Статті

Одним з основних напрямків забезпечення обороноздатності держави є забезпечення її військових формувань сучасними ефективними озброєнням та військовою технікою (ОВТ). Розробка, випробування, виробництво ОВТ (перш за все, таких складних систем, як ракетні комплекси, літаки, кораблі) можливі за умови участі в загальній роботі десятків і сотень підприємств промисловості, наукових організацій, учбових закладів, військових частин. Складність завдання створення нової зброї обумовлює необхідність ретельної організації їх сумісної роботи та здійснення управління їх діяльністю зі сторони державних органів.
Однак питання законодавчого врегулювання процесу створення ОВТ до цього часу не вирішено. Досі в Україні у цій сфері керуються нормативними актами кол. СРСР (системою державних стандартів ГОСТ В 15, тощо). Але в названих документах, зрозуміло, не визначені повноваження державних органів України, зате приділена увага визначенню повноважень "головних міністерств промисловості”, тобто, органів, які не існують в Україні.
Такий стан правового врегулювання не сприяє успіху розробок ОВТ.
Останні років п’ять йдеться про прийняття Верховною Радою профільного Закону України, який остаточно отримав назву "Про виробництво військової техніки”. Постановою Верховної Ради України від 5 квітня 2011 року № 3175-VI проект цього Закону (реєстр. N 7520) повернутий до Кабінету Міністрів для доопрацювання.
Уявляється доцільним розглянути певні аспекти цього Закону і висловити свою думку.
При позитивній загальній ролі законопроекту йому притаманні й суттєві недоліки.
1. З невідомих причин цей законопроект крім того, що "визначає основи провадження діяльності, пов’язаної з виробництвом військової техніки", чомусь ще визначає "також засади залучення недержавних інвестицій у зазначену діяльність" (ст. 1). Таке поєднання виглядає досить штучним, є сенс привести текст законопроекту у відповідність до його назви, відокремивши дуже важливе питання залучення інвестицій в спеціальний закон.
2. В законопроекті не визначено, на яких засадах обираються (призначаються) розробники ОВТ (на конкурсній основі, чи інакше).
3. В умовах, коли п. 2 ст. 22 визначає, що кожен етап дослідно-конструкторської роботи з розроблення військової техніки є самостійною частиною зазначених робіт з окремим плануванням і фінансуванням, не встановлюються відповідальність виконавців за зрив розробки або за відмову приступити до виконання наступного етапу.
4. По тексту законопроекту наявні положення, що не відповідають конституційному визначенню компетенції вищих органів влади держави.
Скажемо, розділ 2 ”Суб’єкти діяльності, пов’язаної з виробництвом військової техніки” визначає таке коло суб’єктів: Кабінет Міністрів України (ст. 7); спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань оборонно-промислового комплексу (ст.8); центральні органи виконавчої влади, до сфери управління яких належать суб’єкти виробництва військової техніки (ст.9); державний замовник (ст. 10); іноземний замовник (ст. 11); генеральні конструктори із створення військової техніки (ст. 12); суб’єкти виробництва військової техніки (ст. 13).
Як бачимо, визначений законопроектом перелік суб’єктів не містить Президента України – Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, Генеральний штаб ЗС України, а також науково-дослідні та випробувальні установи державних замовників та їх представництва.
Але треба розуміти, що яким би досконалим не було тактико-технічне завдання на дослідно-конструкторську роботу (ДКР) із створення військової техніки, яким би бездоганним не був контракт на ДКР, при проектуванні и випробуваннях з’ясуються безліч об’єктивних причин, за якими неможливо виконати всі вимоги. Об’єктивно існує потреба для замовника вибрати найкращий можливий варіант з тих, що запропонують суб’єкти виробництва військової техніки. Таке завдання в змозі вирішити тільки науково-дослідні установи замовника в рамках наукового (воєнно-технічного) супроводу розробки на підставі використання заздалегідь розробленого та узгодженого належним чином методичного апарату (моделей, методик, т.і.).
