|
|
Статті
Костянтин РОМАНЧУК МОЯ ВІЙНА Спогади солдата (частина 2)
 Початок
Липень 41-го видався по-особливому сухим і гарячим. Нагріта за день земля не встигала охолонути до ранку, аби дати змореним солдатам таку цілющу й жадану прохолоду. Навіть річка, яка протікала неподалік, не додавала свіжості.
Надвечір командир повів рештки роти назад у напрямі містечка. Коли дісталися до кладовища, вже стемніло. Дальнобійна ворожа артилерія почала обстрілювати населений пункт. Снаряди з шаленим свистом проносилися над головами бійців, які зайняли оборону в окопах, виритих на квітучому конюшинному полі. Кілька снарядів вибухнуло неподалік, деякі влучили у самі окопи. Десь опівночі обстріл раптово вщух. Мабуть, ворог готувався до штурму.
Після обстрілу, підмостивши під голови шинельні скатки, ми полягали в улоговинах між могильними насипами, намагаючись задрімати. І пригадалася мені історія, яку парубки розповідали на вечорницях.
Жив колись у селі неподалік кладовища чоловік на ім’я Кіндрат. Ніде було йому де пасти свою корівчину, поля не мав. Отож вечорами, бо вдень було ніяково, вів свою корівку пастися на кладовище. Неподалік проходила дорога зі станції в село, якою з вечірнього поїзда вертали додому люди. Тож надумав якось Кіндрат пожартувати – налякати перехожих. Надягнув білу свитку, став на краю кладовища і почав розмахувати руками, щоб його помітили. Угледівши чудернацьку постать, люди з криками «Рятуйся, хто в Бога вірує!» щодуху помчали до села. Побачивши, що люди перелякалися не на жарт, Кіндрат і сам злякався. Хотів було наздогнати односельців, аж його свитка зачепилася за хрест. Кіндрат мало не знепритомнів од страху, але все-таки вирвався з пастки, залишивши корівчину на кладовищі. Лише наступного дня історія прояснилась. Одні лаяли на чім світ стоїть Кіндрата, інші сміялись… Згадавши приповістку, я подумав – ось поснули ми на кладовищі й за велику розкіш це маємо, а колись у дитинстві ой як лячно бувало на цвинтарі...
Прокинувся від сліпучого світла ракет, що спалахували то тут, то там. Однак багатоденна втома взяла гору, і знову заснув. Схопився від того, що зовсім близько вибухнув снаряд – почався обстріл містечка. Одночасно гітлерівці відкрили вогонь і по нашій лінії оборони. Пролунав наказ рухатись до залізничної станції. Шосейна дорога, що вела до вокзалу, була безлюдна, лише час від часу на великій швидкості пролітав на мотоциклі зв’язківець.
О шостій ранку німці почали наступ. Зав’язався жорстокий бій. Однак того дня гітлерівці не змогли увірватись у містечко. Наші втрати були великі, а підмога не надходила, Тож було наказано підпалити склади з пальним. Їдкий чорний дим стовпом піднявся до самого неба.
Надвечір обстріл наших позицій припинився. Сапери привезли протитанкові міни, які стали закопувати по узбіччях дороги. Бійці отримали наказ попереджувати своїх, аби машини, їдучи на передову, не нарвались на вибухівку. Серед ночі надійшов наказ зайняти оборону поблизу річки. Всім бійцям було суворо наказано: ні кроку назад! У полон не здаватись, а останню кулю залишити для себе. Озброєні лише гвинтівками, а дехто тільки саперними лопатами, стали окопувались, вибираючи найвигідніші для стрільби позиції.
У промінні вранішнього сонця появилися ворожі винищувачі. За деякий час з нашого тилу потягло горілим – видно, літаки щось запалили. І тут же задвигтіла земля від вибухів, над нашими головами повис німецький розвідник-«рама». Ми не дуже зналися на призначенні цих літаків, розуміли лише одне: вони коригують вогонь своєї артилерії. Повітря наповнилось свистом снарядів. Боєприпасів німці не шкодували – були твердо переконані, що війні скоро кінець.
Я притиснувся всім тілом до землі, по спині пробігали мурашки, на чолі виступили краплини поту. Довкруж усе тріщало, клекотіло, від дерев летіли тріски і великі куски кори. З окопів долинали страшні крики поранених. Дехто почав вистрибувати з окопів, шукаючи порятунку, але тут же падав, скошений кулями. Здавалося, цьому пеклу не буде кінця. Та все припинилося так само раптово, як і почалося. У повітрі, що пахло димом, порохом і кров’ю, зависла зловісна тиша.
Підвівши голову, я побачив, що здалеку в наш бік рухаються сірі фігурки. Незабаром уже чітко вималювалися постаті ворожих солдат – кремезних, у френчах із засуканими до ліктів рукавами, у шоломах, насунутих по самі очі, з автоматами, приготованими до бою. Чітким, розміреним кроком вони насувалися, мов сарана на жменьку погано озброєних червоноармійців, які залишилися живими. Почулася команда: приготуватися до бою, по наступаючому ворогу – вогонь! Здавалося, всі загинули, для кого ця команда? Та з окопів почали визирати бійці, готуючись до бою. Невзабарі з нашого боку залунали постріли.
