|
|
Статті
Костянтин РОМАНЧУК МОЯ ВІЙНА Спогади солдата (частина 3)
 Початок
Частина 2
Щоденно табір поповнювався новими й новими партіями полонених. Кожну з них поміщали в окрему «кліть». Жодних відомостей із зовнішнього світу не просочувалось. Але, судячи з того, що кожного дня прибуває багато військовополонених, можна було дійти висновку, що справи в Красної Армії на фронтах кепські. Серед полонених було чимало поранених. Страшно було дивитися, як мучаться бідолахи, але нічим допомогти їм не могли.
Якось до табору прибув німецький генерал. Він стояв біля бочок, з яких полоненим наливали баланду, й уважно придивлявся до кожного. Видно, оцінював їхній фізичний стан. Люди ж падали з ніг від такої їжі. Стало ясно, що діє план знищення людей голодом. Врятуватись з цього пекла можна було єдиним чином: потрапити на якусь роботу. Важче, ніж іншим, було хлопцям, які звикли палити. Вони ходили від одного до другого, просячи хоч раз затягнутись – обмін на недопалок цигарки відбувався за кусочок хлібного пайка.
Одного дня в табір наїхало багато німецьких військових. Наказали вишикувати полонених в колони і провести їх перед ними. Відібрали триста в’язнів, і секретарям було наказано переписати номерні таблички. Далі всі відібрані підходили до стола, на якому стояла бляшанка з жовтою фарбою і трафаретом «SU», що означало «Совєтський Союз», тобто совєтський військовополонений. На спині, грудях, рукавах та головному уборі з допомогою трафарету ставили по дві букви. Після таких процедур мічених розмістили окремо, оголосивши, що віднині ця група матиме назву «Заранціг». Я потрапив у число відібраних.
Підійшла команда вахманів, яка прийняла групу «Заранціг»,. Ми рушили з табору. І знову точила душу невідомість. Куди нас женуть? Дійшли до залізничної станції, вахмани позаганяли людей у вагони, зачинили двері, і потяг помчав на південь. Дорогою часто зупинялися – пропускали військові ешелони, завантажені платформами з танками і гарматами, біля яких сиділи німецькі солдати. Вони щось ґелґотіли до нас, шкірячи зуби, і грали на губних гармонійках.
Доїхали до станції Драмбург. Місцеві німці, мабуть, ще не бачили військовополонених, і з неприхованою цікавістю розглядали прибулих, дехто ставив вахманам питання, які нам були зовсім не зрозумілі. Колона рушила в західному напрямку, минаючи ошатні села з акуратними цегляними будинками. Обабіч дороги стелились поля, засаджені величезними плантаціями брукви, картоплі. Підійшли до панського палацу, обнесеного муром й обрамленого високими каштанами. Біля палацу було кілька невеликих будиночків, у яких, напевно, жили робітники, котрі служили у пана, трохи віддалік – три дерев’яні бараки, мабуть, для військовополонених. І справді. Колона повернула праворуч і, поминувши ворота, зупинилася біля лівого бараку.
Серед полонених, крім красноармійців, було чоловік сто латвійців та литовців, одягнутих у військову форму. До колони підійшов унтер-офіцер і вигукнув: «Дольметчер!» Вийшов полонений-перекладач. Через нього офіцер повідомив, що новоприбулі працюватимуть на будівництві автостради, біля якої проходили, житимуть в цих бараках. Непослух і спроба втечі караються розстрілом на місці. Всі повинні дотримуватись табірного порядку, ходити по території табору вночі суворо забороняється. Затим полонених розділили по кімнатах і в кожній призначили старшого, щоб стежив за порядком. У кімнатах стояли трьохярусні ліжка-нари, настелені стружкою і прикриті куском полотна. Зверху були ковдри. Звичайно, у порівнянні з Гаммер¬штайном тут було непогано – хоча б вода не текла на сплячих. Посередині кімнати стояла чавунна пічка. Перед бараками була чимала площа, на якій шикувались полонені. Кухня містилась в бараці за дротяною огорожею. Їжу видавали через дротяне віконце. Була вона така ж, як і в Гаммерштайні, з тією різницею, що вранці замість хвойного відвару давали чорну несолоджену ерзац-каву. Після сніданку вирушали на будівництво автостради. Зрозуміло, що для фізичної роботи такої їжі було явно замало. Полонених постійно мучив голод.
Довівши до автостради, нас поділили на групи і на кожних десятьох чоловік приділили 1,5 км дороги. До групи був приставлений вахман та німецький робітник-майстер. Я попав до майстра – низенького товстуна у шкіряній куртці, червонопикого й злого. Він постійно кричав, нервував, але не бив. Коли говорив, бризкав слиною. Вахмани були різні, здебільшого садисти. Особливою жорстокістю вирізнявся один – велетенського зросту, постійно неголений, зарослий чорною щетиною, він хвилини не міг спокійно встояти, аби когось не вдарити. Між собою ми прозвали його Цербером. Це був звір у людській подобі. Гвинтівку носив закладеною за поперек, підтримуючи її обома руками. Особливою насолодою для нього було вбити кого-небудь. Всі його смертельно боялися. Лише один вахман, літній чоловік, був лагідної вдачі. Усіма своїми діями показував, що щиро співчуває полоненим.
