Офіційні сайти відомств




Статті

Головна » Статті » 20 РОКІВ ЗС УКРАЇНИ » доповіді

ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ: 1991 – 2011
6 грудня 2011 року – 20-та річниця Дня Збройних сил України. Це державне свято в Україні відзначається надто скромно і не досить широко, як звичайне професійне свято, що свідчить про непрестижність професії захисника Вітчизни у нашому суспільстві. Це підтвердив і Голова Комітету з питань націона­ль­ної безпеки та оборони Анатолій Гриценко на одному з засідань парламенту: «В армії зараз 22 тисячі вакантних посад, на які ніхто не хоче йти. Офіцерів нижчої і середньої ланки не вистачає».

Звичайно, політична риторика депутата може бути категоричною, проте боєздатність Збройних сил є конституційною нормою, від якості виконання якої залежить національна безпека, і Конституція України наділяє Президента України – Верховного Головнокомандувача Збройних сил України функціями гаранта їх боєздатності. Тож, критика вищого військового керівництва, напевно, має під собою підстави, бо, на жаль, на відміну від наших сусідів, держава Україна не здійснює серйозної інформаційної роботи для популяризації військової служби як особливого виду державної служби, хоча відомо, що Стаття 65 Конституції України прямо декларує: «захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України». Оскільки Конституцію мають виконувати усі, то цей обов’язок стосується усіх і кожного громадянина України, а державі потрібно лише дбати про боєздатність Збройних сил. При цьому всім потрібно пам’ятати і не забувати, що до 1 грудня 1991 року в Україні не було власних Збройних Сил, а були Збройні сили СРСР, які деякі політичні сили розглядали як окупаційну армію.

Також потрібно пам’ятати, що створення власних Збройних сил в Україні охоплює період 1990–1992 років і те, що у 1990 і 1991 роках працювати над ідеєю створення національних Збройних сил було дуже небезпечно, особливо для кадрових офіцерів, бо радянська державна репресивна система загрожувала їм за це звіль­нення з військової служби. Проте в складний історичний для Батьківщини час, незважаючи на небезпеку, завжди знаходились патріоти, які сміливо йшли на самопожертву в боротьбі за незалежність України. Та, на жаль, не завжди їх перемогами користалася українська нація через політичну слабкість власної національної еліти, як це було, наприклад, у 1918–1919 роках. Треба зазначити, що і новітня історія України не є винятком: провідну роль у відродженні національної армії відіграли офіцери з Львівщини.

Так, 7 лютого 1990 року у Львові утворився Український військовий комітет, який у червні того ж року для уникнення партійних впливів був реорганізований у Львівський громадський комітет за відродження Української Національної Армії. Комітет містився біля гарнізонного Будинку офіцерів на вулиці Вірменській, 4, у приміщенні з двох кімнат на першому поверсі.

Комітет очолив молодий історик Сергій Рудюк, керівником секретаріату став полковник Віталій Лазоркін, членами Комітету були Микола Сливка, Степан Вус, Ярослав Грядовий, Роман Роп, Володимир Фукс, Михайло Біляковський і інші. Спільними зусиллями напрацьовувалися засади творення національної армії.

Про цей дуже складний і відповідальний період новітньої історії України у створенні національних Збройних сил, що охоплює 1990–1991 роки, засоби масової інформації, на жаль, не розповідають, а офіційні історичні нариси взагалі замовчують. Тому мало хто знає, що саме ці патріотично налаштовані офіцери практично розв’язали досить складну і важливу для всього українського суспільства проблему відвернення небезпеки громадянської війни та збереження мирного розвитку політичного процесу в Україні. Зокрема, 1 грудня 1990 року полковник Віталій Лазоркін оприлюднив розроблену ним концепцію створення Збройних сил України на базі військових формувань, дислокованих в Україні. Ця концепція була підтримана всіма національно свідомими політичними силами і протягом 1991–1992 років реалізована на державному рівні. Цінність цієї концепції полягала у тому, що вона консолідувала суспільство своєю прагматичністю, природністю і простотою процесу утворення Україною власних Збройних сил. Найбільш активними провідниками у реалізації цієї концепції були: народні депутати Василь Дурдинець, В’ячеслав Чорновіл, Ігор Деркач, член Військової колегії Народного руху України Віталій Чичило. Також підтримали її Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук і заступник Голови Верховної Ради України Іван Плющ.