Стосовно представництв замовника можна зазначити, що спроби їх усунення з радянських військових заводів під час Другої світової війни невідворотно викликали неприпустиме зниження якості продукції (посилаючись на спогади начальника ГАУ маршала Жданова, можна навести приклад артилерійського озброєння), що назавжди і остаточно вирішило долю таких спроб і відповідних експериментаторів.
Що стосується ігнорування ролі Президента України та Генерального штабу, то це не просто не відповідає історичному досвіду, але й порушує норми законодавства України. Тому явно помилковими виглядають наступні пункти ст. 21 розділу 4 "Створення (модернізація) військової техніки для потреб військового формування” зазначеного законопроекту:
"2. Рішення про створення військової техніки приймає Кабінет Міністрів України або державний замовник залежно від вартості розроблення військової техніки, яку пропонується створити, а також розміру витрат, пов’язаних з її виробництвом та утриманням.
4. Порядок ініціювання та прийняття рішення про створення військової техніки встановлюється Кабінетом Міністрів України. "
Як бачимо, розробник законопроекту взагалі не бачить Президента України – Верховного Головнокомандувача ЗС України серед суб’єктів виробництва ОВТ. Ну, може, нагороду вручить чи там військове звання присвоїть комусь з учасників розробки за видатний особистий вклад.
Таке розуміння ролі Президента схоже на дитяче сприйняття військового параду, коли увага віддається не новинкам озброєння і виучці розрахунків, а тамбур-мажору, який крокує самим першим, і оволодіває душею непідготовленого глядача своєю виправкою, пишними вусами, красивою формою і чудовим величезним жезлом.
Але якщо продовжити таку музичну аналогію, то Президент за суттю є скоріше диригентом того оркестру, який зветься Збройними Силами. Він має дбати про забезпечення оркестрантів гарними інструментами, виконавську майстерність і злагодженість гри музикантів, їх розуміння замислу виконання музичного твору, і ще багато про що.
Україна є правовою державою; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; органи державної влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 1, частина друга статті 6, частина друга статті 8, частина друга статті 19 Конституції України).
До компетенції Верховної Ради України у сфері оборони згідно Конституції України належить виключно Законами України визначати основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і правовий режим воєнного стану; виключно законами України встановлювати порядок направлення підрозділів ЗС України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України; оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання ЗС України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій ЗС України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів ЗС України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації (п.п. 17 та 19 Ст. 92; п.п. 9, 22, 23, 31 Ст. 91).
Президент України згідно Конституції України має наступну компетенцію у сфері оборони: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; є Верховним Головнокомандувачем ЗС України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування ЗС України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України; вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання ЗС України у разі збройної агресії проти України; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України; присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини (п.п. 1, 17, 18, 19, 20, 24 Ст. 106. Як визначено в частині четвертій ст. 106 "Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 цієї статті, скріплюються підписами Прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання".
За Конституцією України до компетенції Кабінету Міністрів України, який за ст.113 є вищим органом у системі органів виконавчої влади, у сфері оборони належать: забезпечення державного суверенітету України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, спрямовуючи і координуючи роботу міністерств, інших органів виконавчої влади (п.п. 1, 7, 9 ст. 116).
Таким чином, Верховна Рада України, Президент України та Кабінет Міністрів України мають окремі конституційні повноваження у сфері національної безпеки та оборони держави, але лише Президент України як глава держави наділений виключним конституційним повноваженням здійснювати керівництво цією діяльністю.
Положення Конституції України, у яких встановлено зазначені повноваження Президента України та інших суб’єктів діяльності у сфері національної безпеки та оборони держави, є нормами прямої дії (частина третя статті 8). Це означає, що глава держави в рамках здійснення керівництва у сфері національної безпеки та оборони держави застосовує засоби впливу на діяльність інших суб’єктів з метою забезпечення національних інтересів і безпеки України, в тому числі, в інтересах виробництва ОВТ.