Робота полягала в тому, щоб на автостраду завозити пісок з пагорба, що височів на віддалі кілометра. Туди вела рейкова дорога, по якій штовхали вагонетки. Вибравши з неї пісок і висипавши його на автостраду, вручну пересовували рейки далі. І так без кінця. З кожним днем сили нас полишали. Після мізерного сніданку вранці о першій годині дня нам давали черпак баланди. Перекладач на роботу не ходив – відсиджувався в бараках. При боці носив товсту палицю, якою, аби догодити новим господарям, часто бив своїх товаришів. Німцям це дуже подобалося, і вони хвалили його, заохочували.
На узбіччях автостради, яку ми будували, розкинулися величезні плантації брукви. Прополювали її польські військовополонені з буквою «Р» на грудях і французи. Працювали вони групами по кілька чоловік, без охорони. І французи, і поляки бачили, якими виснаженими та голодними були ми, совєтські полонені. Отож, чим могли, допомагали: вибравши момент, коли вахман відвертався, кидали разом із жмутами зілляччя що-небудь з харчів (ми знали, що годували їх краще, ніж нас). Це було дуже ризиковано, бо вахман міг убити і тих, і тих. Пам’ятається такий випадок: один полонений підійшов до бруквяного поля, ніби у своїй потребі, й зірвав одну рослину. Це здалеку помітив Цербер. Він підбіг до хлопця і почав обшук. Нічого не знайшовши, повів його до начальника будівництва дороги (ним був кремезний чоловік, якого вахмани поважали і рахувалися з його думкою). Пояснивши йому, що полонений вирвав брукву, знову взявся обшукувати. А коли й тут нічого не знайшов, то відвів бідолаху на кілька метрів і прицілився з рушниці. Всі полонені припинили роботу, спостерігаючи за тим, що діється. І не минути б нещасному смерті, якби не втрутився начальник будівництва. Владним голосом наказав вахману припинити комедію. Сполотнілий від люті, готовий живцем розірвати будь-кого з полонених, Цербер з грубою лайкою накинувся на жертву і почав його бити. Знову ж таки окрик начальника змусив його припинити самосуд.
Після цього випадку полонені стали ще обережнішими, вкотре переконавшись, що смерть чатує на кожному кроці.
Працювали ми до шостої вечора. На вечерю отримували по черпаку ерзац-кави і буханець хліба з ложкою повидла та оселедця на п’ятьох. Маленький шматочок хліба, який діставався після поділу, зїдали миттєво.
Працював з нами один німець. Середніх років, лагідний у поводженні з нами. До війська його не взяли з тієї причини, що був антифашистом. За свої переконання попав у гестапо, де зніс чимало тортур. Та дух його не зламали. Тоді й ми переконались, що не всі у Німеччині хотіли війни, і з ними жорстоко розправлялися гітлерівці. Отож цього чоловіка (а він був хворобливий, з повибиваними передніми зубами) послали працювати на трамбувальній машині – такому собі нехитрому механізмі з товстелезною колодою заввишки з метр. Коли механік натискав кнопку, колода трамбувала землю, яку ми підвозили з пагорба. Від цього німця ми дізнавалися про події на фронті (він непогано володів польською мовою). Це було практично єдине джерело інформації з зовнішнього світу. Всі полонені його любили і поважали.
З величезним нетерпінням чекали ми вихідного дня, бо від постійного недоїдання зовсім підупали на силі. Та, як виявилось, у неділю полоненим не давали навіть ложки баланди на обід, був лише сніданок і вечеря. Весь вихідний день проходив у спогадах про рідний дім, про батьківщину. Скільки знадобиться волі й зусиль, аби вижити, вистояти на цьому важкому і нестерпному шляху життя і смерті. Польщі. Що там тепер, після нападу гітлерівців на моїй рідній Волині?..
Якось надвечір до кімнати, наче вихор, влетів вахман. З несамовитим криком «Раус! Шнель!» він бив першого-ліпшого, хто потрапляв під руку. Усім було наказано виходити надвір і шикуватися в колону. Там нас перераховували кілька разів.
Як виявилося пізніше, під час роздачі їжі з табору непомітно вислизнуло через ворота кілька полонених. Охоронці аж пінилися від злості. Потім загнали всіх назад у бараки і наказали не виходити на територію табору вночі. Була організована погоня – вахмани з собаками кинулися по свіжому сліду. Тут же повідомили поліцію та місцеве населення. Втікачі не встигли відійти далеко. Ледве живих їх пригнали у табір і, вишикувавши полонених у дворі, розстріляли перед строєм, застерігши, що так буде з кожним, хто зважиться на втечу.
Почався новий робочий тиждень. Все було таким, як і раніше, тільки люди від постійного недоїдання та виснаження ще більше ослабли. Та й моральний дух підупав – німець-антифашист, який працював на трамбувальній машині, невтішно хитав головою. Німецька армія впевнено просувалася на схід, совєтські війська відступали
Задумавшись про невтішні новини, я не втримав вагонетку з ковшем, яку штовхав перед собою, і вона з гуркотом помчала у воду. Майстер спершу наказав мені роздягнутись догола й лізти в річку і витягати вагонетку. Як не старався, самотужки нічого не міг вдіяти із злощасною залізякою. Тоді німець послав ще декількох хлопців, і нам насилу вдалося витягти вагонетку з води. Цербер, де не візьмись, боляче уперіщив мене кілька разів, і я звалився на землю. На моє щастя, його несподівано покликав майстер.
Увечері над Драмбургом у небо знялися снопи ракетного салюту та автоматних черг – німці відзначали падіння якогось совєтського міста.
