 Що спільного між міністрами освіти Дмитром Табачником та оборони — Павлом Лебедєвим? Їх поєднують однакові підходи в кадровій політиці, зокрема одна показова особа — такий собі Олексій Селіванов, який раніше «виховував» школярів усієї України, а тепер йому доручили виховувати всі Збройні сили України. Птах цей невисокого, здавалося б, польоту, але його присутність на важливих посадах у двох «ідеологічних» міністерствах багато про що свідчить.
Голова Київського монархічного центру в структурі Табачника
Це прізвище фігурувало у депутатському зверненні Ірини Фаріон до Прем’єр–міністра України Миколи Азарова — щодо фактичного блокування Міністерством освіти і науки впровадження в навчальні заклади всеукраїнської дитячо–юнацької військово–патріотичної гри «Сокіл» («Джура»), започаткованої наказом МОН ще 25 грудня 2003 року. Народний депутат від ВО «Свобода» Фаріон вказала на численні спроби протидії цьому заходові шляхом запровадження або відновлення інших військово–спортивних ігор «Патріот» і «Зірниця». Остання, як відомо, ідеологічно обробляла учнів у часи «совка» і «формувала» з них «радянських патріотів».
У своєму зверненні Фаріон зазначала, що секретар Координаційної ради з питань розвитку козацтва в Україні при Кабінеті Міністрів, директор Українського державного центру позашкільної освіти Олексій Селіванов своїм листом від 2 листопада 2012 року, адресованим міністру Табачнику, запропонував фактично заблокувати гру «Сокіл» («Джура»). У зв’язку з цим вона поцікавилася в Прем’єр–міністра, чому підтримана міністерствами оборони, внутрішніх справ, надзвичайних ситуацій, Службою безпеки і Державною прикордонною службою, започаткована ще десять років тому гра «Сокіл» блокується його підлеглими з МОН і КМУ. Ірина Фаріон також попросила поінформувати її, чи відповідає дійсності інформація про те, що директор УДЦПО Селіванов є співробітником Української православної церкви Московського патріархату, керівником козацького Комітету руху росіян України, головою Київського монархічного центру і головним отаманом МГО «Вірне козацтво», що відоме своїми антидержавними, антиукраїнськими діями.
Відповідь від Табачника надійшла у звичній для нього маніпулятивній стилістиці, без відповіді по суті, зокрема, на жодне запитання про Селіванова. Одначе цікавим є останній абзац відповіді — про звільнення Олексія Селіванова з посади в. о. директора Українського державного центру позашкільної освіти наказом МОН № 107–к від 15.03.13, тобто через три (!) дні після депутатського звернення Фаріон.
Вихователю ЗСУ бракує «прорусской, человеческой нормальной партии»
32–річний «герой нашого часу» довго без «державної» роботи не сидів. У пору літніх відпусток пан Селіванов — випускник КПІ за спеціальністю «інженер–конструктор лазерних та оптикоелектронних приладів» — став т.в.о. директора Департаменту соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони України.
Як зазначається у відозві Спілки офіцерів України, на цю посаду без конкурсу та поза атестаційною комісією призначено «людину без фахової освіти та відповідного рангу державного службовця, що не служила у війську і не приймала військової присяги на вірність українському народові, головного отамана громадської організації «Вірне козацтво», голову Київського монархічного центру й очільника комітету «Рух росіян України», співробітника двох синодальних відділів УПЦ МП тощо».
Новопризначеному «вихователеві» українського війська Селіванову властиві різні антиукраїнські висловлювання. Деякі з них межують із замахом на територіальну цілісність держави, у Збройних силах якої він «служить», як–то: «украинец — это не национальность, нечто такое генетическое, это политическая самоидентификация»; «украинцы и русские — один народ»; «свобода, демократия — понятия искусственны и лживы»; «ми вернем обратно киевские улицы и отожмем у бандеровцев День УПА»; «на Украине именно Путин — самый рейтинговый политик современности»; «у нас чувствуется недостаток прорусской, человеческой нормальной партии».
Уродженець Києва Селіванов вважає, що Катерина ІІ не знищила Запорізьке козацтво, а, навпаки, ощасливила його — подарувала козакам Кубань. У тій самій статті пан Олексій негативно оцінює «практику деятельности» деяких організацій «украинского казачества, замешанного на национализме».
