавщині. Арешт улюбленого командира деморалізував Запорозький корпус, призвів до небоєздатності.

До складу карального загону, або, як делікатно зазначив Думін, "експедиційного відділу”, увійшли 4-та сотня 1-го пішого полку Січових стрільців (180 крісів), 10-та сотня 2-го пішого полку (140 крісів), курінь Осадного корпусу (350 крісів), 4-та сотня скорострілів (8 кулеметів), кінна чота Лубенського полку (40 шабель), кінна сотня СС (150 шабель), дві батареї 1-го гарматного полку СС (8 польових гармат). "Назагал експедиційний відділ числив всього до 1480 людей” [53, с. 28].

О 10-й годині командир дав наказ виступати. "Відділ пройшов по Софійській площі, на якій якраз йшли підготування до святошного проголошення злуки Західної области Української Народньої Республики з Наддніпрянською Україною. Зібраний на площі народ вчинив переходячому відділові величезну овацію, ціла Софійська площа гриміла від окликів "Слава Україні! Слава Січовикам!” Незабаром відділ був за Київом” [53, с. 29].

Свято Злуки. Унікальні ФОТО від Інституту національної пам'яті

Рівночасно з Білої Церкви вийшов ще один каральний відділ, значно менший. Він мав завдання висунутися в напрямку Германівки. На лівому ж березі Дніпра, проти Трипілля, у Воронькові, вже стояв кінний відділ Директорії – його завданням було перешкодити зеленівцям перейти на полтавський берег.

Наказ зобов’язував Осипа Думіна вести загін через Деміївку, Мишолoвку (нині - частини Голосіївського району Києва - ІП), Віту-Литовську (нині Чапаївка на півдні Києва - ІП) та Козин, але, побоюючись нападу зеленівців під час маршу, він вирішив внести суттєві корективи:

"З одної сторони Дніпро, – пояснював своє рішення Думін, – з другої – ліс, так що зеленівцям потрібно було тільки малими силами вдарити з лісу на відділ (себто збоку), щоб внести в нього велике замішання зараз же на початку походу. Такий напад був би вніс зневіру в ряди вояків і захитав довір’я у власні сили, бо звісно, що напади, а ще напади з боків, всяку частину сильно деморалізують.

Дальше, похід на тім шляху був би також невигідний з тої причини, що його не можна було б як слід обезпечити бічними сторожами від лісу, бо ліс раз зближається до шляху на кількадесять кроків, то знову віддаляється майже на верству.

Певно, що напад вкінці (врешті. – Ред.) меншого зеленівського відділу наш відділ був би відпер без особливого труду, але й певним є те, що, коли б відділ був на другий день маршу (першого дня мав дійти тільки до Козина і там мусів би ночувати) прийшов на висоту села Копачів та міста Обухова, отаман Зелений був би наспів лісами міста з Обухова, де тоді стояли його головні сили, і заатакував відділ у такім, для подібного нападу вигіднім місці, як простір між хуторами Рудики і Плюти.

Це були ті причини, які показались мені достаточними, щоб відступити від наказу піти на Трипілля по шляху далеко первинному, а саме через село Креничі – Гвоздів – Копачів – Обухів” [53, с. 29].

Такі заходи безпеки показували, що Думін вірив, що зеленівці здатні напасти на нього, тобто першими розпочати бойові дії проти Директорії. На підкріплення своїх міркувань і загалом для виправдання місії карального загону Думін "навів факти”.

 Зеленим позначено маршрут, який Думіну пропонували мудрагелі у штабі. Червоним - реальний шлях його "експедиційного відділу"

Він, зокрема, стверджував, що у Віті-Литовській "зеленівський відділ” перехопив посланців Осадного корпусу, які везли гроші на харчування відділу Думіна, і розстріляв їх. Хто насправді перехопив посланців і розстріляв, невідомо, адже слідство ніхто не проводив. Та як все ж зручно спихнути злочин на Зеленого і тим самим скріпити свою віру у справедливість каральної акції проти "бунтівного отамана”.

Вранці 23 січня о 10-й годині відділ Січових стрільців вийшов із Креничів, перейшов через Гвоздів і під вечір прибув до села Копачів.

"Шлях був дуже лихий, – розповідав Думін. – Авта і гармати щохвилі грузнули у снігу і болоті, і їх приходилося витягати звідтіля не раз дуже довго, а це відбивалося на скорости походу” [53, с. 30]. Ідеально сприятлива ситуація для нападу повстанців! Але Зелений замість знищити каральний відділ, прислав до Думіна для мирних переговорів трьох делегатів.