Притиснувши приклад гвинтівки до плеча, прицілився в сіру лаву, що швидко наближалася. Натив спусковий гачок, гвинтівка здригнулася, штовхнувши в плече. Далі все пішло так, ніби все життя тільки те й робив, що стріляв – вправно заряджав гвинтівку і викидав гільзи, знову заряджав і знову викидав. У якийсь момент з жахом побачив, що брезентовий патронташ порожній. Помітив, що поруч лежить мертвий боєць. Схопив його патронташ – і знову, мов сновида, взявся за тимчасово перервану роботу. Німці тоді дуже берегли своїх солдатів, бо ж усі хотіли зустріти свою блискавичну перемогу. Отож, під градом куль повернули назад. Наступило коротке затишшя. Я наче відключився від усього, що діялося довкола, чекав лише нового наступу ворога. І тут повітря знову прорізав свист снарядів – один, другий, третій… У небі появилися літаки. Тісніше припав до землі на дні окопу і почув якесь незрозуміле жахливе виття. Схопився за голову і ніби оглух. Нарешті вдалося розплющити очі – побачив, що майже весь засипаний землею. Вивільнивши одну руку, почав видряпуватись зі своєї криївки. Відчув, що ліва нога відмовляється служити. Від різкого болю на якусь мить знепритомнів. Прийшовши до тями, непорушно лежав і прислухався. Раптом почув якісь голоси і незнайому мову. Зрозумів, що поблизу німці. У голові блискавично пронеслася думка – покінчити з життям. Але тут же відігнав її – треба спробувати втекти. Але як, куди? Хоча б ліс був поблизу. Згадав, що недалеко квітує висока конюшина. Величезне поле. Поставив собі за мету будь-що доповзти туди. Помітити не зможуть, бо досить темно. А зорі наче підбадьорювали: рятуйся, хлопче, не занепадай духом. Поволі, по-пластунськи, почав відповзти якомога далі від окопів, та сили зрадили. Перевернувшись на спину, впився очима в далекі зірки, і став просити у них поради й допомоги. Незчувся, як задрімав. І прийшла уві сні до мене мама, погладила, приголубила. Хотів з нею поговорити, та повернувся на бік і розплющив очі. Сон щез. Спробував звестися, та нога не хотіла слухатися.
Настав світанок. Сонце тільки-но почало свій щоденний шлях по синьому, мов бездонне море, небу. Звідкілясь долинув сміх, почувся чужий балак. Зрозумів, що утекти годі – ворог поруч. Підвівшися на ліктях, побачив, що зовсім близько, у річці, купаються німецькі солдати і миють своїх коней. Недалеко кілька вояків узялися косити для них конюшину. Та раптом зупинилися, і почали показувати руками у мій бік. Подумалось – вибирають, де конюшина найкраща. А що, коли прийдуть сюди? І справді, незабаром зовсім близько почувся свист кіс по соковитій траві. Зрозумів: жити залишилось кілька хвилин, полетить моя голова, як стяті косами квіти конюшини. Підтягнув гвинтівку, прицілився в того, який ішов попереду, і раптом усвідомив – гвинтівка без набоїв. Один з косарів поставив косу, обіпершись рукою на кісся, вирішив перепочити. Раптом – як закричить чи то з радості, чи то з переляку: «Рус! Рус!» Надбігли його товариші, обступили мене і стали сміятись: «Син Сталіна!» Уперше я побачив зблизька німецьких солдатів. Взуті у шкіряні чоботи з широкими халявами, штани на підтяжках, на рукавах френчів нашивки. На головах круглі польові кашкети, у декого пілотки. Обличчя вгодовані, самовдоволені, у багатьох – окуляри. І ось між цих ситих фізіономій я – мов загнаний звір. Нареготавшись досхочу, наказали встати. Я хотів було підвестися, та нога і далі не хотіла слухатись, отож довелося опертись на гвинтівку. Солдат, який помітив мене, побіг до командира, очевидно, сподіваючись на похвалу. Інший вирвав гвинтівку з моїх рук і наказав йти за ними. Спираючись на палицю, яка, на щастя, валялася поблизу і до якої вдалося дотягнутися, я помалу пошкандибав. Поки йшов, подумки попрощався з усіма рідними. Було це 16 липня.
Костянтин РОМАНЧУК
МОЯ ВІЙНА*
Спогади солдата
* Продовження. Початок у ч. 5-6, 2009.
Того самого дня, 16 липня, на південному сході від Вітебська солдати моторизованого корпусу генерала Шмідта захопили у полон командира артилерійської батареї сьомого стрілецього корпусу Якова Джугашвілі – сина Сталіна. Але про це я довідався вже після війни…
Дорогою мій слух часто різало слово «вахман», пізніше дізнався, що означає воно «вартовий». На щастя, до села, де містився німецький штаб, було недалеко. Всюди повно солдатів, машин, танків. Від польових кухонь дурманяче пахло смачною їжею. Вахман підвів мене до невеликого, дірявого хліва, відчинив двері й штовхнув усередину. Там уже було четверо полонених, один лежав на соломі й важко стогнав. Вигляд у них, як і в мене, був жалюгідний: обідрані, закривавлені, виснажені. Ніхто ні з ким не розмовляв, кожного мучили думки про подальшу долю.
