Поляки знову наступили на ті самі граблі. Під час Волинської трагедії, вони наступили на гітлерівські. Фашисти мріяли про тил у своєму тилу. Гітлерівці зрозуміли - в українців одна мета - Незалежна Україна. У поляків - утримати українські території за будь - яку ціну після розподілу (лінія Керзона). Не спала і Москва. Куранти постійно били в набат. Потрібно було спровокувати два народи: польський і український. Агентура і тих і других – досягла свого: сірника провокаторами було кинути у копицю сухого сіна. Польське село спалахнуло. Наступного дня спалахнуло й українське. Повстання почалося: українці на час забули гітлерівців: усі українські поліцаї пішли до лісу, захищати своїх братів. На їх місце до гітлерівців пішли поляки - добивати разом з гітлерівцями українців. Так приблизно почалася Волинська трагедія. Через роки, десятки років, хоч трішки розібравшись, хто винен , а хто не винен, обидві сторони, ми дійшли розуму- винні, як ті, так й інші: простимо й будемо прощені. Польща стала адвокатом України. Україна полюбила Польщу. Ми разом провели показовий футбол „Євро 2012”. Ані на футбольних полях, ані поза футбольними полями не було ні сварки, ні бійки. Навіть між футбольними фанами. Ми йшли пліч о пліч. Ми, українці, мріяли про Євроінтеграцію. Поляки стверджували, що ми вас підтримаємо. Український президент і польський президент йдуть у Тбілісі - вони проти агресії Москви проти Грузії. Москвою це не забулося. Як не забулася проукраїнськість Ющенка і його мрія про Європейський Союз і НАТО. Ющенка отруюють. Президент Польщі Лех Качинський накладає головою разом з дружиною, разом з польською елітою, у тій ж Катині, під Смоленськом. Україна, як і Польща, в траурі. Ми полюбили нову Польщу, нова Польща полюбила нас. Полюбили за любов до України. І так нам хотілося, що все це було на віки. Щоб ми і в подальшому стали вічними друзями, а не вічними ворогами. І що ж трапилося? Що ж трапилося кілька років тому ? А кілька років тому Україною почався політичний вояж: московський спец агент і провокатор разом з польським промосковським спец агентом і провокатором приїхали в Україну. Почали, як листівки, розвішувати фотографії в Українському домі. В Українському домі про Волинську різню. На тих фотографії могли бути як українські діти, так і польські діти. Але гра йшла в одні ворота. Провокатори стверджували: то жертви українських людожерів. Так вони вчинили на Волині з польськими жінками, стариками і дітьми. Але там могли бути й інші підписи. Українці могли стверджувати: так польські єзуїти, кати середньовіччя – інквізитори - вчинили з українськими жінками, стариками і дітьми. І кожен так само повірив би, як з тієї, так і з іншої сторони. Але з українського боку не було ані провокацій, ані ненависті до поляків. З українського боку не було ненависті до Польщі. Її сіяли вороги наші. Сіяли, щоб знову розварити два слов’янські, два європейські , два великі народи. І цього року, 2013, вони свого добилися. Поляки клюнули. Клюнули на гаспромівську приманку, як колись на абверівську чи енкеведистьку. Московські комівояжери з архівними( звісно, тенденційно підібраними)документами і їхніми копіями з’явилися у Варшаві. Повитягували 70 - літньої давності документи і фотографії. Пан Артізов, глава Держархіву Російської Федерації, „демонстрував” факти. Представник , так званого, братнього народу( Москва ж постійно освідчується в любові до України й українців, називаючи його поблажливо „молодшим братом”) сіє у варшавських лекційних залах, у тилу України, ненависть до українців, до всього українського. Збурює поляків, котрі в серцях знову хапаються за ножа, за сірник – московський газ уже у Варшаві. Варто тільки піднести сірничка, клацнути запальничкою і все спалахну навкруг. І Москва знову від задоволення потирає руки. Номер пройшов - поляки клюнули. Щоправда, не всі. Але ж праві і молоді, таки проковтнули наживку. Тепер Польща, задячуєчи Москві, привселюдно принижує себюе, просить у савітовоє громадськості поспівчувати їм. Мовляв, поневолені народи, на своїй території, яку ми окупували у 1943 році підняли проти нас повстання. Почали вбивати і палити. Людей і села. Захистіть від поневолених. Поверніть історичну справедливість, Захистіть скривджених. Мовляв, гляньте, які українці не вдячність: ми окупували їхню землю, відали її своїм польським селянам, забравши в українських, оголосили українцям пацифікацію. Заборонили розмовляти українською, носити вишиванки, арештовували за передплату українських газет, вбивали за те, що ходили до церкви, а не костьолу, а вони виявилися такими невдячними: почали вбивати наших міністрів - українофобів, викидати нечувані доти гасла” Хоч з чортом, аби не з ляхом”, організували повстання на своїй землі проти загарбників. Чи є в тих українців совість? Ми їх хотіли ополячити, окатоличити, з Мало Польщі зробити Велико Польщу, Другу Речі Посполиту, з мало поляка – велико поляка, або просто поляка. А вони не вдячні, взялися за вила. Взялися за пістолети і гранати... Ось так , приблизно, читається підтекст рішення прийнятого польським сенатом. Шкода. Дуже шкода. Що знову нема у деяких поляків, як і тоді не було, голови на плечах. Шкода, що тоді ніхто з поляків не врахував, скільки ж було залито в роки Польської пацифікації українцям сала за шкіру. Врахували тільки вороги Польщі і вороги України. Гітлерівці і сталіністи. Ті і ті, як гестапо, так і НКВД, діяли спільно. Ті і ті підважували, аби мати спокій. Хай між собою воюють, згадують минулу „польсько-українську дружбу”. Топлять дітей у колодязях і закидають ті колодязі мертвими матерями. Хай згорають в церквах разом з розп’яттям Ісуса Христа. Хай палахкотять у костьолах з тим самим розп’яттям. Ось до чого призвела накопичена ненависть, як в одних , так й інших. Історики і вчені, здається, 10 років тому, розібралися в тій складній політичній ситуації. Звинуватити, як ту, так й іншу сторони, як польську( за полонізацію, приниження українського населення), так і за українську відплату за те приниження, за пацифікацію. Сторінку здається перегорнули, написавши на ній: простимо і будемо прощені. Для чого ж нині відкривати цю рану. Для чого нині сипати сіль на рани? Невже поляки забули, як їх взагалі без винних винуватих офіцерів вистріляли у Катині. Вони ж росіянам, як українцям, не влаштовували пацифікації, не називали їх меншовартісними москалями, не полонізували москалів. За що? Але москалі їх порозстрілювали. Просто заради політичної забавки. Просто за принципу - нема людей - нема проблеми. Для чого з тими 20 тисячами ротів возитися Москві, годувати їх, поїти, одягати, давати дах над головою, коли це можна все накрити кількома шарами землі за допомогою всього однієї кулі і однієї лопати над могилою кожного польського офіцера. Сьогодні хотілося б, дуже хотілося б, аби поляки відкинули свої емоції на задвірки. Щоб це була гра не в одні ворота. Щоб у них поляків, та й і у нас, не грали емоції, а панувала тверезість і розум йшли попереду зла, любов попереду ненависті, потиск рук попереду пістолета , і тоді все буде добре. Все буде добже!. У нашому, у спільному Домі. У Європейському.
Олег ЧОРНОГУЗ.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