Нестерпний голод валив людей з ніг. Латиші, попервах трималися тільки свого гурту. Та всі вони виявились менш витривалими, ніж ми. Мабуть, через те, що не звикли до біди. І ось одного ранку у вбиральні знайшли молодого широкоплечого латиша, який наклав на себе руки. Прийшли вахмани, відрізали пояс, на якому повісився юнак, і, регочучи, простягнувши ремінь вперед, запропонували ще комусь повіситися. Гордовитість й бундючність прибалтів ураз щезла.
Якось уранці зібрали нас усіх на подвір’ї, і перекладач оголосив, що в табір має приїхати генерал. Всі повернули голови у бік Драмбурга, звідки той мав прибути з хвилини на хвилину. І ось під’їхали дві легкові автомашини. З другої вискочив шофер, відчинив задні дверцята і завмер, виструнчившись. З машини поволі виліз генерал у довгій чорній шинелі з червоними вилогами. Начальник табору взявся рапортувати. За колючим дротом, уздовж караульного бараку, вишикувались у дві шеренги вартові. Генерал пройшовся перед строєм, і, не звертаючи уваги на полонених, сів у машину й поїхав. Про мету його приїзду ми так і не дізналися.
Табір жив звичним життям: люди, падаючи з ніг, працювали, вахмани шаленіли, знущалися з полонених, як хотіли. Траплялося, що нас брали на розвантаження вагонів у Драмбург. Повернувшись звідти, хлопці розповідали, що цивільні німці, які працювали разом з ними, погрожували полоненим, вигукуючи, що всіх совєтів треба знищити чимскоріш – геббельсівська пропаганда добряче попрацювала.
Наближалася осінь. Німецька армія з переможними боями просувалася на схід. Та незважаючи на успіхи, гітлерівці вже зрозуміли, що розраховувати на «бліцкріґ» марно. Вони помалу почали усвідомлювати, що війна затягнеться. Оскільки значні кошти потрібні були для фронту, будівництво автострад всередині Німеччини припинили. Всі молоді чоловіки були на фронті. А треба ж збирати врожай, завершувати польові роботи. Німецьке командування змушене було залучати до сільськогосподарських робіт і військовополонених.
По табору пронеслася чутка, що найближчим часом нас посилатимуть на збирання врожаю. Цю новину, наче сороки, розносили місцеві хлопчаки, які вештались біля табірної огорожі. Вахмани їх не відганяли, дітям було цікаво подивитися на полонених. Підлітки раз у раз повторювали: «Мітвох веґ». Отож ми зрозуміли, що в середу нас звідси заберуть. Настрій у людей поліпшився – плекали надію, що робота в полі буде легша та й, може, краще годуватимуть, а, може, пощастить утекти.
І справді, у вівторок у таборі появилися люди в цивільному. Всіх полонених вишикували на подвір’ї, почався торг. Справжнісінький невільницький ринок у Каффі! З тією різницею, що дія відбувається не в ХІІ–ХІІІ століттях, а в середині ХХ! Нам відкривали роти, оглядали зуби, дивилися на м’язи, до болю мацаючи їх. Вибирали найміцніших та найздоровіших. Але про яку силу можна було говорити після тривалого голодування та щоденної непосильної праці? Деякі з вербувальників трохи знали польську мову. І коли палицею було показано, якого хлопця вони вибрали, то наказували: «Пшежегнайся!» – «Перехрестися!». Тих, хто не вмів перехреститися, називали комуністами і відмовлялися брати на роботу. Отож, вибрали з-поміж нас понад сотню, вишикували в колону і повели в напрямку Драмбурга. Дорогою зустрічалися цивільні німці, котрі питали вахманів, куди таких нужденних ведуть. А ті у відповідь: «Нах бауер» – «До господарів». Знову посадили нас до вагонів, закрутили дротом двері й повезли кудись на північ. Страшенно хотілося їсти, і я почав робити жувальні рухи губами – здавалось, від цього минають приступи голоду.
Заскрипівши гальмами, поїзд зупинився. Двері відчинились, і полонені побачили вокзал, заповнений пасажирами. Вахмани наказали швидко вийти з вагона. Перед нами стояла бочка з якоюсь подобою їжі. Ми підходили по черзі до неї, і вахман власноруч розливав темну бурду у наші консервні банки. Потім до в’язнів приставили нову команду вахманів. Їхнім начальником був високий товстун у званні унтер-офіцера. Видно було, що в армії він недавно, бо рухався надто повільно, ходив аж ніяк не армійським кроком. Мав дуже сильний голос, і постійно лунав його крик – то на нас, то на підлеглих вахманів.
Минувши невелике село, вийшли на дорогу, обсаджену з обох боків фруктовими деревами. На землі валялись багато яблук й груш. Голодні люди, вловивши момент, коли вахман відвернеться, хапали плоди і миттю з’їдали. Вахмани бачили це, але мовчали.
Увійшли в село. Акуратні муровані будинки, покриті червоною черепицею, стояли по обидва боки дороги. Дійшовши до гарної двоповерхової садиби, обнесеної високим муром, колона зупинилася. На воротах під аркою висіла вивіска: «Граф Яневич». Через дорогу виднілись величезні хліви, тік, де лежали копиці необмолоченого хліба. В саду, де колись, певно, була стайня, а тепер барак, підготували місце для полонених – територію обгородили колючим дротом, аби хтось не надумав утекти. Посередині бараку стояло щось подібне до довжелезного стола. З обох боків лавки – палі з прибитими до них дошками. Попід стінами лежала солома, прикрита ковдрами. Біля конюшні вдень і вночі стояв вартовий зі зброєю напоготові.
