Офіційні сайти відомств




» 2013 » Лютий » 6 » НЕ ДАТИ СИЛЬНИМ ПОГУБИТИ ЛЮДИНУ. Друга Світова:Україна під окупацією. Oпіка УГКЦ над військовополоненими.
20:41
НЕ ДАТИ СИЛЬНИМ ПОГУБИТИ ЛЮДИНУ. Друга Світова:Україна під окупацією. Oпіка УГКЦ над військовополоненими.
У листопаді 2012 року у Львові, у музеї історії релігії, можна було оглянути виставку «Жива історія» , присвячену 120-річчю Патріарха Йосипа Сліпого ,глави УГКЦ з 1946 до 1984 року, з яких 18 років провів на засланні, у тюрмах, у таборах. Це була розповідь у світлинах і документах, спогадах…
Документи представляли фондову збірку Львівського музею історії релігії та архів особистого листування Патріарха із сестрами згромадження св.Вінкентія, з Інституту історії церкви УКУ.
Чимало матеріалів були представлені вперше. Особливу увагу журналістів та дослідників привернув лист, датовний серпнем 1942 року німецькою мовою.



Це копія розпорядження,надісланого Державним міністром для окупованих східних територій до відділу у справах військовополонених Генерального штабу Вермахту, до Рівного та Львова. В ньому аналізується конфесійна приналежність українців. Роз'яснюється, що слід розділити полонених на тих, хто зі Сходу України, тобто православних, і греко-католиків графа Шептицького ( так названо у згаданому документі священиків УГКЦ), тому що священики Шептицького є носіями української національної ідеї і можуть її поширювати серед українців-східняків. В інструкції наголошується щодо недопущення цих душпастирів до спілкування з українцями -військовополоненими зі Сходу України. Поява такого циркуляру наприкінці літа 1942 року була зумовлена активною позицією церкви щодо опіки та захисту жертв нацизму, заявлена вже від початку Другої світової вiйни. 30 серпня 1941 року у Львові проголосив про поновлення своєї діяльності Український Червоний Хрест (УЧХ), організований під протекторатом митрополита Андрея Шептицького.
Німецька окупація змінила життя галичан, загостривши політичну ситуацію та соціальне і національне питання. Одним із завдань окупаційних властей було постачання робочої сили для економіки Райху. За цих обставин вирішувати проблеми місцевих українців намагалась Українська греко-католицька церква.
Першими примусовими робітниками з Галичини стали заробітчани, греко-католицькі священики та полонені українці, що служили в польській армії. У результаті подій 1939 р. вони опинилися на окупованій німцями території. Окупаційні власті дозволили повернутися до рідного краю лише тим, хто мав виклик із конкретних установ чи біржі праці. Решту галицьких заробітчан у примусовому порядку скерували на роботу в німецьку військову промисловість Більшість греко-католицьких священиків окупаційні власті працевлаштували перекладачами в таборах для галичан, які служили в польській армії, військовополонених.Завдяки зусиллям ієрархії, і в першу чергу митрополита Шептицького, у квітні 1941 р. було звільнено понад 30000 галичан. З них 15000 направили на роботу в Шлезьк. Усі вони працювали як цивільні на рівних із німецькими робітниками правах.1