Через деякий час вахман відчинив двері хліва, пропустивши всередину дівчину. В руках вона тримала миску з недоїдками. Був саме полудень, і нам принесли те, що не доїли німецькі солдати. Висипавши залишки обіду на солому, дівчина вийшла, і вахман знову зачинив двері, а ми жадібно накинулися на «обід». Я узяв два шматочки хліба – один проковтнув тут же, а другий поклав до кишені, про запас. Помалу зав’язалася розмова про те, коли, де і за яких обставин потрапили у полон. Крізь щілини між дошками було добре видно, що робиться надворі. Солдати розважалися, відпочивали – одні лежали у затінку дерев, дехто грав на губних гармонійках, інші щось писали.
Згодом ми зауважили, що вояки, яким доводилося бачити кров і яких кожної хвилини підстерігала смерть, – людяніші, ніж тиловики. Фронтовики розуміли, що коли таке маленьке, погано озброєне містечко протрималося з мізерною кількістю військовиків два дні, то воювати з росіянами буде важко. Але таких поки що були одиниці. Загальна маса німецьких солдатів вірила у свою нездоланну силу, у блискавичну перемогу.
У другій половині дня двері хліва знову відчинилися, і до нас зайшов білявий літній чоловік. Нас вразило, що розмовляв гарною російською мовою: «Скажите, пожалуйста, чем обьяснить тот факт, что после вчерашнего боя немецкие солдати нашли много ваших, покончивших жизнь самоубийством?» У відповідь ми взялися пояснювати, що краще вмерти, ніж потрапити в полон. Окинувши нас гордовитим поглядом, він вийшов.
Усіх п’ятьох нас вивели з хліва. Несподівано підбігла вже знайома дівчина і, щось сказавши вартовому, подала нам вузлик з недоїдками. Вахман не заперечував. Ми з вдячністю подивилися дівчині в очі, у яких зблиснули сльози.
Під охороною конвоїра ми йшли піщаною дорогою, якою з заходу на схід у бік фронту тягнулись німецькі обози. Ревли, повільно рухаючись, автомашини, навантажені боєприпасами і провіантом. Поміж них їхали величезні вози, навантажені довгими й товстими, мов поросята, снарядами. Вози тягли коні-ваговози, запряжені по дві–три пари. Цим солдатам вермахту, очевидно, ще не доводилося бачити красноноармійців, тому з неприхованою цікавістю роздивляючись совєтських полонених. Траплялися нам і відпочиваючі на узбіччі німецькі солдати – випещені, акуратні, вони з насолодою вмивались, користуючись запашним туалетним милом, чистили зуби й після гоління освіжались одеколоном. Побачивши полонених, вхопились за фотоапарати – екзотика.
Ми вийшли на розбиту німецькими танками шосейну дорогу. Назустріч їхали солдати на велосипедах, на узбіччі стояли, наче примари, дальнобійні гаубиці. Низько пролітали «мессершмідти», очевидно десь неподалік ішов бій з совєтськими винищувачами – десь угорі чути було вибухи і стрілянину.
Вахман, який нас супроводжував, не дуже поспішав, думаючи, напевно, що ще встигне навоюватися. Отож часто нам дозволяв посидіти, аби трохи перепочити, бо дорога під палючим сонцем була важкою. Щоб утамувати спрагу, знаками попросили вартового дозволу спуститися до струмка, який протікав неподалік. Солдат на знак згоди кивнув головою, але при цьому багатозначно поплескав долонею по автомату. Підібравши кілька порожніх консервних банок, зачерпнули цілющої води. Жадібно почали пити. На березі валялися покинуті речові мішки та шинелі. Я взяв собі одну, бо власної не мав, аби прикритись від дощу чи покласти під голову. Під час короткого перепочинку з’їли по кусочку хліба, який дала нам дівчина, а рештки харчів, наче велику дорогоцінність, склали у знайдений речовий мішок, який несли по черзі.
Спека поволі спадала – сонце хилилось до заходу. Нарешті прийшли до якогось села. Ще здалеку помітили велику юрбу людей у таких самих як і в нас гімнастерках. Зрозуміли, що це збірний пункт совєтських полонених. Довкола юрби стояли вартові, широко розставивши ноги й поклавши на автомати руки із засуканими рукавами френчів мишачого кольору.
Вахман передав нас товстому унтер-офіцерові. Той канчуком, який тримав у правиці, показав, куди маємо йти. Ми приєдналися до інших полонених – їх тут було вже кілька сотень. Усі брудні, виснажені, зарослі, з позападалими очима. Їх тут, мабуть, вже довго тримали. Дехто перев’язаний почорнілими від крові й землі бинтами та шматками розірваної на смужки білизни, через які проступала кров. Коли ми підійшли до них, вони попросили води. Але її в нас не було.