Полонених швидко розмістили по «ліжках», потім вахман узяв двох хлопців і повів їх у прибудову графського будинку. Там полонені-французи готували їжу. Дали нам гороховий суп, на який зголоднілі люди накинулись, наче вовки. Здався той суп надзвичайно смачним. Та опісля всім поздувало животи, почалися сильні різі, у багатьох піднялася температура – мучились всю ніч. Лише різкий звук вахманового свистка підняв хворих людей на ноги і погнав на сніданок. Цього разу ніхто з полонених супу не їв. Нас вивели у двір, перерахували. На плоті біля графської садиби висіла величезна географічна карта, на якій прапорцями було відзначено просування німецьких військ. Гірко було дивитися на це, а нацисти з неприхованою радістю мало не щодня підсували прапорці все далі й далі на схід.
Удар по залізній рейці означав початок робочого дня для місцевого населення, точніше для жінок і дівчат, бо чоловіки були на фронті. Розмовляти з нами німкеням суворо заборонялося. Одягнуті вони були в штани, короткі куртки, голови пов’язані хустками. У кожної за спиною висіла торбина з їжею. Отож, попереду йшли дівчата, за ними – полонені в оточенні шістьох вахманів. Кожен ніс рушницю, а один тягнув ще й кулемет.
Колона вийшла за село, у поле, де, скільки не кинь оком, простягалися плантації картоплі та брукви. Вдалині виблискувала якась велика темно-сіра пляма. Казали, що то Балтійське море. По безкрайому картопляному полю, наче великий жук, дряпався одноциліндровий тракторець на гумових колесах. Він тягнув картоплекопача, лапи якого то згинались, то розгинались, викидаючи позад себе бульби. Їх треба було визбирати із землі у дротяні кошики, а потім висипати у високий бортовий віз. На ньому сидів бригадир, який вів облік вибраної кожним полоненим картоплі і давав номерок-папірець. Казали, що ці цидулки треба зберігати, бо за них можна одержати леза для гоління. Цивільним німцям оплачували ці папірці. Після картоплі збирали брукву. Очищену від гички, її звозили в кагати, а гичку переробляли на силос.
О десятій тридцять свисток оповіщав час сніданку. Полонені сідали на землю, жадібно дивлячись, як німкені смакують бутербродами, запиваючи чорною ерзац-кавою. Об одинадцятій свисток знову кликав до роботи. О першій всі – і полонені й німкені, йшли в село на обід. Там на нас чекав ополоник супу. Добову норму хліба давали, як і раніше, увечері. О шостій вечора робота закінчувалась.
Граф Яневич жив неподалік у своєму палаці. Іноді приїздив на поле у невеличкому візку, запряженому одним конем. Часто разом з ним приїжджав гарний хлопчик років десяти, мабуть, його син. Граф ніколи не підходив близько до полонених. Далеко від нас залишав хлопчика у фаетоні, а сам ходив, роздивляючись, чи добре вибрана картопля. Було йому років під сорок. Високий, стрункий, в зеленому піджаку, в широких штанях, напущених на шкарпетки. Носив окуляри. Згодом ніхто з полонених його не бачив.
Вщерть наповнений бортовий віз доставляв картоплю до кагатів, на яких працювало кілька літніх німців. Німцям-поденникам граф платив картоплею. Щодня одна–дві гари розвозили її по хатах поденників. Коли ми йшли на обід та увечері додому, німецькі жінки співчутливо дивилися на нас, стараючись дати хоч що-небудь з їжі. Всі вони – добрий десяток сіл, що розкинулись на землях, скільки було видно оку, працювали на графа. Маєток мав декілька тисяч гектарів орної землі.
Саме тут ми побачили селян, які були справжнісінькими бідняками. За що ж воюють німецькі солдати, основна маса яких походить з таких сімей? Очевидно, Гітлер пообіцяв їм золоті гори в результаті виграної війни, світове панування, багатство і владу над завойованими народами.
Німецькі дівчата нудьгували, особливо у вихідні. Отож вони самі підходили до вартових, заговорювали з ними, жартували. Один вахман дозволив їм якось навіть заглянути всередину барку, де жили полнені. Вони з острахом оглянули все навколо і з огидою вийшли надвір.
Польові роботи закінчувалися. Нас почали водити на обмолот жита. Снопи були складені у величезній стайні – напхано під самісінький дах за допомогою стрічкового транспортера, який нині височів посередині приміщення. Під стіною стояла електромолотарка. Обмолочене зерно зразу ж віялось і, очищене, зсипалось у підставлений мішок. Працювали тут і німецькі дівчата, які були на вибиранні картоплі. Вони загравали з вахманами, реготали, а ті щипали їх та обіймали. Навіть товстий унтер-офіцер вдавався до жартів-залицянь.
Наближалася зима, і наша зношена одежа не зігрівала немічні й худі тіла. Жодних новин із зовнішнього світу ми не отримували, бо, крім французьких полонених, тут нікого не було. Ні вони нас, ні ми їх не розуміли. Знали лише по кілька німецьких слів, тому спілкувалися, допомагаючи собі жестами.
Життя в стайні, у бруді дало перші плоди: у полонених завелися воші, почалися хвороби. Один хлопець помер. Поховали його на німецькому кладовищі, під муром. Боротися з бідою не було як, навіть подоби мила для миття рук полоненим не давали.
