Офіційні сайти відомств




» 2013 » Січень » 9 » У нас таки відсутня “школа”, а винні в цьому вчителі!..
13:48
У нас таки відсутня “школа”, а винні в цьому вчителі!..
Я довго вагався перш ніж написати цей матеріал. Не хотів когось образити, особливо вчителів, людей які багато праці вкладають у реалізацію своєї життєвої місії, у навчання і виховання дітей, у формування особистості з маленької дівчинки чи хлопчика, що переступили поріг школи але не української «школи»!.. У цьому матеріалі немає протиріч, це результат аналізу життєвих ситуацій на фоні своїх особистих вражень стосовно того, що відбувалось і відбувається в суспільстві і навколо… А ще, дуже не хочу, щоб мене сприймали таким собі критиканом, що тільки когось звинувачує, а не пише про добре вічне і хороше. Одразу скажу, що пишу про вічне і добре теж!.. Та це буде потім…
А зараз, пропоную тільки запитання, судження і уявні спілкування з вами, з тими, хто ще не втомись і читає. Хотілося б зрозуміти у чому може і чи може бути взагалі повага до сучасної української "школи”?!.
Отже, особисто мої роздуми. Вважаю, не може бути достатньої поваги до української "школи”, при умові, якщо можна говорити про українську омріяну етнічними українцями "школу”, як таку…
Щорічно тисячі юних, молодих людей випускаються з українських загальноосвітніх шкіл у життєву суспільну дорогу. Східна і Західна, Південна І Центральна Україна мають єдину державну шкільну програму , а відповідно, готують для українського суспільства не зовсім тих, не зовсім патріотичних, на 70% відсотків іншомовних членів соціуму у якому хочемо жити щасливо ми з вами - етнічні українці.
До сучасного, політизованого, насиченого протиріччями життя, з атестатом «зрілості» випускаються молоді люди, здебільшого до цього всього, нажаль, байдужі і не готові. Більше того, вони за змістом нового жаргонізму, "паралельно” ставляться до проблем історичності українського коріння, мови та культури, до того чому так є і чому так сталося, що більшість України зрусифікована, не гонорова, не цінує прадідівських традицій і настанов. Такої байдужості не припускає жодна поважаюча себе нація з самостійним державним утворенням, а якщо у ній заснована чи існує "школа”, то тоді й жодна така соціальна інституція у світі!
Вчителі українсько-радянської "школи” "добрячу” любов і повагу прищепляли до російського царя Петра першого, О.Пушкіна, Л.Толстого, ну набагато більшу ніж до І.Котляревського, не кажучи вже про зовсім не прищеплену, а "втлумачену” ненависть до І.Мазепи, С.Бандери. Це при тому, що вчитель і тоді був безсумнівним глашатаєм історичної правди… Інакше, кажучи «народний» вчитель визнавався поважною і майже повсюдно улюбленою людиною, котра визначала не тільки еталон грамотності, а ще й являлась зразком честі і не конкретної, а всіх епох, являючись умовним провісником "об’єктивного” розвитку світу на майбутнє… А може це вважалось колись, тільки у часи моєї бурхливої юності? Припустимо, ну, а що ж зараз?!.
На теперішній, дійсний момент чогось актуальнішого поки що здається годі чекати… А конкретніше – просто соромно за українську не «школу», а за ситуацію навколо неї, тим паче…
Поступово, шкільні вчителі, стаючи заручниками програмних не державницьких, не патріотичних проектів влади, перетворюються на типових викладачів як у звичайному спеціалізованому навчальному закладі де суть професійної діяльності зводиться до викладення визначеного матеріалу, виставлення оцінок, а далі мерщій додому або на репетиторство… Така собі об’єктивно оправдана позиція не що інше, як байдужість і саме вона стає дедалі домінантною в українському суспільному середовищі. Зникла не ставши спадковою, традиційною вчительська жертовність за ради духовного, національного. Зате надійно пристала і передається учням залежність від грошей та матеріальних цінностей. Вчителі скрізь та все про гроші і учні подібно і потім діти учнів відповідно… А далі соціальний розподіл з дитинства – школа для багатих, вчителі для "елітних?”…
Скажіть будь ласка, у чому суть негативного феномену властивого тільки для українських молодих людей які опанувавши на протязі дванадцяти років програмний мінімум з української мови вибирають рідною, навіть для побутового спілкування чужу?!. Коли я спробував дослідити цю проблему, то виявив, що більшість вчителів українських шкіл у Полтаві, Харкові і Чернігові винними себе у негативних тенденціях зазначеного феномену не вважають. Пояснення доволі прості, мов основної лексики, правил і пунктуації навчили, а далі не їхні питання. Так, це вже давно наші, масштабні і дуже серйозні проблемні питання…