Появилися інші унтер-офіцери з великими папками під пахвами. Один з них, підійшовши до якогось полоненого, штовхнув його в груди, а коли той впав, щосили вдарив його чоботом у пах, при цьому вилаявся: «Русіше швайне!» – «Російська свиня!».
З поблизького будинку вийшло кілька солдатів. Підійшовши до нас, один з них ламаною російською мовою наказав, щоб усі, хто має зброю, здали її, інакше буде розстріляний на місці. Вночі ходити по табору заборонялось. Ми п’ятеро, що прибули сюди останніми, трималися купки – так і полягали один біля другого. Було вже не так страшно, бо як-не-як довкруж свої.
Далеко на сході час од часу спалахували заграви, долинали глухі вибухи бомб. Пролітали з різким свистом літаки. Проте табір поринув у глибокий сон, не відаючи, що принесе ранок. Він настав так швидко, наче ночі й не було. Звіддаля долинало щебетання пташок – вони ніби не помічали війни.
З будинку вийшли вже знайомі з вигляду німці. Перекладач наказав шикуватись в колону по п’ять. Тих, хто не міг рухатись, залишали. Перекладач попередив, що за спробу втечі розстріл на місці, хто дорогою відставатиме, також буде розстріляний.
Колона рушила на захід. Дорога під палючим липневим сонцем була для голодних, виснажених полонених дуже важкою. Коли вступили у сосновий ліс, трішки полегшало. Неподалік од дороги, на пагорбі, осиротіло стояв «максим» – станковий кулемет. Його ребристий ствол був звернений на захід. Ще зовсім недавно він поливав градом свинцевих куль нацистів.
Хоча полонені ледве переставляли ноги, одначе куряву здіймали величезну. По обидва боки колони на невеликій відстані один від одного напоготові йшла озброєна автоматами охорона. Нестерпно мучила спрага. Дійшовши до якогось рівчачка і помітивши на його дні воду, попрохали напитися. Вартові дозволили, але за умови не порушувати строю. Полонені жадібно пили, набирали дорогоцінну воду в посуд, який в кого був. Надвечір нас наздогнала валка машин. Мабуть, поверталась з фронту, доставивши боєприпаси та продовольство – вантажівки були порожні, кузови покриті брезентом.
Дорога була важкою не лише для полонених, але й для вахманів, що супроводжували колону. В їхні обов’язки передусім входило те, щоб ніхто з полонених не втік. Та знесиленим людям годі було й думати про втечу. Вахмани також дуже втомились, отож старший конвоїр звернувся до командира автоколони, аби той дозволив підвезти полонених разом з конвоєм. Офіцер не заперечував. Нам наказали сісти в кузови автомашин. Ззаду вмостились по двоє вартових. Для нас це було спасінням, бо ноги вже відмовлялися йти, а за те, що відстанеш, тут же дістанеш кулю в чоло.
Вранці полоненим наказали звільнити машини, і далі ми знову рухались пішки. Чим далі на захід, тим більше траплялись сліди недавніх боїв: напівзгорілі танки, автомашини, солдатська одежа, військова амуніція. А в самій природі, наче нічого й не сталося: довкруж квітувало, викидаючи повне колосся, зелене жито, яке вже починало жовтіти. Але уважно придивившись, можна було помітити, що поле було добряче витолочене, порізане стежками. Та не це нас вразило. Ми побачили щось несподіване, неприродне для хлібної ниви – березові хрести, на яких були повішені німецькі каски. Отаке видиво! Значить, гинули не лише совєтські солдати, а й гітлерівських вояків одружила з собою тутешня земля. «Так буде з усіма нацистами!» – пошепки котилося колоною.
Населених пунктів поблизу не було. Надвечір зупинилися біля старої фортеці. Це вже була територія Латвії. Видно, тут був пункт передачі полонених. Сюди прибули німецькі офіцери. У трьох з них, які виділялися з-поміж інших високим зростом, на головах були круглі кашкети з блискучими кокардами, коміри френчів розстебнуті. В руках тримали палиці зі свіжозрубаного дерева, очищені від кори.
Кількасот полонених вишикували в ряди, перед якими проходили унтер-офіцери, уважно розглядаючи кожного. Коли хтось здавався їм підозрілим, тикали в нього палицею й наказували вийти з шеренги. Нарешті один з них заговорив ламаною російською мовою: «Внимание! Юде и коммунисти, вийти из строя! Кто не выполнит приказ, будет расстрелян на месте!» Полонені заклякнули в чеканні. Спочатку вийшов старшого віку чоловік з копицею розкішного чорного волосся, в запорошеній гімнастерці з розстебнутим коміром, без ременя. Всі бачили, з яким зусиллям робить кожен крок, збираючи рештки сил. Він став перед колоною, до нього приєдналося ще чоловік шість. Німці підійшли до них, один несамовито закричав: «Юде-е-е!» – і почав з усієї сили гамселити палицею. Бідолаха тримався, скільки міг, а потім упав непритомний. Почали бити другого полоненого. Від відчаю ми лише до болю стискали руки, аж кістки хрустіли, та годі було щось вдіяти, аби допомогти нещасним. Екзекуція, певно, тривала б і далі, та раптом пролунало: «Колона! До фортеці кроком руш!» Ті, до кого не дійшла черга покарання, залишились на місці, не знаючи, що робити. Та не встигли зробити й кількох кроків, як попадали, мов підкошені – кулі вахманів наздогнали їх.