Щоправда, питання наявності у Президента держави виключних повноважень у сфері національної безпеки та оборони ускладнюються питанням необхідності контрасигнації виданих ним правових актів Прем’єр-міністром та міністром, відповідальним за акт. Йдеться про частину третю та четверту ст. 106 Конституції України. До речі, перша редакція Закону Ураїни "Про Кабінет Міністрів України”, яка була урахована Конституційним Судом України як підстава для припинення відповідного конституційного провадження, та нині діюча третя редакція суттєво відрізняються при врегулюванні порядку зазначеної контрасигнації. Тим не менш існують підстави казати про наявність у глави держави та уряду країни як суб’єктів правовідносин у сфері національної безпеки та оборони конкуруючої (перехресної) компетенції. Взагалі треба зазначити, що вона обумовлює наявність потенціалу для конфліктів в майбутньому. Щоб їх запобігти, треба ретельно відпрацьовувати норми законів, що розробляються, і тому числі, стосовно виробництва військової техніки.
Відносно проблеми виробництва ОВТ в будь-якому разі має бути встановлений такий порядок, коли право приймати рішення про розробку (в залежності від політичних та фінансових обставин) має належати таким суб’єктам – військовим формуванням, Кабінету Міністрів, Президенту України.
Здійснюючи керівництво діяльністю у сфері національної безпеки та оборони держави (хоч при виключній, хоч при конкуруючій компетенції), Президент України впливає на діяльність Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України і інших військових формувань у галузі виробництва військової техніки встановленням певного порядку дій через свої відповідні укази та розпорядження, що видаються на основі та на виконання Конституції і законів України і які є обов’язковими до виконання на території України. Такі правові акти Президента України в обох названих випадках не можуть вважатися втручанням у компетенцію Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади.
Заплановане авторами законопроекту фактичне усунення глави держави від такого важливого для оборони та економіки питання, як виробництво військової техніки, має бути розцінено як наявність сумніву в його правоздатності як найвищого державного керівника у сферах національної безпеки та оборони держави, що є особливо небезпечним за умови постійних загроз і небезпек у світі.
Що стосується участі в виробництві військової техніки Генерального штабу, то необхідність такого залучення визначається його функціями, визначеними в "Положенні про Генеральний штаб Збройних Сил України”, затвердженому Указом Президента України від 6 квітня 2011 року N 406/2011. Пункт 4 цього Положення визначає:
"4. Генеральний штаб відповідно до покладених на нього завдань:
3) здійснює аналіз та прогноз тенденцій розвитку засобів збройної боротьби, форм і способів її ведення, оцінює обстановку в районах імовірних дій Збройних Сил в інтересах ефективного планування оборони держави та застосування Збройних Сил;
4) проводить розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність в інтересах підтримання у готовності і бойового застосування Збройних Сил;
9) здійснює заходи короткострокового та середньострокового оборонного планування у Збройних Силах;
14) розробляє штати і табелі до штатів органів військового управління, з’єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, установ та організацій Збройних Сил, а також штати і табелі до штатів щодо оснащення матеріально-технічними засобами спеціальних формувань, призначених для передачі під час мобілізації до Збройних Сил;
16) визначає потреби в особовому складі, озброєнні, військовій техніці…, необхідних для належного виконання завдань Збройними Силами та іншими військовими формуваннями, здійснює контроль за їх отриманням…”
Таким чином, участь Генерального штабу (з його науково-дослідною установою) забезпечить якісне відпрацювання вимог ТТЗ, проведення наукового (воєнно-наукового) супроводу розробки, відпрацювання питань бойового застосування військової техніки, що розробляється, адекватне складання програми державних випробувань, своєчасне (до прийняття на озброєння) відпрацювання потреб у новітній техніці. Без усього переліченого просто неможливо прийняти обґрунтоване рішення про прийняття розробленого зразкам військової техніки на озброєння.
Виходячи з викладеного, пропонуємо:
- поширити коло суб’єктів діяльності, пов’язаної з виробництвом військової техніки” (розділ 2 законопроекту), включивши до нього Президента України – Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України та Генеральний штаб Збройних Сил України, а також науково-дослідні та випробувальні установи державних замовників та їх представництва;
- відповідні пункти ст. 21 зазначеного законопроекту викласти в такій редакції:
"2. Рішення про створення військової техніки приймає Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України, Кабінет Міністрів України або державний замовник залежно від вартості розроблення військової техніки, яку пропонується створити, а також розміру витрат, пов’язаних з її виробництвом та утриманням.