З самого початку німецько-радянської війни німецька політика в Україні мала ознаки окупації і носила колоніальний характер. Українські землі були розділені на окремі частини, зокрема, дистрикт Галичина приєднано до Генеральної Губернії, Райхскомісаріат Україна (Рівне), території під німецьким військовим управлінням; під румунською окупацією була Північна Буковина і частина Північно-Східної України, включаючи Одесу, названу Трансністріею, і Закарпаття - в складі Угорщини. Такі дії свідчили про переконливість нацистського керівництва в тому, що «України не існує... це всього-на-всього географічне поняття».
. На території України нацисти створили 180 великих концентраційних таборів та 50 гетто. За твердженням американського історика Тімоті Снайдера, на кінець 1941 року найбільшу кількість смертей на рахунку нацистів становили саме радянські полонені.
Серед них були і ті, хто опинився в полоні через оточення цілих армій, і ті, хто добровільно здавався в полон, тікаючи від сталінської тиранії. Та нацизм виявився не кращим. Нелюдським було ставлення нацистів до радянських військовополонених.. З перших днів перебування в полоні їх били, обшукуючи, примушували робити піші марші по 50- 60 км щодобово. Якщо виникала загроза, що шляхи заміновано, їх шикували шеренгами по 8-10 осіб, щоб вони своїми тілами її розміновували. . У таборах лютували епідемії дизентерії, висипного тифу, цинги. Після тижня селекційного голоду німці давали щоденно 1 качан капусти на 20 чоловік, один буряк і качан кукурудзи на 6 полонених, шматочки «руського хліба», який на 50% складався з житнього борошна, на 20% - з буряків, на 20% - з паперу, на 10% - з соломи. Рівень смертності в німецьких таборах для військовополонених на східному фронті становив 57,5%. В аналогічних таборах на західному фронті - менше 5% (похибка в обрахунку загиблих складає 600 тисяч людей).
Потрібно також пам'ятати про позицію радянського уряду щодо полонених. Міжнародну угоду щодо військовополонених СРСР не підтримав. Й. Сталін заявив, що це зрадники батьківщини. Хоча саме в результаті рішень та дій сталінського керівництва більшість з них і потрапила в полон. У разі, якщо комусь з таких «зрадників» вдалося втекти з полону, то їх чекали або відповідні радянські табори, або штурмові батальйони, де вони мали кров'ю змити свою «зраду». Абсолютна більшість військовополонених загинула.
Ті, хто не бажав гинути "за Родіну" і Сталіна, для радянського керівництва були не просто злочинцями - для них взагалі не було місця в історії.Мова йде зокрема і про наших земляків, які пережили жахи голоду і репресій, які не могли вважати Радянський Союз своєю батьківщиною, вартою того, щоб проливати кров на її захист.Як звично для цієї жахливої війни, чисельність полонених досі є предметом суперечки істориків. Цифри коливаються від 4,5 мільйонів до 5 мільйонів 750 тисяч. З них найбільше - близько 3,5 мільйони потрапили в полон протягом перших місяців війни у 1941 році. Як наслідок, з 5,8 млн. радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько 3,3 млн., із них майже 1,3 млн. українців.
У Львові на Цитаделі2 у 1941 році німецьким військовим командуванням був створений концтабір "Шталаг 328" для радянських військовополонених,. Пізніше він поповнювався військовополоненними і в'язнями із інших країн(серед них французи,бельгійці, італійці).Він існував в1941—1944 роках. Там загинуло майже 140 тысяч війсковополоненних.
Восени 1941 р., за клопотаннями А.Шептицького й УЦК ( Українського Центрального Комітету ) , почали відпускати додому полонених українців і з "Шталагу" - всього 1561 військовополоненних. В листопаді 1941 році власті припинили ці звільнення. На той час в концтаборі вже бушували інфекційні хвороби. Німецька охорона дозволяла священикам відвідувати полонених, але охочих було мало, в цей час у таборі почалась епедемія тифу.Тоді митрополит Андрей Шептицький звернувся до ігуменів монастирів зі словами: "Я не можу просити парафіяльних священиків, бо вони мають сім’ї. Звертаюсь до вас”.3
Протоігумен оо.Редемптористів о.Де Вохт розповів співбратам про ситуацію в таборах і попросив: ”Я нікого не примушую, тому що певною є смертельна небезпека, але хто хоче - може зголоситися" 4. Зголосились о. Іван Нагірний, о. Богдан Репетило, о. Юрій Поторейко з монастиря в с.Голоско біля Львова. Отримавши перепустки, вони ходили в табір на Цитаделі. Були там люди різних віросповідань і національностей. Всі ці нещасні потребували допомоги. Отці підтримували їх дух, уділяли їм духовну поміч, служили їм чим і як могли. В концтаборі на Цитаделі було багато росіян, і з ініціативи митрополита Андрея було видруковано молитовники російською мовою. Вони їх передавали полоненим. Також під загрозою життя передавали вістки від рідних.