Наближаючись до будинку, що стояв неподалік од фортеці, ми побачили двох незвичайної вроди дівчат з розкішним кучерявим волоссям. Як стало відомо пізніше, цих молодих єврейок німці не розстріляли разом з їхніми близькими, а залишили для своїх розваг.
У дитинстві я читав про варварів, і в моїй уяві вони поставали у вигляді якихось звіроподібних виродків, які знущалися з людей, поневолювали їх. Та це було в епоху середньовіччя. А нам довелося побачити варварів середини ХХ століття.
Насувалася ніч. Колону полонених підвели до воріт. Четверо німецьких солдат – по двоє з обох боків – почали обшук, забираючи особисті речі. Тих, хто пройшли цю процедуру, штовхали за браму фортеці. Вартових всередині уже не було – мур був високий, і подолати його знесилені, голодні люди шансів не мали. Тим паче, що на гребені мура походжали, мов нічні сновиди, озброєні вартові. Нестерпно хотілося пити, про їжу вже ніхто й не думав. Посеред двору була колонка з водою. Ті, хто потрапляв за браму, тут же спішили до колонки. За ковтком води доводилось вистояти цілу ніч. Частина полонених посідала на землю, чекаючи своєї черги напитись. Дехто засинав, так і не втамувавши спраги. Над головою завис купол нічного неба, густо всіяного далекими жовтими зорями. Лише вони могли хоч трохи заспокоїти, вселити якусь надію.
Хто був хоч трохи при силі, ходив між гуртами бранців, придивляючись, чи немає, бува, земляка або однополчанина. Кожен шукав підтримки, рятунку, виходу зі страшної безвиході.
На якусь часинку я заснув. Прокинувся від окрику «Ауфштеєн!» – «Встати!» Полонені почали поволі підводитись – короткий нічний перепочинок не повернув втрачених сил. Нас знову вишикували в колону по п’ять і наказали виходити з фортеці. Вигляд колони був жахливий: вкрай знесилені люди, декілька днів не маючи ріски в роті, ледве переставляли ноги. Одні йшли босоніж, інші на ногах мали подобу чобіт, дехто сяк-так обмотав ганчір’ям розбиті до крові ноги; руки, голови, груди цієї різношерстої маси часто-густо були забинтовані, крізь брудні пов’язки просочувалась кров. Дехто мав шинелі, але більшість була лише у благеньких гімнастерках. Та всі мали якийсь посуд: казанок, миску або консервну банку.
По шосе колона рухалась правою стороною, лівою на фронт поспішали німецькі машини, завантажені військовим спорядженням. У кузовах сиділи німецькі солдати. Вони дивилися на нас, сміялись і грали на губних гармонійках. Коли проїжджали повз порожній колгоспний корівник, машини несподівано зупинились. Повистрибувавши з кузовів, німці з реготом побігли до корівника, почали фотографувати. В об’єктив попадало все довкруж, а також й колона полонених.
Йдучи далі, ми зустріли валку возів на високих дерев’яних колесах, кованих залізом, запряжених кіньми-ваговозами. На коні у першій парі сидів верхи їздовий, а на возі їхав другий – з довгим батогом. Ситі, доглянуті коні поволі тягли важкі вози, прикриті сірим брезентом. Їздові з цікавістю позирали на нас.
Дорогою у північно-східному напрямку рухалась німецька піхота – солдати їхали на велосипедах, розтягнувшись довгою вервечкою. За плечима кожен мав сумку, обшиту шкірою з шерстю, при боці – протигаз у круглому бляшаному футлярі, за спиною – автомат. Ліворуч сунула колона мотоциклістів – усі мотоцикли новенькі, з колясками, а на них вмонтовані ручні кулемети. Танки не траплялись. Місцевих жителів не зустрічали – мабуть, поховалися.
Сонце пекло нестерпно, всі й усе було покрите шаром пилу, який здіймався від усього, що рухалось. Страшенно мучила спра¬га, та випити хоча б краплину води не дозволялося. Несподі¬ва¬но заблищав мілкий потічок. Кілька сміливців кинулось до нь¬го, не звертаючи уваги на заборону. Враз пролунала автоматна черга, і вони залишились назавжди лежати на березі. Поруч ме¬не йшов високий парубок з непокритою головою. Ма¬буть, від сонячного удару та голоду упав, мов підкошений. Допо¬могти йому ніхто не міг, бо кожен і сам ледве переставляв ноги. Коли вся колона проминула нещасного, почулася автоматна черга. Скільки їх залишилось лежати на кривавих дорогах війни…
Ішли без спочинку цілий день і лише надвечір дісталися латвійського міста Резанне. Зусебіч стояли невеликі будиночки. У кількох з них, як можна було здогадатись з великої кількості дротів і кабелів, розташувася штаб військової частини. Довкола юрмилось багато солдатів. Посеред міста виблискувало озеро. По один бік його була залізнична станція, по другий – стадіон, обнесений дерев’яною огорожею. Туди й зігнали полонених. Обабіч воріт стояло по два кулемети із стрічками патронів. Біля кожного з них – по солдату. Всі кулемети були націлені на колону. Вартові, голосно лаючись, заштовхували полонених на стадіон.
