Офіційні сайти відомств




Статті

Головна » Статті » Історичні статті » Історія українського війська

До 90-річчя подвигу на Трубежі

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте  
Од слова до слова, 
Не минайте ані титли, 
Ніже тії коми, 
Все розберіть…та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?.. 

Тарас Шевченко 



На початку лютого виповнюється 90 років відтоді, як козаки Вороньківської, Бориспільської й Баришівської сотень прийняли нерівний бій проти більшовицького війська на Трубежі.
Ця, одна з багатьох маловідомих подій боротьби кращих синів українського народу за свою Самостійну соборну державу, відбулася 4-5 лютого 1919 року на території нинішнього Баришівського району біля залізничного мосту через річку Трубіж. То був час, коли під ударами ворогів зі сходу армія Української Народної Республіки змушена була залишити спочатку Лівобережжя, а згодом і Київ. Український уряд переїхав до Вінниці. Серед тих патріотів, хто вирішив ціною свого життя не допустити приходу більшовиків до Києва або затримати їх на підступах до столиці, було близько трьох сотень (точна кількість невідома) відважних жителів лівобережних містечок Бориспіль, Баришівка, Вороньків і декількох довколишніх сіл. 
Довгий час про цю подію часів національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. згадувати було небезпечно, адже 70 років радянська пропаганда називала всіх повстанців, які боролися проти неї, бандитами. Тому навіть удови й матері загиблих боялися розповідати своїм дітям та онукам правду про подвиг і героїчну смерть їхніх батьків. Але свято берегли про них пам’ять. Звісно, ніхто не залишив письмових спогадів про той бій. Навіть ті його учасники-повстанці, яким вдалося врятуватися після поразки і відступу. Очевидно, більшовики, що наступали на Київ, теж не задокументували подробиць тієї події. Бо, наскільки відомо, в архівах жодних документів поки що не вдалося знайти.
 Сумний досвід підтверджує: хоч і значущі, але не задокументовані історичні факти з плином часу забуваються. Або стають легендами, в яких нащадкам не завжди легко відрізнити правду від домислів.
Тому потонула б пам’ять про героїв у вирі забуття, якби не допитливий розум Андрія Олександровича Свирида, відомого на Бориспільщині краєзнавця й патріота, жителя с. Іванків, на жаль, уже покійного. Саме завдяки його зусиллям в середині 90-х рр. були зібрані деякі відомості про бій на Трубежі і окремих його учасників. Про мужній вчинок своїх земляків він почув ще в дитинстві, на початку 30-х років минулого століття, від свого батька, бо серед загиблих героїв був його близький родич. Майже через 70 років, уже на схилі свого віку, Андрій Олександрович завдяки розмовам із найстарішими людьми сіл Іванків, Вороньків, Рогозів, Глибоке з’ясував таке. Після падіння самодержавства і проголошення тимчасовим урядом демократичних свобод, створення в Києві Центральної Ради у національно-свідомих українців, кількість яких стрімко зростала, відродилася надія на відновлення своєї вільної Української держави. Жителі містечок Воронькова, Борисполя й Баришівки, в яких діяли колись козацькі сотні Переяславського полку, пригадали, чиї вони нащадки, і почали згуртовуватися в козацькі загони-сотні.  
На початку лютого 1919 року командир Вороньківської сотні Іван Черпак одержав наказ зайняти оборону на лівому березі річки Трубіж, щоб хоч на декілька днів зупинити просування червоних військ до Києва, поки звідти евакуюються на захід українські установи. Про відбиття наступу, тим паче про другі Фермопіли не йшлося. Бо що, крім рушниць, шабель і двох кулеметів могли протиставити козаки кільком десяткам тисяч більшовиків, які мали на озброєнні бронепоїзди й гармати?
Перед самою річкою повстанці пошкодили залізницю-познімали рейки з насипу і з мосту з надією, що це залишиться непоміченим для машиніста і перший ворожий потяг, на великій швидкості зійшовши з колії, впаде у воду, а вагони поскочуються в довколишні болота. І в результаті цього буде на декілька днів перекрито шлях на Київ наступним поїздам. Але серед оборонців знайшовся зрадник, який сповістив більшовиків про небезпеку. Тому перший їхній бронепоїзд зупинився перед мостом і почав обстрілювати українців з гармат. Два дні тривав нерівний бій, більшість оборонців загинули або дістали поранення. Скориставшись нічною темрявою, вцілілі козаки відступили, забравши поранених і по можливості загиблих своїх товаришів. Як з’ясував Андрій Олександрович, вістку про розгром сотні приніс в Іванків молодий гімназист, мабуть учасник бою, бо під кожушком у нього була закривавлена вишиванка. На запитання дружини одного з повстанців, де її чоловік, юнак відповів: « На дні Трубежа ». Отже, на моє переконання, учасники бою на Трубежі повторили подвиг героїв Крут.  
А далі було таке. Вступивши 7 лютого 1919 року до столиці України більшовики, як і під час свого першого приходу до Києва за рік перед тим, закатували в місті декілька тисяч людей. За 7 місяців їхньої окупації було знищено або пограбовано й вивезено до Москви багато безцінних пам’яток історії й культури.  