У бараку почався тиф. Захворіло близько третини полонених, і німці почали кудись відвозити їх. Ми здогадувались, що проводжали їх в останню путь. Якось захворів і мій друг Борис: піднялася температура, парубок падав з ніг. Всі знали: якщо німці помітять, що хтось хворий, – відправлять ТУДИ. Міцно тримаючи Бориса під руку, я повів його на роботу. З горем-бідою забрались наверх, і там Борис лежав, а я працював за двох. Про якусь медичну допомогу не могло бути й мови. Адже ідеєю фікс німців було знищення якомога більшої кількості «синів Шталіна», я нас знущально називали. Злякавшись, що хвороба може перекинутись і на місцеве населення, німці вирішили нас ізолювати. Повернувшись увечері з роботи, дізнались від французів, які працювали на кухні, що завтра нас відвозять до «Гаммерштайну-315». Французи хитали головами: «О, не ґут» – «О, не добре».
Вранці поріділа колона вирушила у вже знайомому напрямі. Дорогою знесилених людей щиро пригощали штурханами прикладів, горлаючи «Шнеллєр! Шнеллєр!» – «Швидше! Швидше!» Та ніхто не звертав на ці окрики уваги. Куди було поспішати? Адже там, куди нас женуть, – справжнісіньке пекло. Я ледве переставляв ноги, та ще тяг під руки Бориса. Дійшли до станції. Один полонений впав. До нього підбіг вахман, вдарив ногою. Той не вставав. Тоді вахман загнав багнет у напівживе тіло. З грудей нещасного вирвалося ледве чутне: «Помстіться за мене!» Всі закам’яніли. Пройшовши ще трохи, колона зупинилася біля товарного вагона. На сусідній колії стояв пасажирський потяг, з прочинених вікон якого долинали сміх і веселі німецькі пісні. З-за шибок виглядали молоді німкені у військовій формі. Сміючись, вони кричали: кого ж ви охороняєте, тіні якісь, а не люди. Тоді один з вахманів вибрав з-поміж нас найсильнішого і найвищого хлопця – українця Петра і штовхнув його вперед. Німкені принишкли, дивлячись на красеня. Тут почулися крики: «Ауф ваґен, швайне!» – «По вагонах, свині!» І нас знову заштовхали до вагонів. Крізь дірку між дошками я бачив, як пролітають будиночки колійних обхідників, залишилися позаду у сірому мороці станційні споруди. Лісові краєвиди змінювалися полями, знову ліси і знову поля. Поїзд мчав цілий день і цілу ніч. На осінніх полях працювало багато людей. Раптом різко запищали металом гальма, поїзд зупинився. Двері відчинились. «Раус! Раус!» – загорлали вахмани. Дехто зіскочив, решта повільно спускалася з високого вагона, когось знімали, наче малих дітей, товариші. Роздивившись довкола, зрозуміли, що прибули на усім знайому зупинку неподалік табору-шталагу «Гаммерштайн-315». Дорога була перегороджена шлагбаумом, біля якого стояв вартовий. Підійшовши до нього, вахман передав папери. Полонені, які не могли йти, сіли на землю. Вахман, побачивши, що люди й справді зовсім безсилі, наказав викликати табірну машину. У відповідь вартовий крикнув: «У таборі машин нема. Всі відправлені під Москву». Така звістка дещо поліпшила нам настрій. Виходить, під Москвою німцям непереливки.
Здоровіші підняли слабших, і колона поволі рушила до табору. Надворі було страшенно холодно. Ось і знайомий ліс, який хоч трохи стримує пронизливий вітер. За час нашої відсутності табір дещо змінився. Тепер німців тут було набагато менше, всю «брудну» роботу виконували поліцаї – вони били, ганяли полонених, добивали хворих, дуже часто з власної ініціативи.
Важко хворих помістили в окрему клітку – кранк-барак, недавно збудовану споруду з необпаленої цегли. Решту полонених порозвозили по цегляних бараках. Посередині кожного була непоштукатурена піч, попід стінами стояли трьох’ярусні нари, вимощені дерев’яною стружкою. На весь барак було одне вікно, замість дверей – лише місце для них. Посередині ледве жевріла електрична лампочка. На подвір’ї була водяна колонка. Кожен відділ мав свої номери, які висіли при вході в барак. Зовні, як і раніше, табір охороняли німецькі солдати. У відділі, куди нас привели, було темно. Вахман у присутності поліцаїв взявся розміщати новоприбулих. Та, як виявилося, місця явно бракувало. Я усе ж спромігся витягнути Бориса на середні нари, де сяк-так вляглися спина до спини – повернутися, аби поміняти місцями затерплі боки, можливості вже не було. Очі роз’їдали клуби чорного диму, що виривались з печі в якій горів брикет.
Як кажуть у народі, в сім’ї не без виродка. Так було і тут. Німці знаходили запроданців, готових вислужуватися. Покидьки ці були різних національностей. За зраду платили непогано – всі, як на підбір, вгодовані, добре одягнені. На рукаві носили білу пов’язку з написом «поліцай». Впереваж були одягнені у форму совєтських командирів, підперезані шкіряними ременями, до яких були прикріплені з одного боку казанок, з іншого – плетена нагайка. Німецькі охоронці завжди ходили з вівчарками. Вахмани постійно давати вказівки поліцаям – двічі на день перевіряти кількість пеолонених, які перебувають у таборі. Кожного дня гинула маса людей, а німці мали точно знати, скільки буханців хліба треба видавати. Коли полонені йшли на обід, їх супроводжували конвоїри, озброєні гвинтівкаки у супроводі злих вівчарок.