У грудні 1941–го, в розпал епідемії, отець Іван Нагірний під виглядом монахів вивів із Цитаделі п’ятьох єврейських лікарів. Отець випадково дізнався, що їх за наказом коменданта мали перевести до Янівського табору смерті, отож і організував утечу. Лікарі нелегально допомагали хворим полоненим, яких у час епідемії, відпускали «на поруки» місцевих мешканців. Двоє монахів все ж заразились тифом: о. Іван Нагірний і о.Богдан Репетило. Отець Богдан вижив, а о. Іван, який на той час мав 27 років, після смертельної гарячки 19 грудня 1941 року помер. Похований на Личаківському кладовищі біля могили блаженного владики Миколая Чарнецького.
У цей період 1941-42 рр. Митрополит Андрей намагається зробити на той час майже неможливе – зупинити своїми зверненнями німецьку владу. Двічі митрополит звертався з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до райхсфюрера СС Гіммлера (грудень1941; лютий 1942). Відповідь була різкою і брутальною, а у митрополчих палатах, де безпосередньо перебували втікачі з гето, було проведено кілька обшуків. Про це пізніше згадував особистий секретар митрополита о.Володимир Грицай. Як відомо, серед німецького командування у цей час дискутується питання про арешт Митрополита. Уникнути цього розвитку подій вдалося лише через побоювання нацистами реакції з боку населення Галичини.У серпні 1942 року, коли нацисти готували знищення львівського гетто, Митрополит у відповідь на звернння львівських рабинів організував акцію порятунку євреїв у греко-католицьких монастирях..
29-31 серпня 1942 митрополит Андрей написав листа до Папи Пія XII. Зокрема, в цьому листі він так охарактеризував нацизм:
"Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії." 5
В цьому ж році з'являються і два знакових душпастирських послання. У Львівських Архієпархіальних Відомостях за липень-серпень1942 року було видруковано послання "Про милосердя". Митрополит звертається до свого народу і до своїх вірних із проханням, щоб були готові пожертвувати своє життя, щоб спасти ближніх. Одночасно засуджує різні форми вбивства, бо кожний ближній є нашим братом і членом людського роду. У той час таке звернення звучало дуже відважно і драматично Це був період активного заступництва за жертв терору перед нацистським режимом та інтенсивного проповідування, покликаного мінімалізувати негативний вплив воєнних лихоліть на суспільну мораль і на саме життя народу. Тут можна навести одну цитату з його відомого послання «Не убий!» від 21 листопада 1942 року: «Дивним способом обманюють себе і людей, що політичне вбивство не вважають гріхом, наче би політика звільняє чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдувала злочин противний людській природі. Так не є… За потоптання Божого закону може наступити й наступає Божа кара — найбільше зло і нещастя для людства»6.
"У цій глобальній турбулентності зла Митрополит Шептицький прагнув передусім «не дати сильним погубити людину» (Володимир Мономах) та спрямувати вірних до виконання Божих законів7" Наріжним каменем у його позиції були не політичні чи ідеологічні мотиви, а добро людини.
Слід зауважити, що в цей час відновила свою діяльність і УАПЦ. Кількість її парафій швидко зростала, особливо на Київщині, Полтавщині й Харківщині. Діяли Церковні комітети допомоги полоненим, які займалися збором продовольства. Лише в Кривому Розі церковний комітет допомоги полоненим зібрав за два роки 157 тонн хліба, 69 тонн муки, 22 тонни крупи, 37 тонн овочів, 1130кг м'яса та інших продуктів.8
Для Радянського Союзу полонені завжди вважалися зрадниками. Ті, хто залишився живий, не мали права на повагу. А ті, хто помер у таборах, - на пам'ять. В радянській пропаганді головними сюжетами початку німецько-радянської війни були випадки героїчних оборонних боів Червоної армії. А поза ними ніби нічого і не було.
Перебування в полоні чи на окупованій території накладало тавро зрадника,або поплічника окупантів. Всі, хто побував на окупованій території або в полоні, мали пройти фільтрацію, тобто перевірку контррозвідувальними органами("Смерш"). Спеціальною директивою, підписаною Сталіним у травні 1945року, у розташуванні1,2,3,4-го Українських і 1, 2-го Білоруських фронтів було створено 100 фільтраційно-перевірочних таборів. Перебування в такому таборі було для людей великим випробуванням.
Перше питання було: "Чому не застрелився, щоб не потрапити у полон?". Цілодобові допити і провокаційні запитання, свідчення товаришів по нещастю, написання звітів і складання розгорнутих характеристик тощо — все було складовими перевірок. Через ці фільтри пройшли 1 млн. 834 тис. полонених. Серед них не менш як третина — українці. Їх "фільтрували", неблагонадійні потрапляли у штрафні батальйони, в ГУЛАГ. Таких нараховувалося майже 300 тис. чоловік. Довгі десятиліття ці люди були позбавлені будь-яких прав, жили на поселенні у віддалених районах країни З 1946 року (саме тоді в СРСР заборонили УГКЦ, а єпископів та священиків повисилали та увязнили) в ГУЛАЗі були зустрічі греко-католицьких священиків ( уже як в'язнів) і колишніх полонених.І в цих умовах душпастирська опіка продовжувалася.