 Після появи в місцевій пресі публікацій Андрія Свирида про цю трагічну подію відомий український поет Микола Іванович Карпенко, до речі уродженець Воронькова, написав поему «Отаман Черпак», в якій оспівав подвиг козаків у бою на Трубежі. Він також згадував, що в дитинстві чув розповіді своїх земляків про цей бій та інші героїчні вчинки Івана Черпака і його побратимів. Ці факти підтверджували також поетова сестра Катерина, інші вороньківці старшого віку.
1990 року після закінчення одного з мітингів на підтримку незалежності України, до мене, одного з його організаторів, підійшов похилого віку бориспілець і розповів, що 1920 року його батько як український патріот був розстріляний за участь у протибільшовицькому повстанні, що відбулося в нашому місті. За його словами, повстанців очолював отаман Іван Черпак. Ще він повідав, що на одному з міських кладовищ досі збереглися могили розстріляних того дня батька й сина. На підставі почутого я написав статтю про бориспільське повстання й помістив її в декількох демократичних газетах. Згодом про цю подію, але з додатковими подробицями писали й інші краєзнавці. 
У процесі досліджень Андрій Свирид відшукав у Воронькові людей, які розповіли про останній період життя Івана Черпака і показали місце його поховання. Вдалося навіть роздобути давню фотокартку, на якій він зображений разом із побратимами. Тоді ж силами вороньківських і бориспільських представників патріотичних партій було впорядковано могилу, на якій встановлено дубовий хрест. За участю десятків людей, у тім числі священників та учнів місцевої школи було проведено панахиду і мітинг -реквієм.  
На черзі постало питання встановлення пам’ятника всім героям-повстанцям, загиблим на Трубежі. Було вирішено за доцільне спорудити його не на місці останнього бою, а на одній з центральних вулиць Баришівки. З метою практичного вирішення цього питання Андрій Свирид разом з бориспільськими підприємцями Олегом Шереметом і Віктором Швагруном побували на прийомі в голови Баришівської райдержадміністрації Сергія Васильківського. Із собою вони привезли фотознімок виготовленої за кошти пана Швагруна мармурової плити із написом-посвятою землякам, загиблим у бою з більшовицькими. 
 За словами бориспільців, керівник виконавчої влади сусіднього району навідріз відмовився від сприяння в цій шляхетній справі, пафосно заявивши: « Нікому не дозволю встановлювати пам’ятник петлюрівцям. Мої дід і батько були більшовиками і я- більшовик!». Звісно, трьом патріотам було дивно почути від чиновника, призначеного Президентом-антикомуністом, заяву про його більшовицькі переконання. Але хіба мало незрозумілих для народу призначень відбувається в нашій державі на всіх рівнях влади?! Проте це не зупинило пана Андрія. Він звертався до тодішнього голови облдержадміністрації, до Секретаріату Президента України. Звідусіль надходили відписки. Лише з обласного центру охорони пам’яток з історії, археології та мистецтва повідомили, що не заперечують проти встановлення плити з відповідним текстом на території смт. Баришівка. Згодом було вирішено, що найліпше місце для пам’ятного знака - привокзальний майданчик залізничної станції Баришівка. Адже на цю територію не поширюється влада новітніх більшовиків. Крім того, Київська дирекція залізничних перевезень, до складу котрої входить станція Баришівка, своїм листом від 6 лютого 2007 року повідомила,що не заперечує проти встановлення пам’ятного знака героям бою за незалежність України, на території станції. Підтримував цю ідею колишній заступник голови Баришівської райдержадміністрації, дід котрого, за його словами, також брав участь у бою. Але виникла ще одна перешкода. Проти пам’ятного знака виступила місцева рада ветеранів. Виявляється, на 18-му році незалежності України владою в деяких районах і містах є не органи, сформовані відповідно до Конституції й законів, а протиукраїнсько налаштовані місцеві осередки громадських організацій. 
Проте, незважаючи на всі перешкоди, соратники і побратими Андрія Свирида не втратили надії на успішне завершення його починання. В майстерні одного з бориспільських підприємців уже третій рік зберігається виготовлений за спонсорські кошти прекрасний гранітний пам’ятник героям-козакам. А вже згадувана плита з написом стала б його елементом. 
На Зелену неділю 2009 року жителі Борисполя відзначать 90-річчя повстання їхніх прадідів проти більшовицьких окупантів. Під час його придушення ворожий бронепоїзд обстріляв місто запальними снарядами. У пожежі, що спалахнула після цього, згоріло кілька сотень будинків. Оточивши Бориспіль, більшовицькі загони силоміць зігнали на майдани чоловіків та юнаків, а потім без суду і слідства розстріляли кожного десятого, а подекуди – кожного п'ятого. Вважаю, що вшанування пам'яті героїв повстання і жертв більшовицького терору – прямий обов'язок нинішнього покоління бориспільців та органів місцевого самоврядування. Тому від імені демократичної громадськості звертаюся до них через газету з пропозицією вже зараз розпочати підготовку: створити оргкомітет, розробити план заходів, передбачити встановлення пам‘ятного знака на міському майдані. Впевнений, його виготовлення не потребуватиме коштів з міського бюджету, адже серед бориспільських підприємців достатньо патріотів, які профінансують виконання всіх робіт.  
 4 лютого ц.р. вперше за 90 років представники демократичних організацій Київщини вшанують пам’ять героїв Трубежу на місці бою і, як писав Борис Олійник: 