Отамани і повстанці 1917-20-их років (ФОТО)

Полковник Кучабський, безпосередній начальник Осипа Думіна, оцінив цей крок як небажання Зеленого ініціювати братовбивчий конфлікт. "Отаман Зелений, – писав Василь Кучабський, – не хотів проливу крові в бою із січовими стільцями, яких високо поважав” [54, с. 178].

"Делєґати, – описував Осип Думін, – типові київські селяни, рослі, здорові, з розкішними вусами і хитрими очима, назагал робили незле вражіння. На рукавах у них були великі перепаски (пов’язки. – Ред.). Вони їхали на санях. Їх лиця були незвичайно поважні, й вони, як кажуть на Україні, держали фасон.

 Повстанець отамана Зеленого Панас Пустовий із с. Щербанівка. 1919 р. Фото з архіву Романа Коваля

Похід відділу в той саме час зупинився через те, що десь впереді застрягла одна гармата в снігу. Поки її витягали, я зайшов з делєґацією до поблизької хати, куди попрохав двох чи трьох сторожів із відділу як свойого рода свідків розмови і переговорів.

Розмова з делєґатами отамана Зеленого зачалася після того, що я поставив їм питання, хто їх до нас вислав і з якою метою. Голова делєґації – середніх літ – відповів, що вони прийшли запитати, пощо ми йдемо у Трипілля” [53, с. 30].

– З цим запитанням послали нас Військова рада Трипільського району та отаман Зелений, – додав делегат.

Осип Думін на оте "пощо” відповів прямолінійно. Сказав, що йде у Трипілля, щоб "очистити його від тих елементів, які збунтувалися проти Директорії і станули по стороні її противника, а дальше, що відділ має доручення роззброїти населення Трипільщини і зброю доставити в Київ” [53, с. 30].

На те один із делегатів щиро (оцінка Думіна) мовив:

– Трипільці зброї не складуть.

"Дальше наша розмова була скорше балаканиною, аніж переговорами, – згадував Думін. – Делєґати, "хитрі Малороси”, старалися переконати нас (мене і присутніх старшин), що ми, Січовики, є безвільним оруддям у руках контрреволюційної Директорії, що ми поповнюємо злочин, коли йдемо проти трудових селянських мас, що обстоюють свої права і борються за правдиву народню владу.

Один із делєґатів навіть радив нам "добросердечно” – як він казав – вертати в Київ і заявити своїй команді, що проти власних (своїх. – Ред.) братів-селян ми, Січовики, не станемо воювати.

Балачки делєґатів нагадали мені живо 1917 рік. Тоді також на кожнім розі можна було почути подібні промови й арґументи.

Я не можу сказати, чи в те, що вони говорили, також вірили і самі, чи це була тільки спроба розаґітувати нас. Вони, приміром, твердили, що Директорія потайки порозумілась уже зі Скоропадським і Скоропадський має бути знову проголошений гетьманом. Я мав вражіння, що вони вірили, що нас своїми арґументами переконають.

Коли зійшла розмова на те, що вони мусіли буцімто проти посягань на селянські права виступити зі зброєю в руках, я вказав їм на Трудовий конгрес, який щойно зібрався в Київі, як на місце, де селянство України має змогу заступати своїх прав.

– Трудовий конгрес – це підтасовка волі народа, – заявив один з делєґатів, – ми на нього ніяких надій не покладаємо.

Коли було оцінювати настрої "Трипільського району” по настроях делєґації, то відділ мусів бути дуже на обережности і бути приготований на зовсім поважну збройну розправу з трипільськими повстанцями” [53, с. 31].

Щодо твердження про порозуміння Директорії з Павлом Скоропадським – це, звичайно, була вигадка, але як точно селяни охарактеризували Трудовий конгрес!

"Не був це правильно вибраний парламент, – писав його учасник Лонгин Цегельський із Галичини. – Склад Трудового конґресу виявився доволі випадковий та односторонній”.

1919: Петлюра на параді (ВІДЕО)

Цегельського дивувало, що із близько 600 делегатів близько 100 делегатів були не українцями, а євреями та росіянами, серед яких були й виразні вороги України. В той же час організатори не допустили на з’їзд групу українських націоналістів Миколи Міхновського та Івана Луценка, хліборобів-демократів (брати Сергій та Володимир Шемети), хліборобів-державників ("група обох Коваленків”).

"Їх не допустили на конґрес, як "реакційні” та "буржуазні”. (…) Це залишиться назавше плямою на Директорії. (…) Брак політичного, державницького мислення в представників української придніпрянської інтелігенції найкраще показала організація цього конґресу. Вони завжди залишалися соціалістичними партійниками, а не державними мужами” [97, с. 263].