Зима 1941–1942 рр. була страшною не лише для полонених, які не мали у що одягнутись, але й для німців – російські морози дуже допікали гітлерівцям – інформація про неймовірну холоднечу на східному фронті просочувалась і до полонених..
О 5-й ранку до бараку звикло вривалися поліцаї з вахманом, який пронизливим свистом вмить будив полонених. Поліцаї починали щосили періщити нагаями напівсонних людей, потім примушували швидко вишикуватись у колону по пять людей в шерензі й починали рахувати. Затим гнали на сніданок. Ми з Борисом, який уже почував себе значно краще, крокували поряд. Одного разу, коли ішли на сніданок, помітили біля кухні невеличку купку картоплі. Якийсь полонений прожогом кинувся до неї, вхопив одну картоплину. Та не встиг стати на місце, як куля вахмана відібрала йому життя. Лежав він на цій купі цілий день, наче пересторога для інших.
Після сніданку всіх полонених гнали на спеціальний плац, де примушували марширувти і співати. Досі в пам’яті відлунюється стоголоса пісня «Ой у лузі, при лужку». Тоді це була пісня смерті. Після останнього куплету командували «Бігом!» Зрозуміло, що хвора людина не мала сили бігти разом з усіма і пленталася позаду. Таких хапали і відправляли у кранк-батальйон. Звідтіля одиниці повертались живими.
Табір був переповнений. За підрахунками самих бранців, тут перебувало понад 50 тисяч військовополонених. У таборі спалахнула епідемія тифу, людей ніхто не лікував. Німці все ще вірили в близьку перемогу, одним із їхніх першочергових завдань було знищити якомога більше совєтських військовополонених.
Усі клітки в таборі були однаковими, стандартними, крім кранк-батальйону. Сюди зганяли людей, у яких виявляли хоча б найменші симптоми хвороби. Полонені боялися цієї «клітки смерті» і добровільно не зголошувалися з приводу недуги, тому поліцаї самі виявляли заслаблих і силоміць заганяли їх до кранк-батальйону. За ніч людей там добивали, а вранці викидали за колючий дріт. Ще напівживих вантажили на спеціально виділений великий віз. Для закопування в землю померлих була виділена з числа полонених спеціальна «тодт-команда». Дехто з полонених мав вставлені у роті золоті коронки. Отож, помітивши це, поліцаї спеціально нещасного добивали, а зуби виривали тут же. Один поліцай назбирав повний протигаз золота. Та одного дня його знайшли мертвим – хтось пустив йому кулю в лоб.
Якось після вечері мені стало погано. Ледве виліз наверх і втиснувся поміж товаришами. Лежав, тихо постогнуючи. Раптом до бараку вскочили поліцаї і закричали, допитуючись, чи є хворі. Один полонений сказав, що хтось стогне. Борис закрив мені рукою рот. Гнітюча тиша зависла в повітрі. Так і не виявивши нікого, поліцаї пішли. Вранці мені погіршало. Та на сніданок змушений був йти. У колоні стояв ні живий, ні мертвий. Ноги підкошувались, страшенно хотілося пити. Голова опустилася на груди, похитнувся, та Борис вчасно підхопив мене. Поліцай помітив це, підскочив, свиснула у повітрі нагайка, різонула по обличчю, замалим не вибравши око. Після сніданку – «заняття спортом». Подумав, що це останній в моєму житті день.
Попереду був марш з піснею, біг. Побачивши, що мене обганяють, зібрав останні сили і вирвався уперед. Позаду залишився з добрий десяток людей. Пролунав свисток про кінець бігу. Тих, хто впав, підбирала «тодт-команда» у кранк-батальйон. Цього разу вдалося вирватися з лабет смерті. Дорогою до бараку, проходячи повз кранк-батальйон, помітили віз, доверху навантажений голими трупами, мов снопами. Здавалося, що то самі скелети, обтягнуті шкірою. Кожен подумав, що скоро і його черга зайняти місце на возі. А так не хотілося помирати на чужині, лежати у ворожій землі…
Увечері хлопці підсадили мене на нари – сам уже не міг туди залізти. Від нестерпного болю застогнав. Добре, що Борис був поруч. На вході до бараку виросли постаті поліцаїв. Вони стиха перемовлялись, прислухаючись до звуків у бараці. Борис міцно затис мені рукою рот. Пройшовшись між рядами нар, поліцаї вийшли. Уранці, коли пролунав свисток, відчув, що хочу їсти. За час хвороби у мене зібралося кілька кусочків сухого хліба. Відламав кусочок сухаря, поклав до рота. За сніданком випив теплої бурди. Ніби полегшало. Та почався страшенний пронос. Нічого не трималося в шлунку. Лежачи на нарах, згадав, як колись вдома старі люди розповідали, що після першої світової війни епідемія тифу морила людей, винищуючи цілі села. Тоді люди рятувалися корою крушини. Але де взяти кору тут? Дивлячись на піч, яка курила димом, надумав спробувати лікуватися брикетом. Попрохав Бориса принести кусок брикету. Він дістав з груби теплий кусок брикету і подав мені. На кожен відділ видавали по 12 кусків брикету. Він не те, що не нагрівав приміщення, а навіть добре розгорітися не міг. На смак брикет був кислуватий, але я згриз його, наче кусок халви. Надвечір помітив, що «ліки» подіяли. Страшенно захотілося їсти. Вмент з’їв решту крихт хліба, які носив у кишені. Наступного дня відчув, що смерть цього разу відступила.