Давайте уявимо і згадаємо навчальний процес. Як же все таки здебільшого вчили та й вчать мови. Правила, багато правил, знаки, відміни і відмінки, вимова і звороти, диктанти і твори та оцінки, багато оцінок окремо за мову, окремо за літературу. Двійки, багато двійок і трійок. Зауваги, жорсткість, категоричність з боку вчителів і сльози, нерви та вразлива емоційність учнів. Важко назвати інший шкільний предмет якого б так остерігалися, на якому б з такою "настійливістю” витрясали душу… До речі, у моїй рідній школі на Полтавщині не зовсім так, а точніше не постійно так було. Зазначу, що були уроки української у деяких вчителів, коли учні відчували себе ніби в казці, де навіть відверті двієчники з задоволенням проявляли активність, приймали участь у монологах і обговореннях, за що отримували позитивні оцінки, а ще хороший настрій і бажання – вивчати далі рідну українську мову. Тут маємо приклад більше професійного аспекту окремого вчителя ніж необхідну цільову закономірність. Чому ж тоді знаючи і усвідомлюючи це, у нашій системі шкільної освіти ні до 1991-го ні після 2000-го не визначився підхід до вивчення української як одного з напрямків просто покращення її знань з генетично успадкованого елементу, до такої суспільної особливості, яка визначає любов до народу, нації, природи, історії і культури. Так, саме любов, а ще повагу і шанобливість до діалектичних і топонімічних особливостей, до назв, прізвищ, наголосів, вуличних висловів і жаргонізмів. Щоб не просто шліфувалось згідно програми чітке знання української літературної з штампами та наголосами, а з першого класу виховувалось у маленького українця почуття любові, поваги, теплоти до мови материнської, побутової, ну і як необхідність також до книжкової, технічної, спеціальної. Хто спілкувався з філологами Полтавського педагогічного інституту, котрі досліджували історіографічні особливості діяльності родоначальника української літературної, той узнав би, що І.П.Котляревський не завжди говорив так, як писав "Енеїду”. Він любив і поважав просте українське слівце, приказки, а ще "шокання”, "агакання” і ін., не цурався цього, скоріше навпаки – популяризував. А ще, не змушував говорити всіх тільки по написаному. Може це й стало заслугою таких як він у тому, що українську навіть після Полтавської битви 1709-го року російський царизм знищити не зміг. Говорили ж бо більше не по писаному, а справжньою народною…
Що ж сталося потім, а головно що відбувається зараз з українською уже через триста років? За логікою чи ідеєю мала б уже визначитись якась стала школа, надійна і послідовна. А може ми недолугі як спадкоємці і послідовники? Що ж нам, чи чого бракує?!
У Південній і Східній Україні давно стало не вигідно, не модно і не перспективно говорити українською, а за часи незалежності, виявилось що й в Закарпатті. І повірте, набридло кивати на царське і пострадянське минуле. У цьому винен ще хтось, а вірніше хтось не так спрацював, працює, робить чи то не робить, яка різниця - наявний негативний, як для більшості українців результат!. Очевидно винні не тільки і не скільки президенти, котрі були, депутати і чиновники. Вони до речі, теж ставали і є заручниками цілих і абсолютних обставин, які без "школи”, без громадської позиції до зміни свідомості, переорієнтувати на краще не можливо. Отже я - за національну патріотичну "школу”! До речі така по 1709 рік була, тільки суспільною, простонародною… Чому ж вона не відроджується, не розвивається жодною державною інституцією? На мою думку, у цьому слід звинувачувати в першу чергу вчителів загальноосвітніх українських шкіл, що навчали і навчають українських дітей на Сході, Півдні України чи в Закарпатті.
Які і кому потрібно адресувати запитання з приводу того, чому українську як державну, нахабно не застосовують державні службовці, військові, продавці, модельєри, цигани, мадяри, та хто там ще?!. Дивлячись по телевізору сюжети з Миколаєва, Запоріжжя або з Закарпатського Берегово бачимо і чуємо як депутати і вчителі, судді і прокурори щось плетуть про Конституцію, про дотримання законів при цьому порушують Основний закон – розмовляють і ведуть діловодство не державною мовою, відкривають більше і більше не україномовних шкіл. Вони безсовісно паплюжать ідеали країни в якій народились і живуть. Вони всі майже її милозвучну не люблять, не поважають, ігнорують, знову ж таки пояснюючи не перспективністю, не обов’язковістю, відсутністю соціального запиту, а ще як не дивно, складністю з якою вона далась для атестату у загальноосвітній школі. Поняття ж обов’язку за честю і гідністю їм ніхто як розуміється не прищепив…
Чому навіть ті ж затяті "двієчники” після закінчення сільських україномовних шкіл, поїхавши до Харкова, Дніпропетровська чи Полтави через якийсь тиждень, прибуваючи уже як у гості до рідного села, починають акцентовано "разгаварівать? При цьому чванливо задирають носа, ніби гоноруючи, мовляв ось який я сучасний … Стало не дивним і те, що ніхто на подібну позицію чи то поведінку не реагує – ні земляки, ні родичі ні тепер уже бувші вчителі. Ніхто, зауважте, ніхто не запитує у них якого вони роду племені і яка їхня справжня материнська… Ніхто не радить зупинитись, не ставати яничаром… І це зовсім не позиція, громадська байдужість - хай живе молода людина як собі знає, лиш би їсти й пити було!.. Просто, примітивно і прагматично.
Отож, їдять і п’ють, хліб жують та чужим країнам діалекти збагачують… Свою ж, законом удержавлену, на більшості території України інколи для сухих формальностей використовують, мов ще пам'ятаєм пару слів…
Загальноосвітня школа це найголовніший, основний інститут де формується суспільна, моральна особистість. Тільки у такій школі як ніде має шліфуватись громадянський патріот, активний поборник і захисник інтересів нації і держави.
