 Хто володіє столицею – той володіє і Україною. Цю тезу добре усвідомлювали не лише українці, але й окупанти. Протягом всієї визвольної війни 1917-1921 років Київ був у центрі уваги військових. У вуличних боях за місто загинули сотні українських воїнів, ще більше козаків та старшин полягли на підступах до серця країни.
Волосне містечко Будаївка Київського повіту Київської губернії (тепер у складі міста Боярка Київської області) прийняло на своєму православному цвинтарі шістьох бійців Армії УНР. П’ятьох поховали у листопаді-грудні 1918 року. Ще одного поклали в землю у 1919. Могили воїнів проіснували недовго. Вже у 1924 році більшовики розпочали нищення цвинтаря: пам’ятники руйнували та скидали до великих ям, могили рівняли із землею. Разом із цивільними похованнями були ліквідовані і вояцькі. Нищення кладовища тривало десятиліттями. На кістках грали у футбол, вигулювали собак і просто приємно проводили час. Однак кілька могил, наче нагадування, збереглось навіть до наших днів.
Завдяки православним священикам, які здійснили таїнство погребіння загиблих вояків, історикам вдалось віднайти імена та приблизні місця поховань сотника, бунчужного та чотирьох козаків. Справа в тому, що панотці не лише зробили відповідні записи до метричних книг, але й ретельно занотували важливу інформацію: військові ранги, походження, дати народження, обставини смерті, час та місце погребіння тощо.
Перші чотири поховання здійснив священик Іоан Федорович Славінський, якому прислужив псаломщик Андрій Іванович Наумович. Отець Іоан зазначив:
Бандура Панкратій – бунчужний 1-ї сотні 1-го Окремого загону Січових Стрільців. Розстріляний у листопаді 1918 року. Любченко Іван – стрілець 1-ї сотні 1-го Окремого загону Січових Стрільців. Розстріляний у листопаді 1918 року. Бабич Пимен – стрілець Скорострільної сотні Січових Стрільців. Розстріляний у листопаді 1918 року. Данильченко Федір – прибув від Сердюків. Розстріляний у листопаді 1918 року.
Всі четверо були поховані в один день: 14 листопада 1918 року.
За два тижні після того священик Кирило Радзієвський з дияконом Григорієм Гавшичуком поховали сотника Дніпровського полку Армії УНР Карпєкіна Михайла Олексійовича. Позаяк Карпєкін мав ранг сотника, благодійному фонду «Героїка» вдалось віднайти його біографію серед «листків поляглого». З дбайливо заповненої картки на 22 запитання та короткої біографії відновлено життєвий шлях воїна.
Народився у 1893 році в селі Виблі Чернігівської губернії в давній вчительській родині Олексія та Параски Карпєкіних. Коли Михайликові виповнилось 5 років його тато помер і досить велика родина лишилась без засобів до існування. Найстарший брат Михайла скінчив міську школу і зміг дістати посаду на залізниці. Досить швидко, за свою працелюбність та здібності, він одержав ряд підвищень і почав матеріально підтримувати родину. Коштом брата-залізничника двоє старших братів здобули освіту у народній школі. Перший з них потрапив на навчання до Київського політехнічного інституту, який скінчив за 4 роки, після чого був спочатку вчителем, а пізніше директором середньої технічної школи в с. Клинцях на Чернігівщині. Другий брат вступив до Глухівського Учительського Інституту, закінчивши який вчителював у міській школі в Чернігові, де жила тоді мати з двома доньками. Дівчата, склавши іспит на народних вчительок, зимою були на посадах, а влітку працювали приватними репетиторами. Саме коштом рідних сестер майбутній сотник Армії УНР Михайло зміг здобути освіту у гімназії, яку він закінчив зі срібною медаллю, маючи неповних шістнадцять років. По закінченню гімназії у 1911 році, небіжчик вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. Тут він був лише один рік. Відчувши, що братам та сестрам дуже тяжко дістаються гроші, не захотів користуватися їх допомогою й вирішив перейти до Ніжинського Історико-філологічного інституту, де він міг бути на повному утриманні як стипендіат. Склавши грецьку мову, Карпєкін вступив до інституту. І тут він вчився дуже добре, користувався повагою навіть серед професури. Взагалі, небіжчик мав здібності не лише до науки, а й до всякої справи – будь-яка робота горіла в його руках. Улюбленим виразом Карпєкіна було: «Не можна лише зорі з неба знімати, а решта все можливо – лише треба енергії і праці». Навесні 1916 року скінчив Історико-філологічний інститут. Світова війна не дала змоги спокійно працювати – був покликаний до Російської імператорської армії. Згодом скінчив одну з військових шкіл та вирушив на Румунський фронт.