Нових в’язнів у табір не прибувало. Він став ніби ізольованим від усього світу. До епідемії тифу додалася ще одна біда – полонених почали заїдати воші. Врятуватись від них не було жодної можливості. Хтось пробував тримати одяг над димом, що валив з груби. Паразити, наче стиглі ягоди, падали на землю Але на їх місце прибували легіони інших. Дехто з бранців не витримував таких мук, зривався з нар і серед ночі біг надвір. За порогом тут же падав від кулі.
Біда робить людей добрішими. Це правда. Але водночас відчай може перетворити людей на справжніх звірів. Серед полонених були й такі, що знімали з умираючих чи мертвих одяг, потім продавали його за пайок хліба тим, хто був напівголий.
Перед бараком вирував справжнісінький базар: одні продавали, інші купували. А єдиним грошовим знаком був пайок, півпайка хліба чи кілька кусків недоїденої брукви. Я був дуже легко одягнений. Отож довелося вдатись до «торгів» – за пайок виміняв собі шинель.
Дехто з хлопців мав на ногах дерев’яні колодки. Ходити в них було незручно, але добре було те, що не пропускали холоду, на відміну від ґумових чобіт. Отож я вирішив поміняти ще й свої ґумаки на дерев’яні ходаки. Взувши один обміняний ходак, чекав, щоб зверху подали другий. Коли ж чекання затягнулось, підвів голову, а той парубок, що займався обміном, – мертвий…
З кожним днем людей у таборі помітно меншало. Ті, що залишились, почали пухнути від голоду. Глянеш вранці, коли виходять на сніданок, – всі наче набряклі, очі позападали. Подивився якось на свою ногу і злякався – сама кістка, обтягнута шкірою. На шиї та підборідді відкрились рани, які не загоювались. І жити не можна було, і смерть не приходила. Коли людина ставала такою виснаженою, пересувалася, мов привид, їй усе ставало байдужим, не хотілося жити. Ніщо приреченого не цікавило, ніякі думки не затьмарювали її атрофований мозок. Це й було метою німців – довести людей до такого стану якнайшвидше.
Минала зима. Крім обслуги у таборі ніхто не появлявся. Всі зрозуміли: прийшов кінець. Людей у таборі залишилося кілька тисяч – і це із понад 50 тисяч!
Та несподівано ставлення до полонених відчутно змінилось на краще, німці ніби подобрішали. Це вже згодом ми дізналися про поразку гітлерівців під Москвою.
Костянтин РОМАНЧУК
МОЯ ВІЙНА*
Спогади солдата
* Закінчення. Початок у чч. 5-8, 2009.
У перших числах березня 1942 року нас перевели у табір, де утримували французьких та польських полонених. Зовні він був наче такий, як і наш, та всередині значно відрізнявся від того пекла: значно чистіший, була лазня, санчастина, медперсонал з числа військовополонених. Французькі солдати отримували через Червоний Хрест посилки та листи з дому.
Полонених розмістили у порожніх бараках, яких було дуже багато. Основна маса в’язнів вимерла. Ще наприкінці лютого я помітив, що перестав бачити на одне око. Яке те око було на вигляд, не бачив, та Борис говорив, що воно затягнулось якоюсь білою плівкою. Голод та жахливі умови зробили своє. А, можливо, втратив зір від того, що мене якраз по цьому оку вдарив нагаєм поліцай.
Вперше за весь час у полоні можна було помитися. Хворих відправляли в санчастину. Спочатку туди йти боялися, підозрюючи, що це замаскований кранк-батальйон, але згодом дізнались, що медперсонал був не німецький, а з тих же полонених. Я й собі вирішив піти туди аби спробувати зарадити хворому оку. Санчастина містилася у бараці неподалік від спальних приміщень. Йти туди можна було без лахмана – втекти годі, вся територія обнесена колючим дротом. Лікарями були полонені польські офіцери-медики. Акуратні, підтягнуті, в чистих білих халатах. Мене з товаришами прийняли не надто приязно. Один з лікарів навіть дорікнув, чому немиті прийшли на прийом. Спазми образи стискали горло, та що було казати. Лікар навіть не поцікавився, яким чудом ми вціліли, воскресли з мертвих. Та чи могли вони це зрозуміти – умови їхнього полону були не до порівняння з нашими. Я поскаржився, що перестав бачити на одне око. Лікар заклав якусь жовту мазь між повік. Сказав навідатись через декілька днів. На другий день око почало реагувати на сонячні промені. Повторно пішов на прийом. Лікар повторив процедуру. За кілька днів зір повернувся. Радості моїй не було меж. Адже минула небезпека осліпнути.
Годували нас майже так само, як і в Гаммерштайні, щоправда баланда з брукви була смачніша – трішки засмачена жиром і густіша. Однак багато їсти боялися, аби знову не трапилась якась біда.
Через тиждень-другий табір відвідали німецькі офіцери, яким було доручено вибрати людей для якихось робіт. Що то були за роботи, ніхто не знав, але кожен хотів якнайшвидше вирватись звідси. Та офіцери не поспішали, щодня вибирали по кілька чоловік. Саме тут доля роз’єднала мене з вірним другом Борисом. Лише завдяки нашій дружбі у нацистському полоні ми залишилися живими: спочатку я врятував Бориса, потім він мене.