Під крилом «ідеологічного» міністра
Отакий цінний співробітник з’явився в уродженця Краснодарського краю Росії, міністра оборони (чомусь України) Павла Лебедєва, який у квітні й собі зробив заяву неабиякої історичної глибини: «Ми надаємо особливого значення ідеологічному питанню, вважаємо, що воно важливе й головне. Нам не тільки потрібно пам’ятати про козаків, які то відстоювали Україну, то її віддавали. Ми повинні пам’ятати про всю історію, яку має Україна, включаючи насамперед Велику Вітчизняну війну… Тому Міністерство оборони в питанні ідеологічного виховання вважає, що якщо немає ідеології, — це не професіонали, це насамперед найманці, які завжди можуть кинути рушницю на полі бою, на жаль. Це пов’язано з формуванням нашого суспільства, нашої людини».
Нещодавно Лебедєв відродив імперську традицію російського Чорноморського флоту — щоденний ритуал «полуденного пострілу» в Севастополі. Це зроблено «з метою військово–патріотичного виховання підростаючого покоління, формування у майбутніх військовослужбовців свідомої готовності до озброєного захисту Батьківщини, виховання любові та почуття гордості до армії і флоту».
Як зазначено в тій–таки заяві Спілки офіцерів України, бізнесмен–мільйонер Павло Лебедєв свого часу відмовився приймати присягу на вірність українському народові і був звільнений у запас в чині капітана фінансової служби.
Після того його комерційні справи йшли добре, а останні роки — дуже добре. Фірма ТОВ «Розвиток—21 вік», співзасновником якої є Лебедєв, за повідомленням сайта «Наші гроші», лише в березні 2013 року виграла тендери на суму понад 30 млн. грн., оголошені ДТГО «Південно–Західна залізниця», — на екіпірування пасажирських вагонів знімним інвентарем і на послуги із зовнішнього миття пасажирських вагонів. Загалом ця фірма починаючи з 2011 року виграла тендери Південно–Західної залізниці обсягом 91,09 млн. грн.
Цікаво, що більше оборонятиме міністр Лебедєв — соборну Українську державу чи територію для одержання надвисоких прибутків?
ВИСНОВОК
Міністри–«пацифікатори»
Політика Дмитра Табачника й Павла Лебедєва дає підстави називати їх ідеологічними «умиротворювачами» або «пацифікаторами».
Термін «пацифікація» ввійшов в українську історію XX століття як один із засобів окупаційної політики ІІ Речі Посполитої в міжвоєнний період. Це позначилося на подальших трагічних подіях у Галичині й на Волині в часи війни.
«Пацифікація» по–польськи в 30–ті роки минулого століття — це до певної міри аналог кремлівського «прінуждєнія к міру» новітніх часів. І там, і там — у корені «мир», але це такий мир, від якого залишаються руїни і згарища.
Згадаю розповідь мого батька, який не з книжок знав, що таке «пацифікація». Його рідне село Белелуя (нині Снятинський район Івано–Франківської області) розташоване серед пагорбів. Одного дня 1930 року з кількох сторін на село серед білого дня наскочила польська кіннота. Того, хто траплявся дорогою і не встиг утекти, жорстоко били. У центрі села була хата–читальня. Польська жандармерія винесла звідти всі книжки й підпалила їх. І такі рейди «умиротворення» були постійним явищем в тодішній Західній Україні.
Сьогодні книжок не спалюють. Поки що на них заробляють, а дехто з міністрів — навіть дуже добре. Та й спалювати не буде потреби, коли «остаточно розв’яжуть українське питання» шляхом «зближення» історії України і Росії.
Парадокс це чи ні, але слово «братній» у контексті українсько–російської «співпраці» перетворюється на антонім — на слово «ворожий». В цьому минулого місяця мали нагоду переконатися численні українські експортери, зокрема Петро Порошенко, який, ставши секретарем Ради нацбезпеки й оборони в лютому 2005 року, заявив про створення російськомовних шкіл, садочків, радіо– і телеканалів. Отак «брати» віддячили йому за тодішні старання.
| 
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