Один з бойових побратимів Михайла згадував: "На війні він не раз викликав подив у своїх колег-старшин, як своєю відвагою, так і деякими вчинками. Наприклад, коли котрого зі старшин посилали вести сотню в атаку, і Карпєкін бачив, що той старшина боїться, то небіжчик не міг не запропонувати йому своїх послуг – заступити його, зрозуміло роблячи це не з приємності, а лише з добрих почувань своєї дивно-чутливої душі. Здобув собі небіжчик також пошану й любов підлеглих-козаків, що бачили в ньому не лише начальника, а й старшого брата і порадника”.
Антигетьманське повстання (14 листопада 1918 року) Михайло зустрів на посаді секретаря Міністра освіти Петра Холодного. В ніч з 22 на 23 листопада 1918 року Карпєкін, як командир рою, бере участь у наступі на Київ. Був спійманий однією з офіцерських дружин, однак врятувався завдяки студентці-медичці Світлані Харченко. Коли Харченко та Карпєкін прибули до повстанського штабу – то Світлану було призначено лікарем у 3-й Січовий курінь, а Михайла хотіли лишити при штабі для культурно-освітньої праці. Однак хлопець, під загрозою трибуналу, добився скерування на фронт до Осадного корпусу Січових Стрільців. Він потрапив у 3-й полк Дніпровської козацької дивізії отамана Зеленого, де й керував сотнею. Під час останнього наступу на Київ, в ніч з 13 на 14 грудня 1918 року, полк наступав через станцію Біличі на Святошино. Карпєкін командував облогою будинку школи, де засіли добровольці. Ворог оголосив про капітуляцію і Михайло, як командир сотні, першим переступив поріг школи, однак був підступно застрілений з браунінга. Тіло старшини, через безперервні бої, не змогли поховати у столиці. Похорон відбувся в українському запіллі – у Будаївці.
Такі детальні відомості про сотника Михайла Карпєкіна лишили його друзі – старшини Армії УНР, викладачі Української господарчої академії у Подєбрадах (Чехословаччина): Леонід Романюк та В. Вальчекно.
Останнім з українських бійців на будаївському православному цвинтарі поховали Михайла Ольшанського – козака Корпусу Січових Стрільців. Уродженець Галичини (1898 р.н.), він загинув 23 січня 1919 року у бою з більшовиками. Тіло козака досить довго пролежало у снігу біля залізниці, допоки покійника не знайшли селяни. Таїнство погребіння здійснив священик Іоан Федоров.
На підставі архівних відомостей 6 вересня 2011 року виконком Боярської міської ради надав дозвіл на відновлення вояцьких поховань. Майже два роки Благодійний фонд «Героїка» збирав гроші, шукав волонтерів для реалізації проекту. 4 червня 2013 року на старому боярському кладовищі (по вул. Зеленій) були розпочаті роботи з відновлення зруйнованих та впорядкування вцілілих могил. Невеличку ділянку землі обнесли металевою огорожею, за якою було встановлено шість петлюрівських хрестів та кілька рядів цивільних пам’ятників. Активістам вдалось знайти за межами цвинтаря яму, до якої комуністи скидали поруйновані надгробки та монументи. Всі пам’ятники витягли на поверхню, реставрували та дбайливо розставили на цвинтарі.
16 червня 2013 духовенство УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ освятило відновлений цвинтар. Почесну варту несли ліцеїсти-богунівці та клуб військово-історичної реконструкції «Чота пішої розвідки 3-ї Залізної дивізії Армії УНР». Над могилами полеглих тричі пролунала сальва з рушниць. В пам’ять про вояків лунали військові пісні та думи у виконанні Тараса Компаніченка та гурту «Рутенія». Кілька сотень городян прийшли вшанувати українських воїнів та цивільних будаївців, які спочивають на старому цвинтарі. Над могилами героїв, на високій щоглі, було піднято державний прапор.