І саме оцих "соціалістичних партійників” мусив захищати Осип Думін. Не державну місію виконував він, ведучи каральну експедицію на Трипілля.

Щоб запевнити самого себе, що робить добру справу, Думін називав трипільців то "хитрими малоросами”, то "елементами, які збунтувалися” та ще й стали по бік ворога. І хоча представники Зеленого справили на нього загалом добре враження, він настроював себе "на поважну збройну розправу” над трипільськими селянами.

Під вечір експедиційний відділ прибув у село Копачів та розмістився по хатах. "Вислана в напрямі кінна стежа донесла, що біля села Гудимівки [нині село Перше Травня - ІП] стрінулась вона із зеленівською польовою сторожею. Ця спішно без одного стрілу подалась у Гудимівку” [53, с. 31].

Копачів належав до сфери впливу отамана Зеленого, а копачівці були, стверджував Думін, "ярими його сторонниками, і тому треба було бути подвійно на обережности” [53, с. 31]. Тому командир карального загону "скріпив варти, рівно ж заряджено поготівля з одної сотні куреня отамана Голуба, півсотні скорострілів з одної батареї” [53, с. 31].

Але копачівці ніякої ворожості не виявили: нагодували непроханих гостей та постелили їм спати. "Що похід і експедиція відбудеться так легко, як відбулись, я ніколи не допускав”, – признався Думін [53, с. 31].

У Копачеві почався "другий раунд переговорів”.

Під час розмови делегати зробили несподівану пропозицію. Вони сказали, що зеленівці віддадуть частину зброї, а частину притримають до того часу, як переконаються, що Трудовий конгрес насправді захищає селянські інтереси і гідний віри українських селян.

Пропозиція була слушна, мовляв, ми розуміємо, що вам треба відчитуватися перед своїм командуванням, ото й продемонструєте цю зброю як доказ того, що ви виконали наказ, і таким чином ми уникаємо пролиття братської крові.

 Антон Басанський, лікар Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого. Фото з архіву Романа Коваля

Не врахували трипільці, що говорять зі підстаршиною австрійської школи, для якого не може бути наказ виконаним частково. Думін прямо відповів, що начальство не уповноважувало його залишити зеленівцям хоч якої-небудь зброї, навпаки, він отримав наказ "забрати всю зброю” [53, с. 32].

Селяни були розчаровані – така відповідь не залишала зеленівцям іншого виходу як захищатися. Все ж вони намагалися не допустити такого розвитку подій, тож і запропонували Думіну відправити делегацію до отамана Зеленого – може, вони домовляться?

Думін не одразу наважився прийняти цю пропозицію та, врешті, подумавши, погодився на неї. Однак похід експедиційного відділу в напрямку на Обухів вирішив продовжувати, про що й попередив дядьків. Ті готові були їхати із січовими делегатами одразу, але Думін не погодився, бо тих делегатів треба ще було підшукати, переговорити з ними, дати точні вказівки як поводитися в зеленівському штабі.

По-друге, зеленівська делегація, виїхавши з відпоручниками Думіна в Обухів, одразу б поінформувала Зеленого про сили відділу, "а цей через ніч міг або напасти на відділ у самих Копачах (Копачеві. – Ред.)” [53, с. 32]. Ніяк не вірилося "давньому стрілецькому старшині” (вислів Василя Кучабського), що селяни не збираються на нього першими нападати, а хочуть будь-що домовитися про припинення конфлікту.

По суперечці дядьки змушені були погодитися, що обидві делегації – зеленівська і стрілецька – виїдуть в Обухів о 7-й годині ранку. Після цього пішли вечеряти.

"При чарці зав’язалася доволі оживлена і товариська розмова, – згадував Думін, – та зеленівці все-таки були дуже острожні і про власну армію нічого не хотіли розказувати, але й настільки тактовні, що нас про відділ нічого не розпитували” [53, с. 33].

"Не хотіли розказувати” – тобто Думін не виявив стільки тактовності як прості селяни і за чаркою "у дружній розмові” намагався розвідати силу отамана Зеленого. Та не поталанило!

По товариській вечері Думін наказав хату, де ночували делегати, обставити "сильною сторожею” [53, с. 33]. Після цього покликав до себе хорунжого 4-ї сотні СС Беїка та двох стрільців-гарматників (уродженців Київщини) і призначив їх делегатами для переговорів зі штабом отамана Зеленого. Стрільців увів до делегації на прохання дядьків, які, мовляв, казали, що до старшин СС зеленівці "ставляться дуже ворожо” [53, с. 33].