Дванадцять років зростання і формування юного громадянина держави проходять у загальноосвітній школі. Цілих дванадцять потрібно, щоб появився новий "гомосапієнс!” Не в сім'ї, зазначу, де теж безумовно, відбуваються виховні процеси по становленню особистості. Сім’я дає дуже потрібні для життя більш побутові нюанси, про відносини родинні, материнські, сусідські. Правда є сім'ї де витає дух патріотизму, християнської моралі, де визначені чіткі установи на державу, символи, мову, культуру. Так, є але для формування української народної "школи” їх дуже мало. Сім'я як осередок творення суспільної національно державної форми втрачений, а точніше для України це поняття не встигало створюватись через відомі історичні проблеми. Тому виходить, що в Україні не існує народної сімейної "школи” як такої собі фабрики для продукування суспільного, державного, національного продукту. Наприклад, у Польщі і Чехії є. В українській загальноосвітній школі для дванадцяти навчальних років явно не достатньо програмного і позаурочного часу приділяється теорії і практиці створення сім'ї як окремої таємничої, так і суспільної одиниці. Власне, як немає й самої системної , розрахованої на сотню років вперед програми, щоб об'єднала інтереси суспільства та держави, сім'ї і школи, поєднано з духовними християнськими цінностями . Такої програми може не бути в Англії чи Германії бо там віками існує стала народна школа.
У нас же батьки віддають дітей на відкуп загальноосвітній школі на дванадцять років , а самі ідуть чи їдуть ловити рибу, заробляти гроші на себе і на чадо… Працює зворотний зв'язок – яка школа, таке й суспільство, батьки, президенти, міністри теж колись були учнями… І деякі поняття пояснюються самі пособі або по аналогії. У не сформованому воєдино суспільстві як у каламутній воді – легше і ловити і керувати навіть кому попало просто…
Оскільки немає народної "школи”, а загальноосвітня свою функцію ніколи не виконувала то відповідно немає й необхідного педагогічного базису у батьків українських школярів. Ну так, а яка ж тоді у нас загальноосвітня? Це місце для репресивного отримання такої кількості знань, що й не встигають засвоюватись, а ще таких, що не зовсім або зовсім багатьом у житті в такій кількості не потрібні, а ще це місце де можна і у 18-ть по дитячому погарцювати, пострибати та прийняти участь у одній з вистав за Шекспіром…
На мою позицію і судження, хтось ймовірно буде мати обіду, але це скоріше стане винятком.
В умовах, коли у всій українській державі відсутня системна "школа” для створення, формування особистості, громадянина, українського патріота, активного поборника українських духовних і історичних цінностей – немає шансів отримати потрібний фізіологічний і моральний продукт.
Не хочу звертатись за позитивним прикладом сімейного, державного і суспільного виховання вказуючи на поляків чи чехів бо це вже для багатьох і так відомо. Але є країна, на яку у визначеному аспекті є сенс звернути увагу. Це Хорватія, країна із своєрідним історичним минулим, слов'янська і християнська. Там компактно проживає досить велика українська діаспора. Демографічно, в межах населених пунктів Петровці, Славонський Брод і навколо. Саме там мені у 90-х минулого століття довелось проходити військову службу з місією ООН. Так ось хорвати, попри важкий тягар Югославського минулого зуміли виділити в собі, у всій спільноті основні цінності, які потрібні для соціуму і для кожної людини, громадянина, державника і сімейного будівничого. У хорватських школах з першого класу маленькому громадянинові щоденно, а то і на кожному уроці наголошують на тому, що він повинен зростати гордовитим хорватом, любити і поважати хорватську мову і культуру, захищати державні і суспільні цінності.
У Хорватії українці мають українського єпископа , членів парламенту, українські видавництва і школи. На диво, в чужині хорватські українці зберегли змістовний спадок народних фольклорних цінностей – віршів, пісень, переказів та творів мистецтва. У Храмі села Петровці служба Божа правиться українською. А коли хорватські українці приїздять у гості , як самі кажуть, на Велику Україну, то спершу стають на коліна і цілують землю своїх прадідів. Вони зі сльозами на очах пригортають до грудей грудочки українського чорнозему і моляться за Україну. Діаспорі майже 300 років і уже декілька поколінь виросло на чужині та це не зменшило любові і поваги до спадщини своїх предків, мови і культури. Вони поряд з українським прапором завжди ставлять хорватський, прихиляються перед українським і хорватським стягом, цілують герби і шанобливо хрестяться!.. хорватські українці поважають хорватські традиції і пишаються тим, що вони є представниками цивілізованої, духовної, патріотичної країни. Вони такі, бо є справжніми не "зхолюйованими” українцями, бо у Хорватії діє народна школа як державна, духовна, моральна і суспільна інституція. Жоден випускник хорватської загальноосвітньої школи не буде пропагувати у своїй державі "сербську” кирилицю і не стане кланятись в сторону Белграду. У них є своя столиця Загреб, хорвати нею пишаються бо це титульна сторінка країни, центр, зразок мовного спілкування, культурних і мовних надбань.
А що у нас?!. Київ, скоро в ньому українського буде тільки буква " ї ”!.. Як на сьогоднішній день, нічого особливого, українського окрім рекламних заголовків, кількох українських музеїв, із п'яти десяти телеканалів на всю Україну всього п'ять, що продукуються українською та півтора десятка дійсно українських з трьох сотень загальноосвітніх шкіл… Ось він зразок, ось вам центр формування еліти та зрештою й всього іншого, що стосується майбутнього! Кажуть, що риба