Нарешті, здається, можна було б трохи перепочити. Та заснути майже нікому не вдавалось через голод, який з’їдав на очах ще недавно міцних і здорових парубків. Сили полишали виснажені тіла. Вранці, відібравши міцніших, повели на якусь роботу. Повернулись хлопці увечері ледве живі. Вони розповіли, що були на залізничній станції – завантажували вагони. Всі заговорили про втечу. Та як це зробити? Приставлена охорона була надто велика.
Минула друга голодна безсонна ніч. О десятій ранку полонених почали шикувати в колону по п’ять. До стадіону під’їхали машини з хлібом і якимись банками та ящиками. Як з’ясувалось пізніше, у банках був яблучний мармелад. Колона поволі почала рухатись, і вартові давали крайньому з шеренги буханець хліба, на якому було покладено з ложку повидла і кусочок риби. Голодні люди хапали хліб, шматували його, а решта, до яких ще не дійшла черга, поглядом поїдали мізерну пайку.
Колона зупинилася на залізничній станції біля товарних вагонів. Лише тут дозволили розділити хліб. Різали його кусками бляхи від консервних банок, стежили, щоб нікого не обділити. Присівши, стали їсти – похапцем, жадібно, акуратно, аби не впала на землю жодна крихта. Це був добовий пайок, більше нічого, навіть води, ніхто не отримав. Пролунала команда «Ауфштеєн!» – «Встати!». Вартові з собаками почали розтягувати колону вздовж поїзда. Потім з окриками «Шнель! Шнель!» – «Швидше! Швидше!» прикладами почали заштовхувати полонених у вагони. Набивали їх так, що сісти усім не було де, отож посідали лише дуже ослаблені й поранені.
Зарипіли і з гуркотом зачинилися двері. Було чути, як їх ззовні закручують дротом вахмани, після чого охорона стала займати місця на гальмівних площадках. Паровоз, давши гудок, рушив. Невдовзі дихати стало важко – бракувало повітря – було лише два малесеньких віконця, густо поснованих колючим дротом. На щастя, вагони були старі, й між дошками світилися щілини, крізь які вдавалося вдихнути свіжого повітря. Мені пощастило трохи постояти біля такої щілини, дихати стало легше. Перед очима пролітали хлібні лани, зелений ліс, гостроверхі будинки, покриті червоною черепицею, і люди, які довгим уважним поглядом проводжали ешелон, з маленьких віконець якого визирали змарнілі обличчя. Раптом почулосяся вищання гальм. Потяг різко загальмував. Полонені поприпадали до віконець і щілин, щоб зрозуміти причину зупинки. Ті, хто був у глибині вагона, нетерпляче питали, що сталось. Раптом ми помітили у високому бадиллі картоплі вахманів, які щось шукали. Мабуть, з якогось вагона втекли полонені, тому й зупинено ешелон. Конвоїри уважно розгортали картоплиння, а ми всі, затамувавши подих, стежили за ними і щиро бажали втікачам, аби їх не знайшли, бо ж зрозуміло, що було б далі. Коли за якийсь час машиніст подав сигнал рушати, розлючені вахмани побігли до вагонів, а полонені полегшено зітхнули. Перша успішна втеча вселила надію на звільнення.
Вдалині забовваніли високі будинки, заблищала вода широкої річки. Потяг наближався до якогось великого міста. Чим ближче під’їздили, тим помітнішими ставали сліди великих боїв: на запасних коліях понівечені рейки, з ям, виритих снарядами та бомбами, стирчали шпали, валялись дерева, вирвані з корінням. На місці багатьох будинків залишились обвуглені стіни, а земля навколо порита окопами і траншеями.
Ешелон зупинився серед руїн. Трохи постоявши (мабуть, пропускав інший потяг), рушив далі. Доїхавши до берега ріки, зменшив швидкість і поповз, наче черепаха. Нарешті зупинився, почувся стукіт – вахмани відбивали дріт, яким були закручені двері. Залунали крики: «Шнель, русіше швайне!» – «Швидше, російські свині!». Полонені почали вистрибувати з вагонів, зазнаючи ударів прикладами. В’язнів перелічили і наказали йти вперед.
Ми прошкували вулицями міста з гостроверхими костелами, гарними будинками з червоної цегли, на шпичастих дахах яких під поривами вітру обертались флюгери-півники. Бачили як на сусідніх вулицях вчаться марширувати призовники, одягнуті в білу полотняну форму, зовсім підлітки – гітлер-югенд.
