» 2011 » Червень » 29 » Петро Болбочан – захисник української державності

---

19:32 Петро Болбочан – захисник української державності

Петро Болбочан – донедавна маловідома постать в історії національно-визвольних змагань часів УНР та Директорії. Його прізвище боялися згадувати в радянський час, бо за це могли покарати. Адже він був послідовним борцем з більшовиками. Через його тверду позицію та військові успіхи в боротьбі з Червоною армією, за Петра Болбочана («живого чи мертвого») більшовики обіцяли 50 тисяч карбованців. Його, як командира, поважали і прості солдати, і старшини. Він викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар’єристів та ненависть у ворогів. Народився Петро Болбочан 5 жовтня 1883 р. у сім’ї священика в селі Ярівка Хотинського району. В 1905 році закінчив Кишинівську духовну семінарію, в 1909-му – Чугуївське піхотне юнкерське училище, в якому організував український гурток для поширення рідного слова. У часи Першої світової війни – офіцер 38-го Тобольського полку. Болбочан не був політиком. Він вважав себе військовою людиною і чесно служив як і першій українській республіці, так і Другому Гетьманату. Лише наявність москвофільської складової в політиці гетьмана Скоропадського штовхнула його в республіканські обійми. Перехід другого Запорізького полку, яким командував Болбочан, на бік повстанців, значною мірою вирішив долю Другого Гетьманату й усієї України та й самого пана полковника. Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії. Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк, командиром якого 22 листопада призначили Болбочана. На жаль, на початку грудня він був розформований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, П. Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися до Києва. Хоча офіційного дозволу не отримав, формує військовий підрозділ – Республіканський курінь. На чолі цього куреня П. Болбочан бере участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь було реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь та приєднано до Окремого Запорізького загону, командиром якого призначили генерала К. Прісовського. Відступаючи з Києва, Окремий Запорізький загін прикривав від’їзд уряду УНР. Після відходу до Житомира, П. Болбочана призначили губернським військовим комендантом Волині. Після укладення Брестського миру Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими Стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим Симоном Петлюрою. 12 березня Петра Болбочана призначають командиром 2-го Запорізького пішого полку, який невдовзі став найбільшим і найкращим у Запорізькій дивізії. На прапорі полку довкола тризуба був напис «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!». Вже через місяць штаб «запорожців» отримав таємний наказ уряду УНР: випереджаючи німецькі війська, захопити Крим. Петро Болбочан призначений командуючим Кримської групи Армії УНР, що була на правах дивізії. 22 квітня вона захопила Джанкой – першу вузлову станцію Криму, а 24 квітня – Сімферополь. У червні 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, розпочався наступ більшовиків на Україну. Дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов’янська. Протягом трьох місяців «запорожці» вели виснажливі бої з більшовиками. 5 листопада 1918 року Болбочан отримав звання полковника армії Української Держави. Цього ж місяця полк одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського через його спільні дії з більшовиками. Болбочан вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька». У грудні 1918 року Директорія УНР призначила Болбочана командуючим Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступу Червоної армії зі сходу.Крім того, Запорізький корпус під командуванням Петра Болбочана, корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка були основою армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставлені завдання. На перший погляд дивно, але ці найбільш дисципліновані, національно свідомі й вірні Директорії війська були піддані найбільшій критиці й шельмуванню. Про них поширювались різні чутки, критичні висловлювання постійно з’являлись у пресі (особливо підконтрольній більшовикам). Голова Директорії Володимир Винниченко, а за ним й Головний отаман Симон Петлюра все більш підозріло дивились на успішного полководця. Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили в тому, що він залишив місто Червоній армії без бою. Ніхто не звернув увагу на об’єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Бо якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини. Не мовчав і сам Болбочан. Він різко критикував непослідовну, супереч­ливу політику уряду УНР та його міністрів. Вказував їм на очевидні помилки та прорахунки. Звісно, цього йому не прощали. 22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештовують за наказом сотника Омеляна Волоха – командира Богданівського полку на Лівобережному фронті (який згодом вдався до низки антиурядових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків). Почалося слідство, яке не дало фактів та підстав для звинувачення Болбочана. Та хоч зайшло воно в глухий кут, але не припинилось. Представники лівих соціалістичних течій на чолі з В. Винниченком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із радянською Росією, на бік якої вони схилялися. Паралельно розпочинається нова хвиля цькування П. Болбочана у пресі. Все виглядало так, ніби всі ці події були зрежисовані з одного центру. 26 січня 1919 року П. Болбочан у Києві оприлюднив свого листа, в якому, зокрема, казав: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…» Залишаючись під вартою без суду і слідства, П. Болбочан був переведений у Станіслав (нині Івано-Франківськ), де була тимчасова столиця ЗахідноУкраїнської Народної Республіки (ЗУНР), під нагляд місцевої влади. Проте полковник, замість того, щоб тихо пересидіти деякий час, постійно критикує головне командування армії УНР, уряд і самого Петлюру, кажучи про них, як про дрібних інтриганів і в ультимативній формі вимагає прискорення розслідування, адже проти П. Болбочана нема жодних доказів. «Запоріжці» не раз зверталися до командування УНР з проханням повернути їм колишнього командувача. На цьому ж наполягали і командири Запорізької групи. Тим часом, втративши Київ, Житомир, Вінницю, на початку червня 1919 року Армія УНР опинилася, затиснута більшовицькими військами, на незначній території Поділля. Директорія та Уряд перебували у містечку Чорний Острів. Єдині боєздатні частини – Запорізький корпус у Проскурові, Січові Стрільці в Старокостянтинові. П. Болбочана викликають до Чорного Острова, де він зустрічається з Петлюрою. Йому ставиться завдання – формування частин з українських полонених в Італії. І він погодився. Проте уряд УНР чомусь всіляко відтягував нове призначення. 6 червня 1919 року, очікуючи нового призначення, П. Болбочан приїхав до Проскурова. Керівники групи звернулися до інспектора УНР при дивізії з проханням про повернення П. Болбочана. На підставі цього звернення інспектор Микола Гавришко наказав Петру Болбочану «негайно вступити в командування військами Запорізької групи». М. Гавришко зробив це відповідно до закону УНР про інспекторів. Мотиви – необхідність зміцнення армії і врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво. Проте 9 червня з’явився наказ, у якому П. Болбочана і М. Гавришка звинуватили у самовільному захопленні влади. Розпочалося нове слідство. П. Болбочан мав змогу втекти. Але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини. П. Болбочана заарештували без жодного опору. 12 червня 1919 року відбувся військово-польовий суд. Підсудному не дозволили навести на свою користь будь-які виправдання та факти. Вирок – смертна кара. Петлюра, аби уникнути відповідальності за присуд, виїхав на фронт й не запобіг, аби цей присуд не був виконаний. Вирок на вимогу Ради Міністрів підписав Наказний Отаман, заступник Петлюри Олександр Осецький. Історія зберегла для нас жахливі дані про те, що під час арешту захисника УНР жорстоко катували. В ніч перед стратою полковник П. Болбочан збожеволів – його розум відмовлявся сприймати те, що республіка, заради якої він проливав власну кров, карає його, неначе зрадника. Під час розстрілу жоден із вояків не відкрив вогонь – Петра Болбочана вбив із власної зброї офіцер контррозвідки Чеботарьов. Також для нас залишилися свідчення про те, як Петлюра проігнорував численні звернення від командирів Української Народної Республіки з проханням помилувати легендарного воїна. Невдовзі історія винесе смертний вирок першій Українській Народній Республіці і самому Петлюрі. Такою трагічною була доля 36-літнього полковника Болбочана, який загинув надто молодим, але зробив чималий внесок у розвиток української державності. Олександр ТКАЧУК. Буковинські старожитності

1 2 3 4 5 : 685 | : PORTAL_SOU | : 4.0/4

: 0