Ще довго після закінчення війни в особистих листках та інших документах, які обов'язково заповнювались при прийнятті на роботу, були відповідні позиції: чи був хто з родичів у полоні?; чи був на окупованій території?(а вся Україна була окупована?!?); чи є родичі за кордоном? Позитивна відповідь - це клеймо про неблагонадійність. Війна тривала і надалі, несправедливість множилась…
Сучасні політики, які повертають до життя сталінські міфи про "Велику вітчизняну війну" також не згадують про полонених, неначе їх не існувало. Тим самим, вони демонструють вибіркову справедливість та продовжують несправедливість, яка демонструвалась в цьому питанні за радянських часів.
У роки Другої світової війни та й в період радянської дійсності УГКЦ свідомо протиставила себе тоталітаризму, розділивши врешті-решт долю з тими, ким намагалася водночас опікуватися. Цей вибір не був простим, часто рішення, які приймалися ієрархією для сучасника виглядають неоднозначними. Однак ніхто, за умови об'єктивного погляду на весь драматизм тих подій, не зможе заперечити, що в нашій історії це був вияв великого християнського гуманізму.

Петро Костюк - голова Львівської обласної організації
Спілки офіцерів України, полковник

Наталя Матлашенко завідувач відділом Історії
греко-католицької церкви Львівського музею історії
релігії



ХРЕСТ У ПАМЯТЬ ПРО ЗАГИБЛИХ У КОНЦТАБОРІ ШТАЛАГ 328.



Джерела і література:

1www.nbuv.gov.ua/portal/natural/vpnu/Ist/2008_14/150-156.pdf Андріїв Е. П. Протидія Української греко-католицької церкви трудовим депортаціям ізГаличини в роки Другої Світової війни.
2 Львівська Цитадель — фортифікаційна споруда у Галицькому районі Львова. Єдиний в Україні комплекс фортифікаційних укріплень середини XIX ст., який дійшов до нашого часу майже без змін.
3http://www.cssr.lviv.ua Річниця смерті о. Івана Нагірного.
4Там само.
5http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/andrey_sheptitskiy_i_dilema_gumanistichnogo_viboru.html
Мирослав Маринович. Андрей Шептицький і дилема гуманістичного вибору.
6Там само.
7 Там само.
8osvita.ua/vnz/reports/history/4732/. Фашистський окупаційний режим в Україні.

http://portal.uoun.org/

: 255 | : Петро_ЛИСЕНКО | : 3.7/3
: 0

[ | ]

"Спілка офіцерів України (СОУ) є всеукраїнською неприбутковою громадською організацією військово-патріотичного спрямування, яка об'єднує на добровільних засадах громадян України: військовослужбовців-офіцерів, прапорщиків і мічманів кадру, зарахованих до Збройних Сил України до запровадження військової служби за контрактом, ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, курсантів (слухачів) випускних курсів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, що здійснюють підготовку спеціалістів для військових формувань України, військової служби за контрактом, за призовом, запасу і у відставці Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, Міністерства з надзвичайних ситуацій, військовослужбовців які проходять службу у резерві (надалі - Збройних Сил України), а також громадян офіцерів (старшин) - ветеранів військових формувань, які брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України..."





ОФІС ВГО СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ

переглянути збільшену мапу
Логін:
Пароль:



НОВИНИ  © ВГО СОУ






Пошук

Календар

«  Лютий 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728

Наші друзі та партнери

Пам’ятай про Крути [Vox.com.ua] Портал українця
Пиши українськоюЕвропейський конгрес українців
Українці УгорщиниСпілка українців у Португалії інтернетвидання -Українці у Португалії-
Український радіопортал - Украинский радиопортал
 ПРОСВІТА - КРИВИЙ РІГ
Воєнна історіяЧасопис Промінь Просвіти
zampolit
Українське життя в Севастополі
Український козацький портал

Сайти осередків СОУ

Кнопка ВОО СОУ




Кнопка КРоСОУ

Тернопільська СОУ






  • При використанні інформації посилання на  www.portsou.at.ua  бов’язкове.
  • Зміст матеріалів на сторінках сайту не завжди відображає офіційну позицію Всеукраїнської громадської організації СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ і адміністрації сайту.
  • Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає сервіс "Ucoz".
  • Відповідальність за точність наведених фактів, цифр, та імен несуть автори матеріалів.
                                                         
Locations of visitors to this page

© Портал українських офіцерів
(Спілки офіцерів України)
2017

E-mail редакції: rigsou@ukr.net




Використовуються технології uCoz