Коли вийшли за місто, знову наказали шикуватись по п’ять, видали, як і першого разу, добовий пайок. Тих, які не могли самостійно пересуватись, відокремили і про подальшу їхню долю можна лише згогадуватись...
Частину полонених посадили на платформи, частину – у криті вагони. На платформах стояли вахмани з вівчарками, ламаною російською мовою застерегли, що підніматися на рівні ноги суворо заборонено.
Обабіч залізниці росли буйні трави, які вже починали жати косарками, впряженими у пару коней. На луках стояли дерев’яні козли, зроблені з великих кілків, на яких сушилася скошена конюшина і трава.
Почав накрапати дощ. Зробилося холодно й сиро. Скрутившись калачиком, я задрімав, потім міцно заснув. Прокинувся від окрику: «Раус!» Полонені встали, почали зістрибувати з платформ. Колону повели в бік лісу. Здалеку було видно сторожові вишки, на яких стояли вартові з кулеметами. На полі, де щойно скосили овес, височіла огорожа з колючого дроту. Всередині вже були полонені, зовні табір охороняли вартові. Новоприбулих загнали всередину огорожі. Тут не було ніяких житлових споруд, крім одного великого бараку, який, мабуть, призначався для табірного начальства. Вартові повільним кроком обходили табір. Тут перебували здебільшого литовські та латвійські військовополонені. Їхні частини ще не були повністю розформовані після окупації Прибалтики совєтськими військами 1940 року. Тож були одягнені не в гімнастерки, а в свою красиву уніформу із зеленого сукна, командному складові дозволили носити шкіряні пояси. Усі вони були чисто поголені, акуратні, з усього було видно, що не зазнали тієї біди, що красноармійці. Спілкувалися в основному рідною мовою, російську знали дуже слабо. Трималися гордо і незалежно, до новоприбулих ставилися явно вороже. Було їх тут кількасот. Та єднала нас усіх спільна доля – доля військовополонених, однаковим для всіх був і табірний пайок. Тут, як ніде, відчувалася політика, яку проводили німці: натравлювати одну націю на іншу, сіяти міжнаціональну ворожнечу. Та у кожному правилі є виняток. Так було і тут. До новоприбулих підійшов високий білявий латиш, який вільно володів російською та німецькою мовами. І почалася дружня, щира розмова. Він з інтересом розпитував про життя в Совєтському Союзі.
Табір був розташований на глинистому ґрунті, отож дощ, який нещодавно пройшов, залишив великі калюжі. Люди шукали будь-якого підвищення, на якому можна було присісти. Насувалася ніч, низькі кудлаті хмари пропливали низько над землею. Загримів грім, і почалася злива. На щастя, літні дощі не затяжні, так було і цього разу. Втома покотом звалила на сиру землю стомлених та голодних людей.
Вранці вахмани увірвалися в табір і почали шикувати колону: попереду латиші й литовці, ззаду красноармійці. Видали пайок, наказавши з’їсти його відразу. Після цього колону погнали за огорожу. Вийшли до залізниці іншою дорогою. Знову заштовхали в товарні вагони і повезли на захід. Через щілини ми побачили, що проїжджаємо повз військовий об’єкт, обнесений високою огорожею з колючого дроту. Виднілися і протитанкові загорожі зі встромлених у землю рейок, між ними натягнуто ряди колючого дроту. Хтось з полонених висловив припущення, що це старий прусський кордон. В’їхали на територію Східної Пруссії. Навколо розкинулись чудові хлібні лани, залізницю пересікали асфальтовані дороги, обсаджені фруктовими деревами. На луках паслись стада чорно-білих корів. У всій своїй красі буяло спекотне літо, але нам було не до милування ним – кожного тривожило: що нас чекає далі?
Стемніло. Під скрип та монотонний стукіт коліс зморені голодом люди поснули. На ранок нікому вже не хотілось роззиратися крізь щілини вагона. Згорбившись, тісніше тулились один до одного, мов закам’янілі. Ніхто нам за цілий день не дав жодної їжі. Надвечір гальма запищали, і потяг зупинився. Двері відчинилися і пролунав окрик: «Раус! Шнель, шнель!» Ми виходили на асфальтовану дорогу, що вела в сосновий ліс. Вартові розтягнулись довгим ланцюгом, і між ними проходили вишикувані в колону полонені. Вахмани рахували ряди. Коли перевірка закінчилася, охоронці з собаками стали по обидва боки колони і погнали її в ліс. Незабаром нашим очам відкрилась очам велика розчищена ділянка, обнесена колючим дротом. Це був табір, до якого нас так довго везли. Зусебіч височіли вишки, на яких стояли вартові з кулеметами. Ворота розчинились, і нас впустили досередини. Від воріт ішла пряма дорога, а від неї по обидва боки колючим дротом були відгороджені пронумеровані зони. Одразу за воротами розташувались бараки для табірного начальства та господарські приміщення. Більше житлових споруд не було, трохи далі виднілися рубероїдні накриття, що тримались на стовпах. Колону завели в одну з порожніх клітей на піщаному пагорбі просто неба. Двері кліті зачинились, вахмани залишили нас самих. Ніде не було видно ані чути жодних ознак життя. Нарешті довгожданий відпочинок.