З метою забезпечення громадської підтримки процесу створення власних Збройних сил України 27 липня 1991 року Народний Рух України разом з іншими національно-патріотичними силами провели перший з’їзд офіцерів-українців, які створили Всеукраїнське громадське об’єднання – Спілку офіцерів України.

Вже невдовзі Спілка суттєво вплинула на процес утворення національних Збройних сил і Міністерства оборони України.

Відомо, що на 24 серпня 1991 року на території України дислокувались: три загальновійськові і дві танкові армії, армійський корпус, чотири повітряних армії, окрема армія Протиповітряної оборони, ракетна армія, Чорноморський флот, два вузли Системи попередження про ракетний напад, інші військові формування чисельністю близько 900 тисяч осіб, 6,5 тисячі танків, 7 тисяч броньових машин, 1,5 тисячі літаків, 350 кораблів, 1272 ядерні бойові головки МБР, 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї. Це на той час давало підстави для створення армії на національних засадах взаємовідносин між військовослужбовцями, на нових принципах ведення збройної боротьби, які відповідають геостратегічним потребам України. Тому Спілка офіцерів України досить потужно підставила державі своє плече у створенні національного військового законодавства, якого в Україні не було, доклала зусиль до підпорядкування Верховній Раді військових формувань, дислокованих в Україні, та приведення до присяги військ на вірність українському народові.

Тож, після відомих небезпечних серпневих подій в СРСР 24 серпня 1991 року перед молодою незалежною державою Україна постала в практичній площині дуже відповідальна і важлива проблема: створити власні Збройні сили. І Верховна Рада з метою цивілізованого створення власних Збройних сил зібрала фахівців від Спілки офіцерів для підготовки законодавства у військовій сфері.

28 серпня 1991 року до Львова на ім’я полковника Віталія Лазоркіна прийшла урядова телеграма за підписом Голови комісії з питань національної безпеки і оборони Верховної Ради України Василя Дурдинця з запрошенням взяти участь у підготовці національного військового законодавства (Фото 2).

30 серпня 1991 року робоча група зібралася, розпочався перший етап створення Збройних сил України, і вже 6 вересня полковник Віталій Лазоркін передав до комісії Верховної Ради України підготовлені проекти законів «Про оборону України» і «Про Збройні сили України».

5 вересня 1991 року Верховна Рада призначила генерал-майора авіації Костянтина Морозова Міністром оборони України.

7 вересня у Будинку письменників на вулиці Банковій, 2 відбулася перша офіційна зустріч К. Морозова з активістами Спілки офіцерів України, де Міністр відзначив плідну роботу Спілки над проблемою відродження національної армії. Було обіцяно співпрацю міністерства зі Спілкою офіцерів.

9 вересня 1991 року на переговори з військових питань до Москви вилетіла урядова делегація України, очолювана В. Дурдинцем. У складі делегації були: генерал-лейтенант Є. Марчук, генерал-майор К. Морозов і полковник В. Лазоркін. Міждержавні переговори проходили у Верховній Раді СРСР з 10 до 12 вересня. Депутат Львівської обласної ради полковник Віталій Лазоркін фахово показав себе на цих міждержавних переговорах. Саме завдяки його професіоналізму назавжди було знято з обговорення на міждержавному рівні питання про воєнну доктрину оновленого СРСР.