Думін наказав Беїку "жадати від отамана Зеленого безумовного складення зброї і видачі її відділові. Після того Зелений мусить розпустити своїх козаків по домах, а відділ [січових стрільців] на якийсь час займе Трипілля. Коли отаман Зелений ці пропозиції прийме, виконає їх як слід, ми зобов’язувались не принимати ніяких репресивних мір ні проти "Трипільського району” взагалі, ні зокрема проти членів повстанчого штабу й очевидно самого Зеленого” [53, с. 34].

Ніч у Копачеві минула спокійно.

Вранці 24 січня обидві делегації від’їхали в Обухів. Невдовзі за ними рушив й відділ. Коли передня сторожа січових стрільців наблизилася до села Гудимівки, її обстріляли "кілька тамошніх селян і зеленівська кінна стежа. Цей обстріл, окрім ранення одного коня, не приніс відділові ніяких втрат” [53, с. 35].

Гудимівка не була зеленівським селом, більше того, у ньому "верх водила (…) большевицька шантрапа”. Напевно, саме "комнезаможі” й пальнули пару раз у бік експедиції. Що ж до твердження про постріли з боку зеленівської кінної стежі, то вони безпідставні – в іншому спогаді Думін визнав, що винуватців не шукали, бо часу не було [49, с. 171]. Та й стріляла стежа радше у повітря – щоб попередити січовиків про намір оборонятися.

Чого ж тоді кидати тінь на Зеленого?

Бо так легше виправдовувати свої дії, дії, які мали призвести до братовбивства.

--------

Братовбивство під Обуховом

Василь Кучабський казав, що Осип Думін не бажав битися з братами-наддніпрянцями, але що він зробив для того, щоб уникнути пролиття крові?

24 січня пополудні експедиційний відділ підійшов до Обухова, де вже почалися переговори січовиків з отаманом Зеленим. Замість того, щоб вислати гінця до штабу і дізнатись про їхні наслідки, Думін увійшов на околицю Обухова, де проходила лінія оборони зеленівців.

Звичайно, у своїх споминах Думін зазначив, що першими відкрили вогонь зеленівці. Про те, що він їх до цього спровокував, Думін промовчав. Та й стріляли зеленівці радше в повітря, попереджаючи про намір оборонятися. Принаймні передня стежа січовиків, яка наблизилася на віддаль крісового пострілу, не постраждала, хоча зеленівці стріляли добре, та й сила вогню у них була достатня, щоб знищити передню стежу.

І все ж сам звук пострілу можна трактувати як обстріл. Саме так зручно було трактувати командирові карального відділу, який прагнув будь-що виконати наказ. Хоч його представники вели переговори із Зеленим, який, напевно, розраховував, що на час переговорів бойові дії зупиняться, Думін наказав січовим стрільцям вступити в бій.

"О годині 2-й пополудні наша передня сторожа наблизилася на віддаль крісового стрілу до міста Обухова, – писав він. – Зеленівські полеві сторожі розпочали вогонь. Рівночасно зеленівські відділи зачали занимати позиції на краю місточка.

Кінна чета Лубенського кінного полку, що була нашою передньою сторожею, подалася на двіста кроків назад, спішилась та розійшлась у розстрільну. Надіспіла піхота експедиційного відділу, зараз також зайняла позиції проти зеленівців. Почався бій…

1918: гетьманський уряд приймає парад Лубенського полку (ВІДЕО)

Назагал розположення наших частин під час бою під Обуховом представлялись так: по обох боках шляху Гудимівка – Обухів зайняли позиції кавалеристи Лубенського полку, по їх лівій стороні розстрільну продовжила 10-та сотня 2-го п. п. С.С. під командою значкового (поручника) Кизими, а по правій – 4-та сотня 1-го п. п. С.С. під командою сотника Бялого.

За лівим крилом нашої розстрільної, у віддалі 400 – 500 кроків, оставався курінь отамана Голуба як запас. Зі скорострільної сотні половину вислано в розстрільну, половину оставлено при запасі. У віддалі знову 1,5 km за розстрільною зайняла позиції артилерія, а іменно: 1-ша батерія по лівій, а 3-тя батерія по правій стороні шляху, що веде на Обухів.

Охорону артилерії становила кінна сотня С.С., за артилерією розположився "перев’язочний пункт” під командуванням лікаря помічника Співака, а на самім кінці обоз; як справа, так і зліва розположення частин експедиційного відділу забезпечено сторожами або поодинокими стійками.

Поле бою в загальному представляло собою площину, легко спадаючу на Обухів. З лівої сторони у віддалі якого кільометра від шляху площина та кінчиться кручею. У стін і по стоках кручі простягається ліс і корчі, тому з того боку наші сторожі були скріплені. По правім боці шляху простягнулися легкопохвильовані поля.