гниє з голови… Уявляєте, що коїться у нашій українській "столичній” голові!.. А в Україні ж двадцять чотири області та плюс ще одна головна біль - республіка Крим…
Школа, потрібна "школа"! Ні, не "табачная” фабрика, а справжня українська школа з гордовитими українськими вчителями і високодуховними, патріотичними її вихованцями, наприклад такими, як репрезентують у всеукраїнському об'єднанні Свобода.
Якщо ви зі мною не погоджуєтесь, то напишіть чому, а ще поясніть будь ласка звідки беруться байдужі "хохлюї”, українофоби на території держави України, ненависники української мови і культури…
Важливо знати звідки випливають занижені статуси до рідної нації, а рівно й до себе самих, звідки оте нехлюйство, нахаби охоронці у супермаркетах, офісах і банках? Куди дівається суспільна повага і громадська честь, якщо припустимо, виховується у загальноосвітній школі?
Не повторююсь, а ще і ще раз стверджую – немає у нас необхідної "школи”. А більшість вчителів це все таки просто викладачі, чи то точніше викладачки, бо в абсолютній більшості українських загальноосвітніх максимум 5% від штатного списку чоловіків. Звідси ще й брак жорсткого чоловічого поставу на психологію майбутніх захисників держави та занадто багато "хохлюїв!”…
Дуже хотілося б поспілкуватись на сторінках газети і навколо такого важливого питання, як бажане і дійсне. Чому, якщо вчителі все ж таки виховують уявну собі особистість, то потім бачать здебільшого повсюди не тих, хто думки і бажання їхні дійсно реалізовує – депутатів, мерів, бізнесменів, міністрів і президентів?!. Хто повинен мати право на образу? Чому випускаючи в соціум дітей гарних і "пухнастих”, через коротенький час той же соціум переробляє їх на грубих і байдужих? Чому, якщо загальноосвітня припустимо, свою справу хоч частково робить, соціум на скромних 90% нівелює все з точністю до навпаки?!. Від кого залежить у такій ситуації становлення, наявність чи може просто зародження отієї потрібної "школи?” Цікаво де паростки народного просвітництва ? Може у кабінетах Януковича, Азарова чи Табачника? Думаю, що зараз ви лукаво посміхнулись…
Якщо "школа” не відбувається через проблеми з програмами і навчальними процесами у загальноосвітніх школах, то де ж тоді і навіщо педагогічні ради, міські , районні і обласні структури народної (наголошую!) освіти, зрештою – профспілки?
Якби вчителі були проти діючих навчальних програм і прагнули до створення дійсно народної української школи, то ніякі Табачники їм би не завадили. Проти вчителів, як національної еліти не посмів би виступити ніхто – ні армія, ні президент. Якби не десяток студентів патріотів від ВО Свобода відстоювали перед кабміном мовне питання в Україні, а увесь філологічний учительський загал, якому "наплювали” в душу виїхав до столиці та постав на площах біля місцевих адміністрацій, ось тоді б можна було говорити про національну патріотичну позицію вчительської еліти. А так, маємо тихеньке "одобрямс” та принизливі, поодинокі заяви про не гідну елітної праці зарплату. Так Янукович же, теж колись у школу ходив!.. Не оцінив , напевне, *школи* із школи, не сприйняв він позицію і фінансові проблеми тих, хто прищеплює основні цінності для всіх, хто за партами у загальноосвітній. Не порівняв президент затрат для свого маєтку в Межигір'ї і потреб заради майбутнього для загальноосвітніх українських шкіл… Де ж в серцях президента і решти можновладців з вершини державних управлінь затаїлось місце від слів із пісні – "Bчителько моя, зоре світова!” Шкода, але очевидно, навіть у лукавстві , просвіту для місця про неї нема. Ось і виходить, що батьківщина потребує достойників, а загальноосвітня випускає тих, що маємо - нас і їх!..
Ну є ж не так далеко, майже по сусідству позитивні зразки, я уже згадував про них. Чому ж ми, українці не те, що вибираємо гірше, вчимося життю не по "школі”, а просто як попало… Невже риторичне – все пізнається в порівнянні, в Україні ніколи не спрацює?!.
Якщо б дай Боже в Україні вималювалась народна, національна і державна "школа” і в ній поєдналися б навчання з вихованням то через декілька поколінь етнічно народне і класичне літературне об'єдналися б, відбувся б такий собі кристалізований синтез, неймовірний суспільний ефект. Мова і культура набули б органічного, натуралізованого розвитку і тоді б ніхто і ніде не сказав – не вигідно, не популярно, не перспективно. Інститути, конструкторські бюро, технічні і енергетичні галузі, всі підхоплять тенденцію розвитку "школи”. Відбудеться інтегрована трансформація лексичних форм, будуть ставати знаними і популярними українські вірші, слова, терміни і вислови. Появляться нові прислів'я і приказки, прогресуватиме україномовна естрада, з'являться милозвучні, приємні за тональністю та змістом пісні, зростуть композитори і режисери, котрі створюватимуть казкові музичні твори і фільми.
Матеріал для цього є. Він розпорошений у народних і класичних творах, у віршах і піснях, у мелодійних і ритмічних композиціях різних літературних і музичних жанрів.. Вони витають по Україні і посвіту інколи нагадуючи про себе. Але ж немає "школи” їх об'єднати!.. А ще немає патріотичної суспільно-соціальної позиції, та для такої школи відповідних вчителів… Тож і винні у всьому саме педагоги. Бо саме вони формують особистість через програмні елементи загальноосвітньої школи у розумінні визначеної сталості місця де просто пробують дати знання…
