Емілія БЕРЕЖНИЦЬКА, м. Коломия, фото автора
ОБУРЕНА ВОРОЖОЮ ТА ЧУЖОЮ СИМВОЛІКОЮ, ЕМІЛІЯ ПАВЛІВНА З КОЛОМИЇ ВИРІШИЛА ОБИДВІ МЕДАЛІ «ПОБЕДЫ» ВІДІСЛАТИ ПРЕЗИДЕНТУ З ПРОХАННЯМ ПРО ВІДПОВІДНЕ ВИПРАВЛЕННЯ ДЛЯ МІЛЬЙОНІВ ЛЮДЕЙ, ЩО ПОТЕРПІЛИ ВІД КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ, ГУЛАГІВ ТА РАДЯНЩИНИ

Як на перший погляд приємно, що хтось згадав про нас, колишніх дітей, які народилися в період ІІ світової Війни 1941—1945 рр. Але ця радість швидко минає, а надто тоді, коли в пам'яті пробігають спогади того часу: тиск і переслідування українського народу російськими «визволителями».

На моїх очах у рідному селі Голинь охоронці з вівчарками заганяли сусідів цілими родинами з малими дітьми в ешелони товарних вагонів, котрими вивозили наших людей на Сибір. По дорозі поводилися з ними, немов з худобою. А моя родина тим часом проживала по різних хатах села, щоб ніхто не зміг нас знайти. У той період, коли «червона мітла» робила рейди збору на Сибір, наша хата була порожньою.

Немов крізь сон пам'ятаю один цікавий випадок. Мені тоді було десь п'ять років. Я часто бавилася з дітьми навпроти нашої хати. Вулиця була розбита, а після дощу я там робила різні контури і малюнки (мабуть тоді ще виявився талант до мистецтва). Не пам'ятаю де бачила тризуб і навіть не розуміла, що це таке, але намалювала його на вулиці. Це побачили військові вершники з червоними зірками на шапках, що проїжджали поряд. Один з них запитав, хто намалював. Потім підійшов до мене і запитав, де я живу; знизавши плечима, я нічого не відповіла. А інший сказав, аби дав мені спокій, мовляв, навіщо причепився до малої дитини.

Пам'ятаю роки колективізації. У нашому будинку не раз робили обшуки, а мамині вишиванки рвали на онучі й тут же взували в чоботи, бо тоді, мабуть, була зима. Усі сімейні фотографії теж забрали, не залишивши жодної згадки про дідусів і бабусь. Вражають спогади й про те, як один «вояка» з п'ятикутною зірочкою на шапці пройшовся прикладом по портретах Т. Шевченка та І. Франка, від чого все попадало побите на підлогу. Мені це видалося незрозумілим і диким.

Я виросла дитиною війни і не пригадую, щоб я чи моя родина потерпіли від фашистів, а лише від «кипучей» та «могучей» радянської влади, і тому Радянський Союз ніколи не був моєю батьківщиною.

Незрозумілими були й тортури мого тата і мамині сльози. Нас тоді було шестеро переляканих дітей, а сьоме було в колисці і ніхто на це не звертав уваги, домагаючись свого.

Не пам'ятаю, як довго так тривало, але пригадую, що батько ходив на базар і купував коров'яче масло, аби натурою заплатити податок за власну ж землю. Але це йому було наскільки непосильно, що був змушений здати коней, землю і весь реманент колгоспові. Аби прогодувати дітей, батько був змушений зголоситися в колгосп.

Хочу зауважити, що під німецькими окупантами наші селяни не голодували. Також у них не відбирали ні реманенту, ні землі. Тому, як дитина війни, я вважала Радянський Союз могутнім, але він ніколи не був моєю батьківщиною. І зрештою, що ж то батьківщина, яка переслідувала своїх людей і дітей?

Найстарший брат Петро, 1916 року народження, загинув у лавах УПА. Наша сім'я стала «неблагонадійною». Батько був під слідством сім місяців у Станіславській тюрмі. Жодних доказів не знайшли, і його викинули на сніг побитого й напівживого. Додому його привезли чужі люди. А наступного дня з далекого села приїхали рідні, щоб його... поховати, але він вижив.

Пригадую свої шкільні роки. На травневі й жовтневі свята вся школа була змушена йти парадом через усе село з піснею «Кипучая, могучая — никем не победимая...» із серпом, молотом та зіркою на червоному прапорі. Російська мова вважалася тоді панівною. Переслідувана з дитинства радянською «батьківщиною», я сприймала російську мову як чужу.

Моїм нещастям стало й те, що наприкінці 50-х років старша сестра написала нам короткого листа з Америки. Тоді я вперше дізналася про цю «чорну пляму» в нашій родині. З нашого села під час війни було вивезено багато молоді на примусові роботи до Німеччини, звідкіля вони не повернулися, адже були задоволені своїм життям. Ми всі їм заздрили. Що ж то за «отечественная» держава, яка переслідувала нас, громадян СРСР, за добробут нашої родини за кордоном? Мало того. Тоді ж не видавали сільській молоді паспортів. 1959 р. я закінчила десять класів, але на моє успішне навчання не звертали уваги, в мене не було рекомендації для подальшого навчання, хоч постійно все малювала для школи. Довелося поїхати на Донбас. Два роки працювала чорноробом на новобудовах для того, щоб отримати паспорт.

Гнобили нас весь час. Мені з моїм минулим («автобіографією») — брат загинув в УПА, а сестра Марія виїхала в Чикаго — не було місця у вищому навчальному закладі.

Переслідували й мою сім'ю. Мій син Петро, який народився 1963 року, служив у лавах Радянських збройних сил у 1983—1985 рр. Протягом першого року служби у Львівському штабі КДБ довідалися про минуле сім'ї дідуся Лесюка Павла Васильовича. Стали погрожувати синові позбавленням волі на десять років через «измену Отечеству», бо, мовляв, приховав участь дядька Петра в лавах УПА та його смерть і про тітку Марію (з Лесюків), що потрапила до Чикаго, яких ані я, ані він жодного разу не бачили. Безперечно, мій батько ніколи про це в сім'ї не говорив, бо знав, що можуть спричинити такі розмови.

Тож коли згадуєш про пережите і порівнюєш із цими нагородами, на яких красуються «атрибути» радянщини — п'ятикутна зірка, Кремль і та панівна, «общепонятная» мова, не відчуваєш ніякої радості, а лише сум та біль за свій народ і його долю.

Український народ і мова заслуговують на більшу шану від світу, ніж досі. Адже ми — древній народ, який живе на цій землі споконвіку з великим мистецьким надбанням та винахідливістю, а п'ятикутна зірка, московський Кремль і російська мова — чужі для нас. У стародавньому Трипіллі та в Україні-Руси нашими символами були Сонце і чотирираменна Сварга. Великі сварги (свастики) досі звеличують патериці й ручні хрести священиків в українських (гуцульських) церквах.

Цю оповідь можна провадити далі. Гадаю, мій спогад є голосом мільйонів, переслідуваних минулим кривавим «Отечеством», а Президент обіцяв прислухатися до думки кожного з нас. Тому і повертаю свої медалі, бо для українських дітей війни «победа в Великой Отечественной войне» є лише заміною одного окупанта на ще гіршого.

День