Зеленівці щодо положення своїх позицій були від нас у далеко кращім положенні, через те що їх розстрільна простягалася на окраїні Обухова посеред огородців, корчів і хат так, що їх зариси губилися на фоні місточка. Наша ж розстрільна на чистім, снігом покритім, полі здалека зарисовувалася темною лінією.

У першім моменті бою нашій лінії далося взнаки лише крило зеленівців, звідкіля заграло нараз біля 10 скорострілів. Всі скоростріли зеленівців умістили на вітряках, а звідтіль знаменитий достріл. З вітряків зігнала їх, одначе, незабаром наша артилерія, і ті скоростріли влились у зеленівську розстрільну. Після знову помітилося скріплення правого крила зеленівців проти сотні значкового Кизими, туди, мабуть, не доспіли його відділи.

Наша артилерія вже в яких тридцять хвилин після стрілів готова була до підняття огня [Зеленівці в тім бою артилерії не мали. Наша делєґація бачила в них якусь досить погану гармату, вона, здається, через брак стрілен мусіла мовчати]. Вона одержала слідуючу задачу: ціла 1-ша і половина 3-ї батареї обстрілює ворожу розстрільну, решта 3-ї батареї взяла під огонь згадані вже на лівім крилі зеленівської розстрільної вітряки, звідки стукали скоростріли. Розстрільну обстрілювано шрапнелями, а вітряки – ґранатами.

Після перших гарматних стрілів наша розстрільна під досить сильним ворожим огнем зачала продвигатися вперід. Молодецькою в тім наступі показалась особенно сотня Бялого. Коли наша розстрільна наблизилася не більш як на 100 кроків до зеленівців, ті на своїм правім крилі перейшли у протинаступ і почали навіть відпирати сотню Кизими. Вислані, одначе, із запасу ще два скоростріли цей протинаступ ударемнили чи радше відбили.

Бій розгорівся вже був на добре, коли з Обухова підійшов до розстрільної голова висланої нами до Зеленого делєґації і просив заперестати стрілянину, що і зроблено. Тоді хорунжий Беїк повідомив мене, що тепер якраз ведуться у штабі отамана Зеленого переговори і він має надію їх успішно покінчити. На це я йому відповів, що я на вислід переговорів буду ждати годину, коли вони після того часу не покінчаться, бій буде піднятий наново.

Рівночасно [з] припиненням огня нашої розстрільної замовкли і кріси зеленівців – на приказ, очевидно, згори. Отсе ніби замирення не тривало, одначе, навіть години. Зеленівська розстрільна незабаром після повороту хорунжого Беїка в місточко почала наново стрілянину і пробувала перейти в наступ на нашім лівім крилі, власне, пробувала обійти сотню Кизими. Та спроба їм не повелась, і вони подалися назад.

Для охорони лівого крила від сторони яру, звідкіля зеленівці могли також появитися, вислано одну сотню запасу, тобто з куреня отамана Голуба. Тепер наша артилерія почала обстрілювати як зеленівську розстрільну, так і місточко. Коли незабаром наша розстрільна пішла знову в наступ, зеленівці почали спішно опускати Обухів.

Хорунжий Беїк, який у тім часі переговорював із зеленівським штабом, розказував опісля, що коли над хатою, де велись переговори, розірвалося кілька шрапнелів, Зелений перервав переговори і дав наказ своїм повстанцям готовитись до відступу. В моменті, коли Зелений при виході зі штабу сів на коня, над ним знову розірвався один шрапнель.

– На Трипілля, хлопці, чимскоріше! – крикнув він і помчав зі своєю кіннотою.

З відступаючими зеленівцями поїхала у Трипілля і наша делєґація, де переговори мали продовжитися” [53, с. 35 – 37].

Немає сумніву, що Зелений відступив, щоб не наражати Обухів на знищення гарматним вогнем та пожежами, ним викликаними. Та й, напевно, отаман усе ще сподівався знайти підхід до серця Думіна у дружній розмові з його представниками, серед яких двоє стрільців були земляками-київцями.

-------

У Трипіллі

Близько 17.00 січові стрільці увійшли до Обухова. Ось як писав про це Осип Думін: "Втрат у тім бою було: п’ять стрільців убитих і сім чи вісім ранених, а між ними також хорунжий Грабар з кінної сотні С.С. Зеленівці понесли далеко більші за нас втрати. У них мало бути біля 25 убитих і 35 ранених.

По заняттю Обухова за те, що багато з його мешканців брали участь у бою проти нас, наложив я 6 тисяч карбованців контрибуції. Гроші вжито на прохарчування відділу, а також із них одному з обухівських міщан, якому хату ушкодила наша артилерія, а який не брав участі в бою, дано допомогу” [53, с. 37].