Процес створення Збройних сил України набирав обертів, і його результативність не викликала сумніву, а от питання створення власних військово-морських сил гальмувалась браком флотських офіцерів. Попри це, концепція Військово-Морських сил України була розроблена до 1 грудня 1991 року членами СОУ капітан-лейтенантом Ігорем Тенюхом і капітаном І рангу Валентином Польовим за участю полковника Віталія Лазоркіна.

У кінці вересня 1991 року члени Спілки офіцерів України – старші офіцери, що мали добру оперативно-стратегічну підготовку – увійшли до організаційної групи із створення Міністерства оборони України, яку очолив призначений міністром оборони України генерал-майор авіації К.Морозов. Через три місяці, 6 грудня 1991 року, Верховна Рада України ухвалила Закони України «Про оборону України» і «Про Збройні сили України». Саме цей день в новітній історії України був визначений як державне свято – День Збройних сил України.



Також за допомогою фахівців Спілки офіцерів України, зокрема підполковника М. Мельника, майора П. Костюка й інших, була створена Національна Гвардія України, де стосунки між офіцерами формувалися на ґрунті національного патріотизму, де утверджувалися такі принципи, як офіцерська честь і людська порядність.

У грудні 1991 року відбулися перші призначення на посади у Міністерстві оборони України, які показали, що керівництво держави і Міністр оборони ввіряють ключові посади у міністерстві і в Збройних силах консервативно налаштованим генералам і офіцерам. На жаль, член СОУ заступник Міністра оборони України з виховної роботи Володимир Мулява у цьому питанні зайняв компромісну позицію.

Важкі наслідки для системи підготовки військових кадрів мало призначення К. Морозовим на посаду начальника управління освіти полковника Юрія Прокоф’єва, незважаючи на застереження проти цього. Під його керівництвом були знищені унікальні для Збройних Сил України навчальні заклади. Тому активісти СОУ змушені були звертатись до Президента України з вимогою припинити безглузду руйнацію системи підготовки військових кадрів. Більше того, на початку літа 1992 року дуже багато призначень на керівні посади отримали випускники академії Генерального Штабу Збройних сил СРСР, виховані в старих радянських традиціях, а патріоти-державники від Спілки офіцерів України призначались на другорядні посади і не могли суттєво впливати на якісну складову формування Міністерства оборони і Збройних сил. Так через недолугість у розв’язанні кадрових питань почалася руйнація Збройних сил України, яка триває вже 20 років.

Невтішними були результати створення Військово-морських сил України, незважаючи на ініціативу і титанічні зусилля членів Спілки офіцерів України.

Керівництво держави і Міністр оборони дуже обережно ставилися до створення ВМС України на базі Чорноморського флоту СРСР і відверто боялися принципового розв’язання цього питання, а зволікання з рішучими і цілком законними діями з боку України заганяло проблему в глухий кут, і фактично у повному складі Чорноморський флот перейшов у власність Російської Федерації.

Лише у 1997 році остаточно було ухвалене міждержавне рішення про передачу півтора десятка кораблів до складу ВМС України. Про цей драматичний період добре розповів у своїй книзі «Український флот: біля джерел відродження» капітан 1 рангу Анатолій Данилов, радник Президента України Леоніда Кравчука.

Продовжуючи ліквідацію звершень у сфері військового будівництва, біля витоків яких стояла Спілка офіцерів України, Міністерство оборони для узаконення «приватизації військового майна» внесло в парламент проект закону «Про господарську діяльність в Збройних силах України», який був ухвалений майже одноголосно.

Керівництво Міністерства оборони показало повну безпорадність у розв’язанні стратегічних проблем оборонного будівництва та в підготовці воєнної доктрини, тому основну увагу почало приділяти комерційній діяльності, а не бойовій підготовці.

Президент України Леонід Кучма оголосив, що Україні потрібна невелика, не обтяжлива для економіки мобільна армія.