4. Порядок прийняття рішення про створення військової техніки встановлюється Президентом України – Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.”
2. Наступне питання, яке потребує зміни підходу до його правового врегулювання, пов’язане з запропонованій законопроектом відповідальності Кабміну за встановлення порядку розроблення і затвердження тактико-технічного (технічного) завдання на дослідно-конструкторські роботи з розроблення військової техніки (ст. 22), а також за створення Державних комісій з проведення випробувань розроблених зразків військової техніки (ст. 25).
Такі пропозиції можна назвати недоречними з таких причин:
- як зазначалося, розробка військової техніки (проведення дослідно-конструкторської роботи з розроблення військової техніки) не може бути успішною без участі Генштабу (і його науково-дослідної установи); але за Положенням, затвердженим Президентом України, Генеральний штаб є головним військовим органом і не входить до системи органів виконавчої влади, тобто, Кабмін України не має повноважень визначати завдання і функції Генштабу:
- визначення Президента України – Верховного Головнокомандувача ЗС України суб’єктом виробництва потребує встановлення такого порядку, щоб призначення Держкомісії з випробувань проводилося органом не нижче ніж того, який прийняв рішення про розробку.
Таким чином, направлений Верховною Радою на доопрацювання поданий Кабміном проект Закону України "Про виробництво військової техніки” містить норми, що відбивають невірне уявлення про виключну та конкуруючу (перехресну) компетенцію органів влади. Законодавче закріплення таких хибних уявлень неминуче створить підґрунтя для конфліктів в майбутньому.
Для підтвердження цієї тези опишемо стан вирішення проблеми електромагнітної сумісності (ЕМС) радіоелектронних засобів (РЭЗ) військового призначення, яка врегульована прийнятим у 2000 році Законом України "Про радіочастотний ресурс України”.
Проблема ЕМС РЕЗ виникла із потреби забезпечити високу ефективність радіоелектронного озброєння за рахунок зниження впливу ненавмисних радіозавад, тобто, дії своїх радіопередатчиків на свої ж радіоприймачі. Однак з часом світ набрав досвід, який ґрунтовно дозволяє казати про те, що в певних умовах ненавмисні радіозавади можуть викликати катастрофи техногенного характеру, часто масштабні. ої
Указівки на певні проблеми і недоліки (включаючи розбіжності правового врегулювання) сучасного стану забезпечення ЕМС РЕЗ в Україні містяться в рекомендаціях парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні, схвалених Постановою Верховної Ради України від 01.12.2005 N 3175, та висновках Колегії Рахункової палати України за результатами перевірки використання коштів Держбюджету на забезпечення ефективного використання радіочастотного ресурсу від 25.12.2006.
На жаль, саме Закон України "Про радіочастотний ресурс України” ввів конкурентну компетенцію Міністерства оборони і Генерального штабу в сфері забезпечення ЕМС РЕЗ.
Так, згідно п.п. 1 та 2 ст. 17 повноваження здійснювати заходи щодо забезпечення електромагнітної сумісності у смугах частот спеціального користування (тобто, у смугах частот Міноборони та інших державних органів) надані Генеральному штабу Збройних Сил України.
Для цього ст. 56 Закону надає Генеральному штабу повноваження в інтересах виявлення та припинення дій джерел радіозавад видавати приписи та запропонувати обов’язкові для сторін заходи щодо усунення радіозавад, включаючи анулювання дозволів на експлуатацію. Для власників радіоелектронних засобів і випромінювальних пристроїв, що створюють радіозавади, визначена умова обов’язковості виконання таких приписів.
В умовах, коли забезпечення електромагнітної сумісності радіоелектронних засобів відповідно до ст. 13 віднесено до засад регулювання у сфері користування радіочастотним ресурсом України, в подальшому ст. 51 визначає таке:”Використання радіочастотного ресурсу України суднами та іншими плавзасобами, космічними системами та літальними апаратами, включаючи відповідні засоби наземної інфраструктури, здійснюється з урахуванням вимог законодавства України та міжнародних договорів України за участю відповідних центральних органів виконавчої влади". Тобто, скажемо, для військової авіоніки повноваження забезпечення ЕМС надані також і Міністерству оборони у числі "відповідних центральних органів виконавчої влади". Підбиваючи підсумки, можна зазначити про наявність встановленої Законом конкуруючої компетенції Міноборони і Генштабу у сфері забезпечення ЕМС РЕЗ.