Вранці 25 січня в Обухів з’явилася від Зеленого, вже з Трипілля, нова делегація. Вона заявила, що отаман вирішив скласти зброю. Думін уже не розпитував про те, скільки зброї буде, тільки попередив, що наступного дня експедиційний відділ вийде з Обухова і близько 12-ї години дня прибуде у Трипілля. До того часу зброю мусять доставити в Обухів, інакше артилерія відкриє по Трипіллю вогонь.

Не розумів, видно, Думін, що обіцянка скласти зброю свідчила не про слабкість отамана Зеленого, а про його намагання уникнути братовбивчого конфлікту, тому й січовий старшина продовжив говорити мовою ультиматуму, мовляв, спалимо артилерійським вогнем Трипілля.

Ще на марші до Трипілля Зелений мав усі можливості знищити каральний відділ, тим більше що козацтво прагнуло бою – щоб помститися за втрати товаришів в Обухові. Та й знав отаман околиці Трипілля як свої п’ять пальців – січові стрільці й незчулися б, як на марші потрапили б у смертельну засідку. Але ж не Каїном хотів увійти в історію свого народу отаман.

Час воїнів. Олександра Соколовська - отаманша Маруся

Якраз перед виходом з Обухова до Думіна повернулася січова делегація. Хорунжий Беїк розповів, що вчора у Трипіллі на майдані відбувся мітинг.

Першим виступив отаман.

Він розповів, що на Трипільщину йдуть січовики, щоб їх роззброїти.

– Вони, – говорив Зелений, – ідуть з наказу своєї команди.

"Його бесіда була назагал дуже виважена і тактовна”, – свідчив Беїк [53, с. 37].

– Так от, товариство, скажіть, що нам робити, – миритись чи битися із січовиками? – запитав отаман козацтво.

Настрій повстанців не був одностайний. "Одні голоси були за тим, щоб битись дальше, другі за тим, щоб видати зброю й помиритись із Січовиками” [53, с. 37].

Серед противників згоди переважали члени штабу Зеленого. Вони рішуче виступали проти видачі зброї, називали січовиків контрреволюціонерами, прислужниками буржуазії. Дехто промовляв російською мовою. Ці "орателі” знали, як впливати на людей: називали галичан "чужинцями”, які прийшли сюди і командують. Один з них закінчив свій виступ провокацією.

– А знаєте ви, брати, чого хотять січовики? – крикнув він. – Вони хотять, щоб ми видали їм не тільки зброю, а й нашого батька, нашого отамана.

Це викликало страшне обурення серед трипільців. "На майдані зчинився шум і зі всіх сторін на нашу делєґацію посипалася лайка… – розповідав хорунжий Беїк. – Такого жадання зеленівській делєґації я не ставив” [53, с. 38].

Майдан вибухнув:

– Розстрілять січовиків! Дайте сюди їхню делєґацію! Розірвать тих с… синів!

Натовп наблизився до делегації, оточив її. Зеленівці підходили все ближче і ближче… "Я переконаний, – казав далі Беїк. – що наша делєґація була б у Трипіллю розстріляна, коли б не отаман Зелений. Він, коли побачив, що діється і на що заноситься, знову вийшов на трибуну:

– Брати-козаки! Січовики нашої делєґації не тронули. Наша делєґація повернула до нас, і з делєґації Січовиків не сміє волос злетіти з голови. Я заручив їхньому комендантові, що їх делєґація поверне жива. Коли ви їх розстріляєте, то розстріляйте і мене, бо не переніс би такого сорому, як цей.

Наші делєґати розказували, що слова Зеленого викликали на повстанців вражіння, яке викликати може тільки людина, обожаєма товпою. Одні із зеленівців перепрошували батька, інші навіть… плакали” [53, с. 38].

Потому запросили до слова керівника січової делегації. "Хорунжий Беїк, за переказом стрільців-гарматчиків, сказав таку зворушуючу промову, що настрій зеленівців до них зовсім змінився. Наших делєґатів завели повстанці після мітингу до волості, де гостили їх, наче приятелів” [53, с. 38].

 Андрій Пустовий, начальник розвідки отамана Зеленого. 1919 р. Фото з архіву Романа Коваля

Отаман же наказав скласти на сані кілька сотень напевно не найкращих рушниць і везти назустріч Думіну, щоб таким чином уникнути збройного конфлікту з Директорією.

"Дня 25 січня до години 10-ї ранку зброї із Трипілля все ще не було, – писав Осип Думін. – Я постановив не ждати на неї довше, а йти на Трипілля. Незабаром відділ рушив туди в бойовім марші, бо все ще треба було надіятись, що в межичасі зеленівський штаб може рішити воювати з нами дальше і біля Трипілля знову може прийти до бою.