З ним можна було б погодитись за умови, що це стосується армії мирного часу, до складу якої входитимуть, у першу чергу, об’єднання військ протиповітряної оборони, авіації, з’єднання ракетних і аеромобільних військ, частини радіоелектронної боротьби й інших військ бойового забезпечення, а також навчальні центри танкових, артилерійських і загальновійськових з’єднань. Тобто найбільш технічно насичені війська, на підготовку яких потрібно багато часу. Саме ці війська становлять основну вогневу міць національної армії.

Проте зайнялись «реформуванням» не офіцери-патріоти, а політики, які ніколи не служили в армії. Було ухвалено рішення про скорочення чисельності Збройних сил України до 140 тисяч осіб у 2010 році, і у цей же час повністю розформовано військові частини в Донецькій, Луганській областях, а в Одеській залишилась одна військова частина. За підрахунками фахівців, упродовж 20 років було реалізовано військового майна, боєприпасів, військової техніки і озброєння більш ніж на 30 мільярдів доларів США, які осіли невідомо на чиїх рахунках і аж ніяк не вплинули на задоволення потреб Збройних сил України в новому озброєнні і техніці, на житлове забезпечення військових.

Після так званого «реформування» і «приватизації» військового майна чимало владних чиновників розбагатіло і стало «успішною» комерційною номенклатурою, а Збройні сили України залишились з технікою і озброєнням застарілих зразків минулого століття та з сорока тисячами безквартирних військовослужбовців.

За витратами військового бюджету на одну особу Україна посідає 125 місце серед 150 армій світу. Річні витрати на одного військовослужбовця Збройних сил України становлять 1,9 тис. доларів США; у Польщі – 14,0 тисяч, у США – 22,5 тисяч доларів.

Відповідно до закону України «Про оборону України» фінансування ЗСУ має бути в обсягах до 3% ВВП.

Фінансували ж ЗСУ на рівні 50% від необхідного, а в 2009 році фінансування ЗСУ досягло критичного показника у 0,8 відсотка ВВП. Таке ставлення до ЗСУ призвело до того, що витрати на МВС у 2009 році перевищили витрати на ЗСУ. Це хибний шлях і Спілка офіцерів України виступає за фінансування ЗСУ в обсягах 2,5–3 % ВВП.

Жоден з Президентів України як Верховний Головнокомандувач Збройних сил не доклав належних зусиль до виробництва нових зразків озброєння. Так, 1994 року був оприлюднений проект створення нового зенітно-ракетного комплексу, а й досі він залишається проектом. Те саме сталося і з модернізацією винищувачів МіГ-29. У 1999 році Міністерство оборони України презентувало проект їх модернізації та за цей час модернізацію пройшли лише 2 літаки. За 2009 рік не відремонтовано жодного корабля, літака, зайшла в глухий кут розробка ракетного комплексу, в армії нема жодного боєздатного батальйону, ескадрильї, а міністр оборони розповідає, що кожен солдат буде керувати десятьма роботами.

На жаль, до нинішнього стану боєздатності причетні усі без винятку міністри оборони.

Ветерани Спілки офіцерів України, які творили Збройні сили і Міністерство оборони України, пропонують провести справжню реформу системи національної безпеки, серед складових якої – реформа Збройних сил України.

Як показує 20-річний досвід реформування, власне підпорядкування Збройних сил України Міністру оборони України завжди стояло на заваді реалізації реформ.

Збройні сили України мають розвиватися як єдиний функціональний організм на професійній основі без політичного втручання і тиску Міноборони. Для цього їм потрібне власне професійне головне командування, а Міноборони має бути центральним органом виконавчої влади з військово-економічного, матеріального і військово-технічного забезпечення всієї оборонної інфраструктури України.

Озброєння, техніка, майно, ремонтні органи, споруди і земля мають бути власністю Міноборони. Все необхідне для функціонування Збройних сил Міноборони передає їм у користування на правах оренди, а Збройні сили мають бути споживачем продукції, що передає їм Міноборони. Цим запроваджується повна відповідальність за всебічне і доброякісне забезпечення Збройних сил України, розривається ланцюг нинішньої системи корупції у військовій сфері, особливо у реалізації надлишкового майна, техніки і озброєння.