На Трубежі , на грізнім рубежі 

Во здравіє поставимо їм свічі:

Вони живі для нас у віковічні,

І пам'ять їхню не сточить іржі  

Герої Трубіжу.
Командир Вороньківської сотні Іван Черпак в центрі.



Анатолій Ковальчук
Голова Бориспільського об’єднанняВсеукраїнського товариства«Просвіта» ім. Тараса Шевченка

Категорія: Історія українського війська | Додав: Петро_ЛИСЕНКО (02.02.2009)
Переглядів: 2969 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

"Спілка офіцерів України (СОУ) є всеукраїнською неприбутковою громадською організацією військово-патріотичного спрямування, яка об'єднує на добровільних засадах громадян України: військовослужбовців-офіцерів, прапорщиків і мічманів кадру, зарахованих до Збройних Сил України до запровадження військової служби за контрактом, ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, курсантів (слухачів) випускних курсів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, що здійснюють підготовку спеціалістів для військових формувань України, військової служби за контрактом, за призовом, запасу і у відставці Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, Міністерства з надзвичайних ситуацій, військовослужбовців які проходять службу у резерві (надалі - Збройних Сил України), а також громадян офіцерів (старшин) - ветеранів військових формувань, які брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України..."





ОФІС ВГО СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ

переглянути збільшену мапу
Логін:
Пароль:



НОВИНИ  © ВГО СОУ






Пошук

Календар


Наші друзі та партнери

Пам’ятай про Крути [Vox.com.ua] Портал українця
Пиши українськоюЕвропейський конгрес українців
Українці УгорщиниСпілка українців у Португалії інтернетвидання -Українці у Португалії-
Український радіопортал - Украинский радиопортал
 ПРОСВІТА - КРИВИЙ РІГ
Воєнна історіяЧасопис Промінь Просвіти
zampolit
Українське життя в Севастополі
Український козацький портал

Сайти осередків СОУ

Кнопка ВОО СОУ




Кнопка КРоСОУ

Тернопільська СОУ

  • При використанні інформації посилання на  www.portsou.at.ua  бов’язкове.
  • Зміст матеріалів на сторінках сайту не завжди відображає офіційну позицію Всеукраїнської громадської організації СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ і адміністрації сайту.
  • Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає сервіс "Ucoz".
  • Відповідальність за точність наведених фактів, цифр, та імен несуть автори матеріалів.
                                                         
Locations of visitors to this page

© Портал українських офіцерів
(Спілки офіцерів України)
2017

E-mail редакції: rigsou@ukr.net




Використовуються технології uCoz