Як охорону з правої сторони вислано через село Дерев’яну одну чету піхоти. З лівої сторони охорона маршу була лишня, тому що шлях з Обухова на Трипілля веде майже понад самим яром, у стін котрого розкинулась низина, і з цієї сторони напад був немислимий.

Під самим майже Трипіллям відділ зустрівся з третьою зеленівською делєґацією. Ця передала нам п’ять саней крісів (біля 600 штук) і кілька тисяч набоїв та ні одного скорострілу. На краю місточка посередині шляху поставлений стіл, накритий білою скатертиною, а на ньому покладено хліб-сіль. Біля стола установилися старші віком міщане і привітали нас староукраїнським звичаєм.

Відділ увійшов у Трипілля без найменшої пригоди. Зелений зі своїми повстанцями подався кудись у незвісному напрямі, одні говорили, що на Ржищів, другі – на Переяслав. Опісля я довідався, що зеленівці в час окупації нами Трипілля сиділи в селі Кальному і Рудякові по лівій стороні Дніпра. Багато зеленівців поховалося також по хатах таки в самім Трипіллю і на Підгорі. Того ще самого дня, в котрім відділ увійшов у столицю отамана Зеленого, видав я наказ не тільки Трипіллю, але всім довколишнім селам видати всю зброю.

Наказ був писемний, і його розіслала волость зараз же по місцях призначення. В наказі було заздалегідь указано, скілько котра місцевість має скласти крісів, набоїв, скорострілів і бомб. За невиконання наказу тим, у кого опісля знайдеться зброя, загрожено розстрілом [оригінал цього наказу для м. Трипілля в 1921 р. показано мені в Трипільській волості, де він захований в архів].

Одначе цей наказ успіху не мав. І ніхто зброї не приносив, так що я був змушений на другий день зарядити насамперед в місті Трипіллі трус по хатах. В одного тільки Трипільця (сусіда отамана Зеленого – Заброди) знайдено кріса. Полевий суд засудив його на смерть через розстріляння. Присуд виконано в півгодини пізніше” [53, с. 38 – 39].

Думін вчинив як типовий австрійський підстаршина, але ніяк не український патріот. Розстріл Заброди остаточно настроїв трипільців проти січових стрільців, "від тої пори його повстанці дивилися на Січових стрільців як на своїх противників [53, с. 39]. Так казав Зелений Євгенові Коновальцеві восени 1919 року, жаліючись на Думіна.

Осип Думін вважав, що "жаль отамана Зеленого до С.С. (…) був неоправданий, бо він повинен був розуміти, що війна має свої закони і їх повинно було приміняти, де треба, з цілою суворістю”. І чітко дав зрозуміти, що зеленівці "були для Директорії і її армії ворожою стороною” [53, с. 39].

Ось така логіка! Недарма обурювалися зеленівці, що "австріяки” стали гвардією правительства” [53, с. 26]. Попри ідейність січових стрільців, вони все ж виконували роль "найманців”, які не мають жалю до місцевого населення, якого панічно боїться "народний уряд”.

Назвати "ворожою стороною” селянство, що силою зброї місяць тому поставило до влади Винниченка і Петлюру, могла тільки чужа людина, бездумний солдафон. Невже за подібних обставин Думін вчинив би так безрозсудно у своєму рідному селі Грушеві на Дрогобиччині?

І далі Думін діяв як каратель, зокрема, через те що на стежу СС впало кілька пострілів із Жуківців, він обстріляв село шрапнелями та взяв трьох заручників.

Хіба інакше діяли на Трипільщині більшовики?

У них теж було "виправдання” – трипільці не хотіли їхньої влади.

Увечері Осипа Думіна покликали на пошту. Телеграфіст зі стрічки прочитав йому наказ штабу Осадного корпусу СС: негайно вертатися з відділом у Київ, бо частина потрібна "для скріплення фронту на Чернігівщині”. Насправді штаб Осадного корпусу готувався без бою здати Київ і не хотів залишити у трипільських снігах своїх товаришів.

Евакуацію було оголошено о 9-й годині 27 січня, але штаб мусив чекати відділ Думіна, який вийшов із Трипілля вранці наступного дня. Посувалися снігами через Злодіївку (нині на місці цього села побудовано містечко енергетиків Українка - ІП), Козин, Віту-Литовську та Мишоловку. У Києві тієї ж ночі відділ Думіна було розформовано та завантажено у вагони.