Коли б українська загальноосвітня уявно змогла об'єднати увесь отой матеріал, то неодмінно стала б уособленням народної і навпаки… Тоді її випускники ніколи б не вибрали потрібнішою ля себе в житті не рідну мову, навіть при абсолютній вигідності приватних інтересів. Вони б гонорово продукували свою етнічну, чітко визначали б національність у паспорті і відповідно , повсюди пишалися б цим.
Потрібно розворушити українську інтелігенцію бо вона спить, вона явно не така як треба національній Україні. Вчителі, вчені, кандидати і професура мовчать і дивляться як рулюють Табачники, Колісніченки, Ківалови і їм подібні. Це при тому, що згідно українського законодавства тільки військовим та іншим представникам силових структур заборонено страйки і масові організовані протести!.. Тут доречно щодо війська зауважу про те, що важкувато навчити любити батьківщину, культуру і рідну мову в армії, якщо десь ще в дитинстві та юності конкретно кожен воїн їх не полюбив… "Не вмієш навчимо, не хочеш заставимо!” - у цьому конкретному варіанті навряд чи спрацює.
Якби ж то наша національна інтелігенція була, та ще й не інфантильна!.. Може тоді не тільки б патріотичним організаціям як ВО Свобода було не байдуже до знищення національних ідентичних цінностей, мови і культури?!. Знову і знову задаю питання – так можливе це, чи ні? Чи появиться прозріння та чи поведе воно до дій сучасних патріотичних українських вчителів? Від цього дуже залежить інше "чи”! А саме, чи зможе етнічна українська громадськість так само прозріти і нарешті вибрати національну патріотичну владу і вже тоді не тільки помріємо про "школу”… Може тоді вона, влада сама, подібно як англійська у 1997-му радикально візьме і націоналізує всі стратегічні національні проекти, а ще мову і культуру?!. А то й організується щось на кшталт "старшинської ради” з українських достойників на чолі з дійсно українським президентом , які скажуть всьому народові важливі настанови про те, що ми українці кожен від наймолодшого до найстаршого маємо зміцнювати національну державу, оберігати її святі надбання, стимулювати суспільний розвиток, гідно і гордовито постати посеред інших націй.
Так, у всьому світі будуть зникати мови, культури, етноси але навіть при умові тотальної інтегральної трансформації, безсумнівно збережеться з десяток історично етнічних спільнот, які залишаться гідними світової культурної спадщини. Українська мова і культура цілком може постати серед першої п'ятірки. Від кого ж це залежить, я думаю ви здогадались… І навіть тоді, коли зовсім зникне сонячна система у космічній пам'яті мандруватиме фантом з гідної нації, нашої української, як етнічного еталону для всесвіту, щоб знову десь, колись відродитись. Повірте, це вартує великого сенсу в житті!..
А зараз знову до Богом даної всім нам землі. Бо залишились завдання для школи в якій є і буде учень і вчитель. Для школи, в якій до цього часу навчають розуміти Котляревського філологи, а Мазепу історики, що навчали і формували ще моє покоління!.. У зв'язку з цим можливі різні думки судження та тільки я особисто за те, щоб "школа” і загальноосвітня у тому числі визнавала таких педагогів, котрі б виховували і давали такі знання, які в процесі життя можна лише поповнювати і вдосконалювати, а не переусвідомлювати після тридцятки зплинутих років, щоб не виникали сумніви – а чи правильно всіх нас навчали?!.
Загальноосвітня не тільки за програмою, а й за вимогою епохи повинна формувати таку особистість, щоб після 12-го класу молода людина попадаючи у суспільний коловорот не дивувалась і не розчаровувалась у тому, що життя виявляється не зовсім або зовсім не таке як його "вимальовували” у школі. Ну приміром, подібно до того як це відбулось з моїм поколінням, для якого і десять навчальних літ уже виявлялось занадто… Може нинішня влада чотирнадцять зробить?.. Тоді із школи більшості учням можна відразу прямувати на реєстрацію акту сімейного стану… Та це навряд чи стосуватиметься бажаних установ на народну "школу”…
Вчитель повинен бути як ідейний еталон – якщо зрозумів, що не так і не тому навчав, повинен вийти з освітньої структури, заявивши про це словом, публічно. А не пристосовуватись, подібно вчителям, особливо на Сході і Півдні України, що у більшості своїй не стали патріотичними глашатаями національного мовного і культурного відродження, а ”понавчали” уже з нового покоління собі подібних педагогів, чим знівелювали українську національну загальноосвітню і віддалили "школу" народну…
Із реальних пропозицій, що могли хоча б якось спонукати до фундації української національної "школи” на часі є лиш одна – провести всеукраїнський з'їзд вчителів (інтелігенції, педагогів, викладачів) національних патріотів України на якому створити позапрофспілкову громадську організацію з Статутом , що визначить високу національну мету. Заувага тут є теж одна – не припустити ні в організації, ні в присутності на з'їзді представників "табачної” фабрики!..
Та чи здатні це зробити вчителі українських загальноосвітніх? Особисто я, на жаль, думаю, що ні. Дуже хотілося б тут помилитись, а саме у дійсних прагненнях і можливостях патріотичних українських вчителів…