Міноборони має стати міністерством, що має власні ресурсні можливості для створення озброєння, боєприпасів і військової техніки, вести торгівлю озброєнням, боєприпасами і військовою технікою власного виробництва та заробляти кошти для розвитку оборонної інфраструктури країни.

Збройні сили України за своїми планами і замовленнями створюють власні бойові запаси для ведення збройної боротьби на певний період, а Міноборони має забезпечити усе необхідне для реалізації цих планів. У цьому полягає суть реформи Міністерства оборони і Збройних Сил України.

Упродовж двох десятків років Спілка офіцерів України впевнено тримає провідне місце на ниві військово-патріотичного виховання молоді, втілення прогресивних заходів у розбудові національних Збройних сил, забезпеченні учасників політичних процесів в Україні відданими, принциповими, надійними, дисциплінованими кадрами.

Сьогодні ж немає ніяких підстав спочивати на лаврах, оскільки ми є свідками того, що перед молодою державою постають все нові й нові виклики.

Ми, українські офіцери, мусимо і надалі міцно тримати прапор національної боротьби за свободу України, який в нашому героїчному минулому несли дружинники князя Святослава Завойовника і короля Данила Галицького, козаки гетьманів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Мазепи, Петра Скоропадського, гайдамаки під проводом Залізняка та Ґонти, січові стрільці Дмитра Вітовського, Петра Болбочана, Євгена Коновальця, воїни УПА та інші герої України.


Віталій ЛАЗОРКІН, полковник у відставці, директор громадського інституту стратегічних досліджень «Перспектива»



universum.lviv.ua
Категорія: доповіді | Додав: PORTAL_SOU (22.12.2011)
Переглядів: 836 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

"Спілка офіцерів України (СОУ) є всеукраїнською неприбутковою громадською організацією військово-патріотичного спрямування, яка об'єднує на добровільних засадах громадян України: військовослужбовців-офіцерів, прапорщиків і мічманів кадру, зарахованих до Збройних Сил України до запровадження військової служби за контрактом, ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, курсантів (слухачів) випускних курсів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, що здійснюють підготовку спеціалістів для військових формувань України, військової служби за контрактом, за призовом, запасу і у відставці Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, Міністерства з надзвичайних ситуацій, військовослужбовців які проходять службу у резерві (надалі - Збройних Сил України), а також громадян офіцерів (старшин) - ветеранів військових формувань, які брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України..."





ОФІС ВГО СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ

переглянути збільшену мапу
Логін:
Пароль:



НОВИНИ  © ВГО СОУ






Пошук

Календар


Наші друзі та партнери

Пам’ятай про Крути [Vox.com.ua] Портал українця
Пиши українськоюЕвропейський конгрес українців
Українці УгорщиниСпілка українців у Португалії інтернетвидання -Українці у Португалії-
Український радіопортал - Украинский радиопортал
 ПРОСВІТА - КРИВИЙ РІГ
Воєнна історіяЧасопис Промінь Просвіти
zampolit
Українське життя в Севастополі
Український козацький портал

Сайти осередків СОУ

Кнопка ВОО СОУ




Кнопка КРоСОУ

Тернопільська СОУ

  • При використанні інформації посилання на  www.portsou.at.ua  бов’язкове.
  • Зміст матеріалів на сторінках сайту не завжди відображає офіційну позицію Всеукраїнської громадської організації СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ і адміністрації сайту.
  • Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає сервіс "Ucoz".
  • Відповідальність за точність наведених фактів, цифр, та імен несуть автори матеріалів.
                                                         
Locations of visitors to this page

© Портал українських офіцерів
(Спілки офіцерів України)
2017

E-mail редакції: rigsou@ukr.net




Використовуються технології uCoz