До роботи з відновлення поховань було залучено понад 100 осіб. Велика кількість місцевих мешканців готували їжу для волонтерів, приймали на нічліг активістів з інших міст, допомагали інструментом та будівельними матеріалами, давали можливість підключитися до мережі електроживлення у своїх помешканнях, підтримували словом і ділом.
Благодійний фонд «Героїка» висловлює подяку: громаді храму Покрови Пресвятої Богородиці Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ у м. Боярці (за допомогу будівельними матеріалами та продуктами харчування); громаді храму ікони Божої Матері «Неопалима Купина» УПЦ КП у м. Боярці (за допомогу у проживанні та харчуванні); Володимиру Якимчуку (за допомогу будівельними матеріалами та підтримку майстрів-будівельників); Голові наглядової ради АТ «Оболонь» Сергію Блощаневичу (за підтримку дослідницької діяльності); Федору Криську (за допомогу у будівництві); Миколі Безпалому (за допомогу у будівництві); Сергію Лисенку (за допомогу в історичних дослідженнях); Олександру Коваленку (за допомогу у будівництві та нічних чергуваннях); Ігорю Супруненку (за допомогу у будівництві та нічних чергуваннях); Сергію Рибачуку (за допомогу у будівництві та нічних чергуваннях); клубу військово-історичної реконструкції «Чота пішої розвідки 3-ї Залізної дивізії Армії УНР» (за допомогу у будівництві та нічних чергуваннях, за несення почесної варти на відкритті комплексу поховань); Навчально-оздоровчому комплексу Київського військового ліцею ім. І.Богуна у м. Боярка (за несення почесної варти на відкритті комплексу поховань); Павлу Дзюковському (за допомогу у будівництві); Михайлу Петяху (за допомогу у будівництві); Костянтину Шпортку (за допомогу у будівництві); Дмитру Спиридонові (за допомогу у будівництві); подрузі Смереці та Кирилові (за допомогу у будівництві); Боярській станиці Пласту НСОУ і особливо другові Артуру (за допомогу у будівництві); Інні Неродик (за допомогу у будівництві); ГО «Спільна Справа» (за допомогу у будівництві); Олександру Семку (за допомогу у нічних чергуваннях); Василю Іванченку (за допомогу у будівництві) та великій кількості людей, чиїх імен ми не знаємо.
Жертводавці:
Марко Ткачук (м. Боярка) – 14 100 грн Ігор Супруненко – 1000 грн Борис Єфремович Васильченко (м. Боярка) – 100 грн Петро Іванович Глущук (м. Боярка) – 100 грн Олександр Семко (м. Боярка) – 200 грн Наталя Супруненко (м. Боярка) – 300 грн Яровий Віктор (м. Боярка) – 200 грн Тетяна Жук (м. Боярка) – 50 грн Віктор Нездіймишапко (м. Боярка) – 50 грн Сергій Рибачук (м. Боярка) – 100 грн Олександр Поліщук (м. Боярка) – 100 грн Василь Іванченко (м. Боярка) – 100 грн Віталій Падалко (м. Боярка) – 100 грн Збірка Ігора Супруненка (м. Боярка) – 220 грн Жертводавець (м. Київ) – 4001 грн Назар Гринчук (м. Київ) – 400 грн В’ячеслав (м. Київ) – 500 грн Войновська Тетяна та Коваленко Леся (м. Боярка) – 100 грн Володимир Балан (м. Київ) – 200 грн Тетяна Пашина (м. Київ) – 200 грн Поліщук Андрій (м. Боярка), інформаційно-видавнича компанія "Віт-А-пол” – 1000 грн Карпенко Рима (с. Хотів) – 100 грн Володимир Якимчук (м. Боярка) – 3000 грн Кінний полк Чорних Запорожців – 500 грн Юрко Яворський (м. Горохів Волинської обл.) – 1136 грн Олександр Нечипоренко (м. Боярка) – 100 грн Леся Коваленко (м. Боярка) – 200 грн
| 
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