Куда отой патріархат, що залишив ще цар як кат?!.

Московську єпархію,
як УПА компартію –
гнати восвоясі і нічого не боятись!..
З Лаври і з Почаєва -
до самого Карачаєва,
тобто ближче до Кавказу,
там може зникне зараза,
що сидить в українській хаті
з канонами свого патріархату …
А отой Кирило, скажу наріччям -
з не бритим “обличчям”,
хай так би задавсь -
та й в Сибір подавсь,
для відмолювання “гадства” –
царського гріха за козацтво,
що ще за Мазепи,
попало в тенети
ката вольності - Петра,
та під анафему попівського нутра…
І патріарх і цар тоді з нагоди,
хотіли чхать на Переяславські угоди…
Вони ж бо царскую Рассєю –
вважали всюдно над Землею,
де можна даром скористатись –
пожрать, попить і облажатись…
Розкольним совом нам “грозять”,
бо ж на парафіях сидять!..
Грошей все мало їм і злата –
нічим не кращі від Пілата…
Їм недолугим не того,
що Божий син сказав про слово,
котре б Апостоли несли,
до всіх народів як посли
із тими мовами й наріччям,
що Бог їм вклав в уста навічно!..
Бо ж не важливо хто ти сам -
москаль чи жид і в чім твій сан!
Ти маєш жити і творити,
щоб не спокутували діти…
А ще, щоб віра і духовність
благоволіла на народність,
щоб душу ту, що вклала мати –
не розірвали пси пихаті!..