Історики подають цю історію як перемогу Січових стрільців, насправді ж перемогла мудрість отамана Зеленого. Та й сам Думін визнав, що його відділ "не сповнив властивої своєї задачі, бо ані не роззброїв Трипільський район, ані не зліквідував зеленівської армії. На таку задачу, яку доручено моєму відділу, потрібно було далеко більше часу.

В протягу півтора дня зліквідувати повстання, яке справді охопило цілий Трипільський район (у рядах отамана Зеленого стала більшість тамошнього селянства). Це було завдання немислиме до переведення. На те саме вже, щоби в цілому районі перешукати за зброєю, потрібно було щонайменше два тижні” [53, с. 40].

Хоч на початку спомину Думін писав про "елементи, які збунтувалися”, тепер визнав, що "у рядах отамана Зеленого стала більшість тамошнього селянства”. Додам: озброєного і бойового селянства.

Боюся, що якби відділ не був терміново відкликаний до Києва і Думін ще пару днів постріляв би з гармат по селах, то гостинні серця трипільських селян не витримали таких "гостей” – і поховав би Зелений десь цей відділ у снігах Трипілля. І ніхто б не знав, де він дівся.

У Трипіллі відкрили пам'ятник Зеленому (ФОТО)

Визнання Думіна, що отамана Зеленого підтримувала "більшість тамошнього селянства” – і не лише Трипілля, а й "цілого Трипільського району”, наводить на думку, що Зелений врятував життя не лише делегатам січовиків, а й воякам усього карального відділу на чолі з бездумним виконавцем злочинних наказів.

"Розуміється, що того самого дня, якого експедиційний відділ вийшов із Трипілля, – писав Думін, – прибув туди отаман Зелений зі своїм штабом, а на другий день вся армія знову зібралася біля свойого батька. В тиждень після того зеленівці вже були під Білою Церквою і "віддячували” Січовикам за Обухів” [53, с. 40].

Було за що!

Тим часом "грізна” Директорія рятувалася втечею. Евакуацію в Києві оголосили вже о 9-й ранку 27 січня. Виїхали, щоправда, о 3-й годині ночі 29 січня. Драпав із Києва і "переможець Трипілля” Осип Думін.

Півтора місяці поотаманували Винниченко з Петлюрою у столиці. Отака була їхня перемога над Українською Держаною гетьмана Павла Скоропадського.

-------

Подано за джерелом з люб'язної згоди автора: Коваль Р. "Отаман Зелений: Історичний нарис”. Друге видання, доповнене, виправлене. –  Київ - Кам’янець-Подільський: Медобори. – 464 с., іл.

Роман Коваль
Президент історичного клубу "Холодний Яр"



istpravda.com.ua

Категорія: Історія українського війська | Додав: PORTAL_SOU (25.12.2011)
Переглядів: 1034 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

"Спілка офіцерів України (СОУ) є всеукраїнською неприбутковою громадською організацією військово-патріотичного спрямування, яка об'єднує на добровільних засадах громадян України: військовослужбовців-офіцерів, прапорщиків і мічманів кадру, зарахованих до Збройних Сил України до запровадження військової служби за контрактом, ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, курсантів (слухачів) випускних курсів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, що здійснюють підготовку спеціалістів для військових формувань України, військової служби за контрактом, за призовом, запасу і у відставці Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, Міністерства з надзвичайних ситуацій, військовослужбовців які проходять службу у резерві (надалі - Збройних Сил України), а також громадян офіцерів (старшин) - ветеранів військових формувань, які брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України..."





ОФІС ВГО СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ

переглянути збільшену мапу
Логін:
Пароль:



НОВИНИ  © ВГО СОУ






Пошук

Календар


Наші друзі та партнери

Пам’ятай про Крути [Vox.com.ua] Портал українця
Пиши українськоюЕвропейський конгрес українців
Українці УгорщиниСпілка українців у Португалії інтернетвидання -Українці у Португалії-
Український радіопортал - Украинский радиопортал
 ПРОСВІТА - КРИВИЙ РІГ
Воєнна історіяЧасопис Промінь Просвіти
zampolit
Українське життя в Севастополі
Український козацький портал

Сайти осередків СОУ

Кнопка ВОО СОУ




Кнопка КРоСОУ

Тернопільська СОУ

  • При використанні інформації посилання на  www.portsou.at.ua  бов’язкове.
  • Зміст матеріалів на сторінках сайту не завжди відображає офіційну позицію Всеукраїнської громадської організації СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ і адміністрації сайту.
  • Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає сервіс "Ucoz".
  • Відповідальність за точність наведених фактів, цифр, та імен несуть автори матеріалів.
                                                         
Locations of visitors to this page

© Портал українських офіцерів
(Спілки офіцерів України)
2017

E-mail редакції: rigsou@ukr.net




Використовуються технології uCoz