Але від 1 червня 2000 року, коли Президент України підписав цей Закон, зазначені органи виявилися нездатними уяснити свої завдання і внести належні пропозиція щодо удосконалення нормативно-правової бази у сфері ЕМС. Навіть діючі Положення про Міноборони та Генштаб далекі від адекватності – завдання забезпечення ЕМС (як складову радіоелектронного захисту) покладене цілком на Генштаб (пп.37 п. 4), Міноборони від таких завдань чомусь звільнено.
Але ж як мислили фахівці Генштабу самотужки забезпечити ЕМС? Як вони враховували те, що забезпечення ЕМС можливо тільки комплексним використанням технічних засобів (забезпеченням технічної досконалості РЕЗ) та організаційних заходів (ретельною регламентацією сумісного застосування РЕЗ)?
Як Генштаб, який вищезгаданим законопроектом не визначений суб’єктом виробництва військової техніки, буде забезпечувати технічну досконалість РЕЗ – призначати робочі частоти, обирати ефективні сигнали та способи їх обробки, впроваджувати засоби захисту від завад (в тому числі, ненавмисних)?
Мабуть так, як він проводить організаційні заходи з забезпечення ЕМС. Розглянемо питання забезпечення ЕМС при проведенні демонстраційних польотів військовою авіації на аеродромі Скнилів (м. Львів) 27.07.2002 року.
Є докази того, що тоді Генштаб і Міноборони не виконали жодного належного припису міжнародного та національного права, спрямованого на уникнення деструктивної дії потужних ненавмисних радіозавад між РЕЗ різного призначення. Йдеться про невиконання цими органами вимог Регламенту Радіозв’язку, передбаченого Міжнародною Конвенцією Електрозв’язку та Європейською конвенцією радіомовлення, міжнародних угод у рамках СНД за участю України (Угода про використання радіочастотного спектру і забезпечення електромагнітної сумісності найважливіших радіоелектронних засобів в інтересах безпеки СНД від 15.05.1992, Рішення про забезпечення електромагнітної сумісності найважливіших радіоелектронних засобів держав – учасниць СНД від 09.12.1994), а також Закону України "Про радіочастотний ресурс України”.
Згідно ст.ст. 18 (позначка 1806), 29 (позначка 2612) та 67 (позначка 5137) Регламенту радіозв’язку Міжнародного Союзу Електрозв’язку уповноважений державний орган (Міноборони чи Генштаб, які за законом мають конкуруючу компетенцію) мав:
- ретельно обґрунтувати умови роботи джерел небезпечних радіозавад (визначити місця розташування наземних передавачів з урахуванням виділених пілотажних зон, сектори випромінювання, заборонені частоти, тощо);
- оперативно виявляти небезпечний вплив ненавмисних радіозавад на обладнання літака;
- виключати засоби, що створюють небезпечні завади.
Як випливає з отриманих листів Центрального управління радіоелектронної боротьби Командування Сил підтримки ЗС України (від 21.07.2009 за вих. № 328/2/2/1099) та Служби радіоелектронної боротьби штабу Командування Повітряних Сил ЗС України (від 23.07.2009 за вих. № 350/109/518) такі передбачені міжнародним Регламентом Радіозв’язку заходи, які визначають безпеку екіпажів та глядачів, на Скнилівському летовищі цими органами не планувалися і не здійснювалися. Це обумовило можливість виникнення та дії потужних ненавмисних радіозавад на авіонику літака. Тобто, невиконанням норм законодавства військові посадовці нібито посадили в кабіну до екіпажа ще одного пілота, який управляв літаком на свій розсуд, час від часу смикаючи за той чи інший орган управління, що і привело до страшної катастрофи, в якій загинули 77 людей та ще понад двісті постраждали. Екіпаж Су-27 (пілоти Єгоров та Топонар) юридичних прав та фізичної можливості запобігти виникненню радіозавад не мав. Але покарання за катастрофу відбуває найкращий льотчик України В.А. Топонар, а не ті посадовці, які зробили її можливою.