Потрапив в команду «Пфердепарк»–«Кінський парк». Команда налічувала 50 полонених. У супроводі вахманів нас повели на станцію, посадили у товарний вагон. Куди їдемо, не знав ніхто. Майже всі були незнайомі – з різних бараків, люди різних національностей, з усіх куточків Совєтського Союзу Отож дорогою потроху перезнайомились.
Доїхали до станції Стольп. Як виявилось пізніше, це було досить велике місто, у якому навіть їздили трамваї. Перше, що впало в очі, – це великі снігові замети, чого не було у Гаммерштайні.
Полонених помістили у конюшні, неподалік міста. У приміщенні стояла залізна пічка, попід стінами – вицементовані жолоби для годування коней. Біля них височіли триярусні нари. Невеличкі віконця заплутані колючим дротом. Місце, відведене для спання, було обнесене високою загорожею з колючого дроту. Біля дверей з одного боку стояв бачок з водою, з іншого велике відро – імпровізована вбиральня.
Люди, стомлені довгою дорогою та голодом, швидко поснули. Вранці лише свисток вахмана змусив їх зірватись на ноги. Двоє полонених у супроводі вахмана принесли бачок несолодженої кави. Після такого сніданку нас вишикували і повели на роботу. Іти було недалеко. Проходили поміж довгими військовими конюшнями. Зупинились біля однієї, всередині було багато низькорослих коней. Казали, що їх привезли з окупованих територій Совєтського Союзу. На вигляд тварини були поганенькі, отож німці вирішили їх відгодувати. Кожному полоненому дали залізне згребло і щітку, щоб чистити і вичісувати коней. В жолоби їм сипали фураж – овес навпіл з кукурудзою. Надвечір коней виводили на прогулянку – у великий тренувальний зал. Це була величезна кругла споруда з високим склепінням. На розмальованих стінах красувались баскі коні, які долали високі перешкоди. Як стало відомо пізніше, тут був колись кавалерійський тренувальний зал.
Полонені від голоду ледве переставляли ноги, отож вартовим доводилось допомагати їм сідати верхи. Посередині залу на підвищенні стояв солдат з довгим батогом і підганяв коней. Коли вони бігли, дехто з полонених, не маючи сил втриматись на голій спині коня, падав, що викликало у німців гучний регіт. Добре, що хоч не били, як у таборі.
Їжа, як і раніше, була поганою. З тією різницею, що по вівторках виділяли на кожного по 200 грамів кінської ковбаси і кусок маргарину. Та цього додаткового пайка ми не бачили. Його, як нам казали, кидали в котел, де варилася їжа для нас, і це поліпшувало її смак. Було там вже того смаку! Іноді траплявся якийсь жалісливий вахман, котрий брав двох полонених і йшов з ними до їдальні, де харчувалися німецькі солдати. Там з помийних бачків брали недоїдки і приносили нам. Але таке щастя траплялося вкрай рідко.
Голод не тітка, кажуть у народі. І ось до чого додумались полонені: потай від вахмана брали з кінських жолобів фураж, приносили до своєї конюшні, промивали, відбирали кукурудзу, а потім цілу ніч, по черзі, варили її у своїх консервних банках на пічці. Через це мало спали, але хоч трохи могли підкріпитися. Вранці полонені були, наче сажотруси, тільки зуби біліли. Хтось із вахманів помітив овес, який ми відкидали, вибираючи кукурудзу, і наш «додатковий пайок» увірвався. Вночі вахмани приходили перевіряти, що діється в конюшні. Ніхто не хотів дістати кулю в чоло, тож не наважувались більше обкрадати коней.
Жодні звістки із зовнішнього світу до нас не доходили. Не знали, який стан справ на фронтах. Але одного дня стару команду, що охороняла табір, замінили новою. На зміну прийшли люди, не придатні до стройової служби, попросту комісовані. А ті, які охороняли нас раніше, завітали у повному бойовому спорядженні. Вони невесело хитали головами, повідомляючи що посилають їх на східний фронт. Кожному своє – думалось нам у той момент. Саме таке гасло висіло при вході до таборів військовополонених та концтаборів.
Зазнавши поразки у битвах взимку 1942 року, німецька армія готувалась до літнього наступу. Були мобілізовані нові резерви, для фронту забирали все, що тільки можна було взяти. Звільнялися місця на фабриках і заводах, у сільському господарстві. Весна не чекала, вона нагадувала німцям про початок польових робіт.
Читати завершення
|
| Категорія: ДО 70-РОКОВИН ПОЧАТКУ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ | Додав: PORTAL_SOU (25.05.2011)
|
| Переглядів: 1027
| Рейтинг: 5.0/1 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
|
"Спілка офіцерів України (СОУ) є всеукраїнською неприбутковою громадською організацією військово-патріотичного спрямування, яка об'єднує на добровільних засадах громадян України: військовослужбовців-офіцерів, прапорщиків і мічманів кадру, зарахованих до Збройних Сил України до запровадження військової служби за контрактом, ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, курсантів (слухачів) випускних курсів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, що здійснюють підготовку спеціалістів для військових формувань України, військової служби за контрактом, за призовом, запасу і у відставці Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, Міністерства з надзвичайних ситуацій, військовослужбовців які проходять службу у резерві (надалі - Збройних Сил України), а також громадян офіцерів (старшин) - ветеранів військових формувань, які брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України..."
ОФІС ВГО СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