полковник Микола Зеленський
Голова Бродівської організації Спілки офіцерів України
7 січня 2013 рік

: 301 | : Петро_ЛИСЕНКО | : 5.0/2
: 0

[ | ]

"Спілка офіцерів України (СОУ) є всеукраїнською неприбутковою громадською організацією військово-патріотичного спрямування, яка об'єднує на добровільних засадах громадян України: військовослужбовців-офіцерів, прапорщиків і мічманів кадру, зарахованих до Збройних Сил України до запровадження військової служби за контрактом, ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, курсантів (слухачів) випускних курсів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, що здійснюють підготовку спеціалістів для військових формувань України, військової служби за контрактом, за призовом, запасу і у відставці Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, Міністерства з надзвичайних ситуацій, військовослужбовців які проходять службу у резерві (надалі - Збройних Сил України), а також громадян офіцерів (старшин) - ветеранів військових формувань, які брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України..."





ОФІС ВГО СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ

переглянути збільшену мапу
Логін:
Пароль:



НОВИНИ  © ВГО СОУ






Пошук

Календар

«  Січень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Наші друзі та партнери

Пам’ятай про Крути [Vox.com.ua] Портал українця
Пиши українськоюЕвропейський конгрес українців
Українці УгорщиниСпілка українців у Португалії інтернетвидання -Українці у Португалії-
Український радіопортал - Украинский радиопортал
 ПРОСВІТА - КРИВИЙ РІГ
Воєнна історіяЧасопис Промінь Просвіти
zampolit
Українське життя в Севастополі
Український козацький портал

Сайти осередків СОУ

Кнопка ВОО СОУ




Кнопка КРоСОУ

Тернопільська СОУ






  • При використанні інформації посилання на  www.portsou.at.ua  бов’язкове.
  • Зміст матеріалів на сторінках сайту не завжди відображає офіційну позицію Всеукраїнської громадської організації СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ і адміністрації сайту.
  • Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає сервіс "Ucoz".
  • Відповідальність за точність наведених фактів, цифр, та імен несуть автори матеріалів.
                                                         
Locations of visitors to this page

© Портал українських офіцерів
(Спілки офіцерів України)
2017

E-mail редакції: rigsou@ukr.net




Використовуються технології uCoz