Німці, очевидно, вже встигли набратися чималого досвіду в облаштуванні таборів для невільників. Цей табір був збудований капітально, все тут було передбачено. Зусібіч тягнулись високі огорожі у два ряди, між ними доріжка завширшки у два метри, по ній постійно ходили вартові. З вишок чорними ців’ями на беззахисних людей хижо зирили кулемети, а потужні прожектори щоночі розрізали довкруг темряву яскравими снопами світла. Табір називився «Гаммерштайн-315». Він мав і своє господарство: коней, вози, автомашини. Був розрахований на кілька десятків тисяч військовополонених. Як нам стало відомо пізніше, неподалік були табори для французів і поляків.
Стомлені люди попадали на пісок і тут же заснули. Але різкий свист та метушня невдовзі підняли їх на ноги. Знову почали шикувати нас у колону, рахувати і записувати. По команді «Форвертс!» – «Уперед!» повели на сніданок. Вночі нічого не можна було роздивитись, а тепер помітили, що за кілька кліток від нашої була кухня, а неподалік «їдальня». З десяток нових пузатих котлів виблискували в промінні вранішнього сонця, поруч лежали великі купи картоплі, брукви, капусти, буряків. Їжу готували хлопці з полонених, вони ж її і роздавали. Привівши в «їдальню», нас на ходу перешикували в колону по двоє. У двох великих котлах була наша їжа – ополоник хвойного відвару. Цей «сніданок» ще більше розпалив апетит, та жалітись не було кому. Після сніданку повернулися до своєї «клітки». Та довго відпочивати не довелось. Прибігли вахмани і повели нас до воріт, де стояли столи, за ними сиділи писарі з числа полонених – відібрали більш-менш грамотних, хто хоч трохи знав німецьку мову й умів писати. Занотувавши прізвище, ім’я та по батькові, рік та місяць народження, кожному полоненому вішали на шию металеву табличку на шнурку. На табличці було написано: «315», а знизу – особистий номер. Його заносили у документацію. Металева табличка була наче паспортом для кожного з полонених, її не можна було знімати чи загубити. Новоявленим секретарям непогано велося. У кожного з них при боці був казанок, в який кухарі наливали подвійну порцію баланди.
Після реєстрації, яка зайняла чимало часу, в’язнів повели на обід. Обідом називалась баланда з брукви – рідка, хоч голову нею мий. Їли тут же, а хто не встигав, то несли до «клітки», і там «трапеза» закінчувалась. О п’ятій пополудні знову вишикувались і йшли отримувати вечерю – буханець хліба на п’ятьох і ополоник хвойного відвару.
Хоч було літо, в тих місцях, де нас поселили часто випадав дощ. А як спатимеш, коли на голову ллється вода? Почали шукати якогось порятунку. І придумали таке: вирити ями глибиною у зріст людини, а дах зробити з ялинового гілля та моху, який ріс на території. Ями дерли ложками та руками, потім взялися за «дахи». Та через таке покриття все одно просочувалася вода. Тоді ми «вдосконалили» наш «проект» – насипали на мох піску. І справді – це допомогло. Та класти голови під такий дах було небезпечно, отож вони залишались під чистим небом. Підмостивши шинелі, лягали у ці ями й засинали міцним сном. Вранці вахмани свистять-свистять, а ніхто не встає. Тоді вони вбігли до нашої клітки з пістолетами напоготові і почали кожного будити, б’ючи чоботом в голову. Лише чудом ніхто того разу не розпрощався життям. Багато «новобудов» завалилось, як сталося і з моєю, яку ділив з товаришем по нещастю.
Колона у звичному порядку пішла на сніданок. І лише тепер я помітив, що в таборі уже, мабуть, кілька тисяч військовополонених з різних родів військ. Увагу привернула група людей, які поводились не так, як решта полонених, – більш незалежно. Це були колишні совєтські командири.
Читати далі |
| Категорія: ДО 70-РОКОВИН ПОЧАТКУ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ | Додав: PORTAL_SOU (25.05.2011)
|
| Переглядів: 1177
| Рейтинг: 4.0/2 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
|
"Спілка офіцерів України (СОУ) є всеукраїнською неприбутковою громадською організацією військово-патріотичного спрямування, яка об'єднує на добровільних засадах громадян України: військовослужбовців-офіцерів, прапорщиків і мічманів кадру, зарахованих до Збройних Сил України до запровадження військової служби за контрактом, ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, курсантів (слухачів) випускних курсів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, що здійснюють підготовку спеціалістів для військових формувань України, військової служби за контрактом, за призовом, запасу і у відставці Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, Міністерства з надзвичайних ситуацій, військовослужбовців які проходять службу у резерві (надалі - Збройних Сил України), а також громадян офіцерів (старшин) - ветеранів військових формувань, які брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України..."
ОФІС ВГО СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