До речі, в зазначених вище офіційних листах зазначені органи засвідчили:
- питання забезпечення ЕМС бортових засобів військових літаків з наземною радіоелектронікою цивільного призначення не вирішується;
- належний за законодавством апаратурний радіочастотний моніторинг в Збройних Силах не організовується і не здійснюється (хоча в загальних полосах частот державними органами він вже налагоджений).
Був ще лист Служби РЕБ Повітряних сил як єдина відповідь на звернення від 18.03.2010 до колишніх Міністра оборони та Начальника Генштабу. Соромно навіть цитувати витяги з цього листа за підписом Начальника Служби, настільки посадовець не знає ані радіотехніки (навіть не чув про можливість дії радіозавад, частоти яких відрізняються від робочих частот приймача), ані вимог керівних документів (не знає, що за забезпечення ЕМС радіоелектронного озброєння відповідають органи військового, а не державного, управління).
Зізнання фахівців Повітряних Сил, що для того, щоб " обґрунтовано здійснювати заходи стосовно ЕМС" їм достатньо наявної технічної документації на озброєння викликало зростання впевненості в невідворотності нових випадків порушення ЕМС радіоелектронного озброєння, оскільки обсяг даних, наведених в технічній документації, є нікчемним порівняно з потрібним.
Так і буде, якщо не покласти край зазначеним порушенням колишнім керівництвом Збройних Сил норм міжнародного та національного права. Для цього треба дослідити всі аспекти Скнилівської катастрофи, відновити чесне ім’я та свободу найкращого льотчика України Володимира Анатолійовича Топонара.
Підсумовуючи викладене, треба зазначити, що певне застосування в законодавстві такої унітарної держави як Україна принципу предметної конкуруючої компетенції у сфері оборони (в Законі України "Про радіочастотний ресурс України”, в проекті Закону "Про виробництво військової техніки”) є невиправданим і об’єктивно шкідливим.
Це обумовлює необхідність введення змін до зазначених правових актів з метою деталізації компетенції органів державного і військового управління та визначення їх виключних повноважень. Тобто, деталізувати компетенцію Міноборони і Генштабу по етапам створення військової техніки, включаючи радіоелектронне озброєння.
Визначення не тільки предметної, але й етапної компетенції для процесу розробки військової техніки, є складною і досі не вирішеною наукою задачею. Однак ми можемо запропонувати ефективний метод її вирішення – висунуту нашим видатним вченим академіком В. Глушковим теорію ігор з ієрархічним вектором інтересів, що успішно вже застосувалася при вивченні аналогічних проблем.
Спілка офіцерів України проголошує, що силами спілчан здатна обґрунтувати пропозиції з коректного розподілу повноважень між Міноборони і Генштабом в інтересах удосконалення законопроекту "Про виробництво військової техніки” та Закону України "Про радіочастотний ресурс України”. Ми вже зверталися з подібною пропозицією до попереднього Міністра оборони України і не розуміємо виявленого ним небажання покращити якість відпрацювання правових актів (чи їх проектів).
Разом з тим не можна замовчувати невиконання приписів міжнародного права і національного законодавства з Міноборони та Генштабу, які не провели належні заходи з забезпечення ЕМС під час демонстраційних польотів військових літаків на аеродромі Скнилів 27.07.2012, що обумовило Скнилівську трагедію. Оскільки суди не дослідили цю обставину, обвинувальний вирок пілоту Су-27 Володимиру Анатолійовичу Топонарю не сприймається як справедливий, що обумовлює необхідність боротьби за його помилування.

Голова Спілки офіцерів України
Народний депутат України II скликання
полковник В.О. Білоус,
магістр державного управління

Полковник у відставці Г.Г. Чепкий,член СОУ
кандидат технічних наук, старший науковий співробітник